В 2004-му мені було 15 років, чудова пора юності й дорослішання. В той рік я вперше закохалася, й це було ніжне, дитяче, красиве почуття. В той рік у мене була перша робота (дякую тим, хто до того дотичний!). В 2004-му я дізналася, що життя може приносити такі сюрпризи, яких зовсім не чекаєш, і що безвихідні ситуації існують. Тоді я побувала на Соловецьких островах. В той рік моє волосся стало рудим, яким лишається й нині. В 2004-му був Майдан.
І в мене він був таким: о 14.10 мені зателефонувала мама, щоб запитати, чи закінчилися мої уроки в школі й чи збираюсь я їхати додому, бо я тільки вийшла з лікарні. А я в цей час рухалася від Верховної Ради до Європейської площі, про що чесно повідомила мамі. Я йшла на Майдан! Мене, виховану в ДУЖЕ патріотичній родині, переповнювали відчуття причетності до чогось дуже важливого для нашої країни. Я відчувала себе продовжувачкою батьківської справи (вони були причетні до Революції на граніті). Й приносячи новини з Майдану в свою школу, я відчувала себе як мінімум Че Геварою, яким я певною мірою для школи й була, бо була однією з небагатьох, хто принципово і демонстративно прогулювала уроки. На щастя, вчителі моєї школи були дуже розуміючими людьми і зі школи мене не вигнали.
Я була на Майдані щодня з 8.30 і до пізнього вечора, я роздавала листівки «Знаю!» й розклеювала ввечері «чорнушні» наклейки проти тодішнього режиму, будучи малою, я намагалася переконувати оточуючих мене людей у правильності й виграшності ідеї Майдану. Я викидала новини й відео в інтернет. Тоді я писала матеріали одразу в декілька видань, бувала в штабах і робила свою газету в школі. Я тоді ДУЖЕ вірила... А вчора ввечері, вибираючи аватарку для Фейсбука, я довго думала, з чим у мене асоціюється 2004 рік, і зрозуміла, що він у мене асоціюється з професією, якою я тоді марила, з журналістикою. В 2004-му я вперше побувала на телебаченні, то був 5 канал, і була зачарована процесом народження новин. Мене захоплювала мужність людей, які творять чесні новини, тому тоді, в 2004-му, в мені вкоренилося переконання, що революцію зробили не політики, а громадські діячі й журналісти. І от якраз в ідеали цієї професії й у її величезний вплив на суспільство і державу я тоді вірила.
Минуло 7 років. За цей час я мала честь працювати журналістом у найкращих виданнях України, я свідомо не вступала в Інститут журналістики, а обрала для себе інший фах і, крім того, попрощалася з професією журналіста (сподіваюся) назавжди. Я не буду кидатися голосними фразами про те, що я розчарувалася чи ще щось. Я просто більше не хочу цим займатися.
Мені саме сьогодні глибоко плювати, що там у Межигір'ї. Сьогодні я з сумом погоджуюся з тим, що: «Нам нужна эволюция. Революция не решает ни одной проблемы, но рождает новые». Нам потрібна еволюція ідеї - в їхню реалізацію в стратегії дій; нам потрібна еволюція навичок і знань - у професіоналізм; нам потрібна еволюція гарних і позитивних думок - у моральні засади та імперативи; нам потрібна еволюція сліпої любові - в національну ідею. Бо якщо кожен із нас не почне еволюціонувати сам у собі, то всім нам і нашій країні буде банальний «фєньовий» піпець!
Фото - www.chasipodii.net
