Минулої п’ятниці «День» інформував своїх читачів про громадянський вчинок журналіста Мустафи Найєма, який написав офіційну заяву до Генеральної прокуратури з вимогою розслідувати порушення процедури при обранні Олександра Пасенюка суддею Конституційного Суду. Утім, заздалегідь зрозуміло, що на реакцію влади можна сподіватися лише в тому разі, якщо ініціатива підтримується суспільством, або принаймні його частиною. З моменту публікації Мустафою заяви до Генпрокуратури на його блозі минув уже більш як тиждень. З боку влади реакції поки немає. А про те, чи підтримали його вчинок колеги-журналісти і якою була реакція на цю ініціативу опозиції, «День» запитав у Мустафи Найєма.

 

***

 

— Насправді я з ними не дуже й спілкуюся. Спілкуюся з Оленою Притулою, Юлією Мостовою, Сергієм Лещенком, Олексієм Мустафіним. Власне, й усе. Як правило, вони не реагують. Лещенко, наприклад, може в себе у Facebook переопублікувати. Хтось інший може запитати, як узагалі просувається справа. Я й не відстежую реакцію колег.

— Звісно, дуже багато хто образився. Пост був дуже емоційним. Деякі політики написали мені на Facebook, що те, що я написав, неправильно. Але тоді я сам був у шоці. Мені не хотілося когось образити, в мене було лише одне запитання: де була опозиція у момент голосування? Ми всі розуміємо: те, що вони роблять, — складно, проте мені здається, що цього недостатньо. Звісно, є окремі політики, котрі вважають, що я працюю на підрив, але ж вони бачать мої матеріали...

— Як на це відреагували? Та ніяк. Ні на призначення Пасенюка, ні щодо Януковича й Ар’єва (мається на увазі факт голосування Віктора Януковича-молодшого за декількох депутатів за допомогою використання депутатської картки Володимира Ар’єва під час голосування, коли його не було в Україні. — Авт.) — жодної реакції. Насправді найбільша реакція була у Facebook. Публікацію, в якій говорилося про опозицію, переопублікувало 2 тис. користувачів. Для мене це рекорд, більше такого ніколи не було. Це також демонструє небайдужість людей до цього питання. Проте поки реакції жодної, але мені здається, що мусять після цього бути якісь дії. Реакція може бути на дії. До речі, я все одно дійду до кінця. Мені по-людськи цікаво, як вони вив’яжуться. Адже ми не в публікаціях пишемо про порушення, а конкретно офіційно звертаємося до них. Було спочатку зрозуміло, що це болюча тема для влади й Генпрокуратури, коли журналісти відгукуються на ті прецеденти, яких вони вважали б за краще взагалі не помічати. Ось і у справі Пасенюка цього ніхто «не помітив».

— Тут, знову ж таки, є один момент: ким визначається репутація Конституційного Суду? Якщо подумати, то виходить, що вона визначається політиками. Тобто КС має вельми опосередковане відношення до життя простих людей. Тому для них рішення КС — це як почитати фантастичну книжку. Зважаючи на те, що призначення Пасенюка було ініційоване владою, репутація КС для влади не зміниться ні в один, ні в другий бік — для них це орган, за допомогою якого вони призначили людину.

— Тут є два аспекти: первинний і вторинний. З одного боку, самої громадської думки не існує. Якою може бути думка суспільства щодо злодійства у владі, якщо воно само звикло так жити? Адже крадуть не лише «вгорі», крадуть і ті, хто нижче, — кожний на своєму рівні. Звісно, всім це неприємно, але суті це не міняє. Тому не може бути гнівного і праведного засудження. Другий бік — громадська думка не є вирішальним чинником для влади, яка навчилися нею якісно маніпулювати й грати на протиріччях двох половин України. Це й дозволяє їй ігнорувати сам факт громадської думки, яка миттєво підміняється поняттям колективної боротьби однієї частини України з другою. Проте ми не зможемо міняти владу, не змінюючи людей. З другого боку, поки люди самі не зберуться й не зрозуміють того, що в них є спільні інтереси й що крім української та російської мови ще треба харчуватися. Ось якщо знайдеться момент, коли це буде життєво важливо, тоді й з’явиться надія, що люди, все-таки, сформують спільну думку щодо будь-якої влади й діятимуть спільно.

Коментар

— Тут є два чинники. Один залежить від влади, яка сприймає громадську думку тільки тоді, коли вона вже знаходить дієві форми спротиву, коли починається масовий спротив. Тоді вона впливає на владу через громадський процес. Адже влада прислухається тільки до того, що становить загрозу, — таке у неї виховання і політична культура. Треба визнати, що громадська думка може впливати тоді, коли вона має певну консолідацію. У нас же громадська думка дуже амбівалентна, суперечлива та неконсолідована. Іноді навіть незрозуміло, до чого прислухатися. Однак не можна спонукати людей до того, що не є їхньою громадянською зобов’язаністю. Цьому можна лише сприяти чи не сприяти. Зрозуміло, що влада не буде це заохочувати — навіщо їй ще один конкуруючий інститут, який ще може її в чомусь обмежити? Другий чинник залежить від інститутів, які відповідають за визрівання цієї громадської думки. Насамперед це телебачення, преса, інтернет-видання і так звані академічні інтелектуали, вчені-гуманітарії. Зрозуміло, що до цього ще треба долучити лідерів громадських організацій, які позиціонують себе як людей, які уособлюють громадські інтереси. Є і ще один канал, за який треба серйозно боротися із державою, — це система освіти. Треба налаштувати систему партнерських відносин між вчителями та учнями, професорами та студентами, щоб формувалася не тільки система керівництва. Треба тиснути на владу, щоб вона реформувала систему нашої освіти, щоб відійти від радянської. Тоді, поступово, будуть формуватися лідери громадської думки та суб’єкти її висловлювання. Після цього і сама громадська думка з багатьох питань не буде такою суперечливою.