Сто з гаком років тому визначний німецький соціолог Макс Вебер зазначив, що питання про ставлення до України, до української свободи є одним із засадничих питань, на які мусить гідно відповісти російський лібералізм, якщо він справді бажає бути лібералізмом. На жаль, і сьогодні ми ледь не щодня маємо змогу наочно пересвідчитися, що на таку відповідь російські ліберали здебільшого так і не спромоглися, причому не зрозуміло, чи то з ідейних міркувань, чи то з московсько-пітерського снобізму, чи то ще з якихось причин.
Не треба далеко ходити за прикладами. От найсвіжіший - пов'язаний із 70-ми роковинами початку нацистами масових розстрілів у Бабиному Яру.
«Ежедневный журнал» - одне з найсерйозніших російських ліберальних інтернет-видань. Стаття Анатолія Берштейна «Память и памятники», 29 вересня 2011 року.
Перший абзац - й одразу демонстрація автором свого невігластва: «В семидесятилетнюю годовщину трагических событий - расстрела киевских евреев в Бабьем Яру - я вспоминаю, как еще осенью 1976 года специально приехал в Киев, чтобы посмотреть на только что поставленный памятник жертвам этого расстрела. Памятник, который ждали почти тридцать лет с того момента, когда сразу после войны на этом месте был заложен мемориальный камень».
Не було одразу після війни закладено цей камінь! Він з'явився тільки після того, як 29 вересня 1966 року, у 25-ті роковини початку розстрілів, коли вже закінчилася відлига і знову підняла голову сталінщина, з ініціативи київської інтелігенції всупереч волі партійних органів там було проведено чи не перший після доби УНР вільний велелюдний мітинг, на якому виступили Діна Пронічева (яка дивом уціліла в Яру і змогла вибратися звідти), молодий тоді літературний критик Іван Дзюба та письменник-фронтовик Віктор Некрасов. Той мітинг став знаком початку відродження в Україні громадянського суспільства і неспотвореної різного роду ідеологемами історичної пам'яті. «Через декілька днів здивовані мешканці виявили дещо в стороні від Яру гранітний камінь із написом, що тут буде споруджений пам'ятник жертвам німецького фашизму. Коли привезли цей камінь і хто його ставив - ніхто не бачив. Але тепер, якщо іноземні гості наполягають, їх можуть повезти до цього каменя, заздалегідь обклавши його квітами. Після від'їзду гостей квіти прибирають» (Анатолій Кузнєцов. Бабин Яр. - К.: Саміт-книга, 2009. - С.347). Книга Кузнєцова - класика. Писати про Бабин Яр, не прочитавши її - гріх. Або самозакохане невігластво.
Третій абзац статті: «И вот спустя много лет (в позапрошлом году, но с тех пор ничего существенно не изменилось) я снова приехал в Киев...». Ага, нічого в Україні не змінилося в 2011 році в порівнянні з 2009 роком. Справді - що там у тих дикунів може статися істотного? Це ж не Москва...
Далі - опис банально-неосовєтського мітингу комуністів і... «Мы подошли к памятнику, чтобы положить цветы. У одной из ступенек лежала кучка шелухи от семечек». Це речення автор ілюструє фотографією. Справді, дрібка розсипаного лушпиння. Чи то хтось із комуністів постарався, чи то пташки роздзьобували кимось кинуті насінини (друге, як на мене, виходячи з фотографії, навіть більш імовірне). Не знаю, що хотів цим сказати автор, але враження щодо його упередженості тільки посилилося.
Ну, а ще далі... «Тут к нам и подошел Саша - местный 59-летний еврей, немного похожий на городского сумасшедшего и в какой-то степени им и являвшийся». І от цей персонаж стає для московських гостей головним і чи не єдиним джерелом беззастережно трансльованої інформації про Бабин Яр.
Берштейн запитує в Саші: «Так что такое "менора"? - Я сказал - это памятник, его поставили израильтяне лет двадцать назад, во времена Горбачева». Насправді пам'ятник (автори архітектор Ю. Паскевич, інженер Б. Гідлер, художники Я. Левич, І. Левич) відкрито не в «часи Горбачова», а в незалежній Україні.
«Обошли Бабий Яр. Невдалеке обнаружили, что здесь будет что-то установлено в память о Холокосте, а чуть ниже, в самом овраге уже стоял крест и мемориальная плита погибшим в 1944 году более шестистам националистам».
Це «будет что-то установлено в память о Холокосте», як засвідчує вміщене у статті фото, - меморіальний камінь із написом: «На цьому місці буде встановлено пам'ятник жертвам Голокосту Ромів». Отаке «что-то»... Цікаво, чи знає московський гість, що першими жертвами Бабиного Яру стали не євреї: 19-20 вересня, вступаючи до Києва, польові частини Вермахту мимохідь повністю знищили у видолинках Яру два невеликі табори циган, себто ромів. Ну, а слова «погибшим в 1944 году более шестистам националистам» якнайкраще ілюструють і «знання» історії не тільки автором, а й редактурою журналу, і їхнє вміння читати: на фотографії чітко видно напис, де йдеться про 1941-43 роки і про 821 розстріляного українського націоналіста. Але... «Палачи и жертвы вместе", - сказал Саша. Чуть промолчав, добавил: "В 1941 году они стреляли евреев, а в конце войны всех, ну, немцы их и придушили"». Щодо «кінця війни» - то найбільше було розстріляно націоналістів у Бабиному Ярі в січні-лютому 1942 року, а от наведені без коментарів слова «в 1941 году они стреляли евреев» вимагають відповіді, бо це ґебістська брехня, тиражована російськими лібералами.
Насправді абсолютну більшість київських євреїв було знищено зусиллями айнзацкоманди 4а групи С, якій додали на допомогу 45-й і 303-й поліцейські батальйони, особовий склад яких складався з німців. У нацистських документах чітко зафіксовано, що під час «очищення Києва» 29 і 30 вересня 1941 року там було розстріляно 33771 єврея, причому «українська міліція» (тобто Київський курінь, сформований у своїй масі із військовополонених-червоноармійців) розклеювала листівки з наказом комендатури євреям зібратися у призначених місцях. Поліції ж, сформованої з українців, у Києві в ті дні ще не було: її сформували в період із 1 по 15 жовтня 1941 року. Але, звісно, знайшлися й добровольці - очевидці засвідчують, що кілька десятків українців в уніформах самовіддано асистували тим, хто стріляв. Що ж, кожна нація має право на своїх негідників. Українці не виняток. І євреї теж (у складі керівних структур НКВД УСРР у середині 1930-х більшість була етнічними євреями).
Та й щодо етнічних чисток нацисти не були першими. У 1937-38 роках по УРСР пройшла ціла хвиля репресій щодо поляків - заарештовано було кожну п'яту людину польського походження, кількість поляків - жителів радянської України з 1926 по 1937 роки скоротилася на 58 тисяч осіб (це наслідки Голодомору і першої хвилі репресій), а з 1937 по 1939 роки - ще на 60 тисяч осіб (і це попри високу, крім початку 1930-х, народжуваність). І з «неправильними» (з погляду більшовиків) євреями «компетентні органи» вміли розбиратися. Сучасні польські дослідники вважають, що з осені 1939-го до літа 1941 року на Галичини та Волині цими «органами» було знищено приблизно вдвічі більше євреїв, ніж у «генерал-губернаторстві» (тобто окупованій Польщі) відповідними нацистськими «органами». Десятки тисяч євреїв («буржуазія та антисовєтські елементи») було депортовано із Західної України в 1939-41 роках за Урал та відправлено до ҐУЛАҐу, де вони й загинули майже всі лютої зими 1941-42 років. А у складі охорони совєтських таборів більшість була з числа росіян та українців, і це теж не викинеш із історії. Ба більше: переконаний, що серед розстріляних у Бабиному Яру командирів та комісарів Червоної армії, підпільників-комуністів були такі, хто брав участь у депортаціях поляків чи арештах західноукраїнських євреїв-сіоністів. Про це слід вести мову, як і про участь певної частини українських націоналістів у нищенні цивільного населення, і не тільки євреїв чи ромів. Та чи можна так, як у статті Берштейна, поводитися з дуже й дуже непростими сюжетами минулого та драматичними фактами?
А взагалі-то поліцаї-українці стріляли у Бабиному Яру вже тоді, коли живими в Києві залишилося обмаль євреїв, які ховалися, як тільки могли, і жертвами цих поліцаїв були передусім українці, бо з понад 100 тисяч жертв Бабиного Яру (точна цифра невідома і ніколи вже не буде відома) євреї становили десь так 40 тисяч. А ще у Дарницькому концтаборі загинуло понад 130 тисяч військовополонених та цивільних, ще десятки тисяч - у Сирецькому таборі...
Але попри те, що в Бабиному Яру більшість убитих нацистами - це не євреї, сам Яр став одним із головних символів Голокосту. Це зрозуміло і закономірно. Адже, скажімо, Катинь є символом знищення польських офіцерів, хоча там поруч трохи раніше - у 1937-38 роках - було розстріляно десятки тисяч росіян і білорусів Але тільки поляків там убивали лише за сам факт національної приналежності. Так само й Бабин Яр - це символ нищення євреїв під час нацистської окупації Києва, один із провідних символів жахіть Голокосту, хоча там справді загинуло значно більше українців та росіян, аніж євреїв. Але тільки євреїв та ромів там знищували за сам факт етнічного походження. Втім, як бачимо, московський ліберал, схоже, просто не знає, хто ж крім євреїв був жертвою нацистської расової політики...
А ось і закінчення статті: «"А теперь идите сюда, ребята", - сказал тихо Саша спустя какое-то время, после того как мы постояли у памятника. В метрах двадцати позади него был глубокий, дикий, заросший буреломом овраг. "Вот здесь. Вот здесь, ребята, все было на самом деле..." - сказал Саша... По краям оврага были рассыпаны букетики цветов. Мы пожалели, что не принесли сюда свои...».
Що ж, «міський божевільний» мав право казати, що в цьому урвищі «все было на самом деле». Тим більше, що розстріли у Бабиному Яру та його відлогах відбувалися на величезній площі. Але чому Анатолій Берштейн та його колеги не зустрілися з людьми притомними - скажімо, зі знаним дослідником трагедії Віталієм Нахмановичем чи з не менш відомим києвознавцем Дмитром Малаковим? А перед тим чому не відкрили роман-документ Анатолія Кузнєцова, щоби прочитати: «Бабин Яр був усе-таки засипаний, через нього проклали шосейку... На місці концтабору збудовано новий житловий масив, можна сказати, на кістках: риючи котловани, постійно наштовхувалися на кістки, іноді скручені дротом. Передній ряд цих будинків виходить балконами саме на місця масових розстрілів євреїв у 1941 році». (Анатолій Кузнєцов. Бабин Яр. - К.: Саміт-книга, 2009. - С.346).
Сумно. І не в останню чергу тому, що безвідповідальні редактори публікують тексти, написані безвідповідальними і непрофесійними авторами. І тому ще, що російський лібералізм так і не зміг відповісти на засадниче для нього запитання, яке сформулював Макс Вебер далекого 1906 року, - на запитання про ставлення до проблеми української свободи, до України. А якщо відповіді немає, то й сам лібералізм у Росії може існувати лише як тінь, як відлуння автократичної влади, яке повторює чекістські вигадки і наклепи.
Фото - http://www.jew.spb.ru/
