На щастя, український шоу-бізнес і українське музичне телебачення вже давно вийшли на той рівень, коли новий кліп уже не вважають самодостатнім інформаційним приводом, і тим більше не вважають окремою подією. Однак Олег Скрипка та гурт “ВВ” вирішили довести, що може бути й по-іншому, і влаштували 18 березня на Майдані Незалежності привселюдну презентацію нового кліпу на пісню “Катерина”.
Навколо презентації від початку утворилась гарна, соковита атмосфера передвиборчого скандалу: агітаційні намети “Нашої України”, встановлені на Майдані, заважали монтувати сцену для презентації кліпу, яка, до речі, відбувалась за підтримки Українського Народного блоку Костенка і Плюща. Відмова штаб НСНУ прибрати свої намети поставила захід на межу зриву. Інтерпретація цього, як остаточного розсварення помаранчевих, напрошувалась сама собою, але сцену все-таки вдалося встановити – замалим не поверх нашоукраїнських наметів.
До речі, людей на презентацію кліпу, який уже з тиждень крутився у ротації М1, зібралося не аж так багато, значною мірою це були партійні активісти з прапорами. Однак Олег Скрипка, схоже, передбачав такий поворот, адже всюди послідовно наголошував: цей кліп – не подія шоу-бізнесу, а подія культури. За його словами, гурт хотів погратися в кіно і зняти невеликий історичний міні-блокбастер.
Головна мета, яку Скрипка і компанія покладають на “Катерину”, – рекламна: привернути увагу грошовитих людей, які можуть і хочуть давати гроші на українське кіно (слід розуміти, Порошенко з його “Прорвемось” і Тарута з “Кобзарями” Олеся Саніна), до української історії та її видовищного потенціалу. Адже й сама блюз-балада “Катерина” була написана свого часу як відповідь на російського “Поручника Голіцина”: вояк армії УНР, збираючись на війну, прощається з родиною, а вже в приспіві з’являється “наша відповідь Голіцину” – хорунжий Дзюба, що наказує вести коней.
Відповідно, свій новий кліп ВВ зафільмували у стилі, нехай таки не блокбастера, але популярного історичного фільму, з купою зворушливих подробиць, починаючи від “Вістника”, що його головний герой читає в перших кадрах, і закінчуючи достовірним відтворенням петлюрівських одностроїв. Сюжет кліпу (для тих, хто ще не бачив) повторює сюжет пісні: чоловік збирається на війну, прощається з дружиною і батьками, вирушає в похід, а вночі бере участь у запеклій сутичці з “білими”.
Свого часу в “Детектор медіа” (на сайті і в журналі) уже була дискусія про непогані перспективи екранізування української літератури і просто чудові української історії, - чи то у вигляді повнометражних прокатних фільмів, чи то телекіно, чи то й просто пересічних серіалів. Що ж, можливо, така особистість, як Олег Скрипка, зможе не тільки пояснити це для ширших кіл публіки, а й довести, що “збочення в історію” українського кіно впродовж 90-х невдалі не тому, що в історію, а тому, що збочення.
Такі проекти, як телевізійні й кіношні “гетьманіади” – від “Чорної Ради” до “Гетьманських клейнодів”, провальні не за історичною тематикою. Немає невдалих тем; є невдалі опрацювання. Будь-яка тема – тільки матеріал, з якого можна зробити як цукерочку, так і щось зовсім протилежне. Зазвичай – через совковий підхід, малий бюджет чи ще щось – виходить саме останнє, але це не означає, що так має бути завжди.
На жаль, “завдяки” цим невдалим козацьким вестернам та історичним драмам, в суспільстві сформувався стійкий відразливий стереотип: раз про українську історію, значить – фуфло, з довгими патетичними діалогами, сопливою лірикою і бутафорією з провінційного театру. Це прикро, адже зараз кіно відіграє ключову роль у міфологізуванні національної історії – погляньмо хоч на російський кінематограф останніх десятиліть. Та зрештою, і на “Детектор медіа” про це писалося не раз.
Багато режисерів, які зараз знімають кіно в Україні й про Україну, прийшли саме з кліп-мейкінґу (хоч би ті ж таки Шапіро з Бадоєвим). Чому й кінореабілітація української історії для мистецтва не може початися саме з кліпу?
