Відомий польський режисер часто буває в нашій країні. Цього разу він приїхав до Києва, щоб виступити з доповіддю для представників телевізійної галузі України на конференції «Телебачення як бізнес». Кшиштоф Зануссі належить до еліти світової режисури. Він зняв близько 40 кіно- й телефільмів, багато з яких визнані найкращими на престижних світових кінофестивалях. Картини Зануссі часто називають філософськими. Багато фільмів Зануссі -«Ілюмінація» (1973), «Спіраль» (1978), «Постійний фактор» (1980), «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом» (2000) - порушують проблеми пошуку істини, вічних цінностей, самоти, страху смерті.

Можливо, не всі знають, що Зануссі деякий час працював при МЗС Польщі посередником між урядом і закордонними інвесторами. Він пояснював західному і східному капіталу умови роботи в пострадянській країні, звертаючи особливу увагу на несхожість менталітетів.

Характерна риса Кшиштофа Зануссі - доброзичливість, щирий інтерес до будь-якої людини, що спілкується з ним, готовність відкрити свій багатющий духовний світ. Його вирізняють аристократизм та інтелігентність.

- У різних умовах люди по-різному себе проявляють, по-різному поводяться. Поки є вибір чи вибори, порушення хрестоматійних цінностей очевидні. Мені особливо цікаво спостерігати те, наскільки Україна відрізняється і від нас, Росії, Чехії та Словаччини, - підкреслив Кшиштоф ЗАНУССІ. - У чому специфіка України й українського мислення, менталітету? Я це шукаю, інтуїтивно інколи знаходжу, коли бачу такі людські типи, які в інших країнах не помітив би. Відчуття свободи, яке є в українців, досить своєрідне. Коли ми говоримо в Польщі «козацька душа» - звичайно, маємо на увазі українських козаків і тих людей, які завжди були готові піти в степ і не хотіли підкорятися.

- Пане Кшиштофе, одна з останніх ваших робіт - фільм «Серце на долоні», в якому головну роль зіграв відомий український актор Богдан Ступка. Як вам працювалося над фільмом?

- Із Ступкою я працював уже вдруге. У Польщі цей актор дуже популярний. І незважаючи на те, що його рідна мова українська, він прекрасно грає як польською, так і російською мовами. «Серце на долоні» - про формування душі в «нового багатія». Він знятий спільно з Україною, компанією Sota cinema group, продюсер - Олег Кохан. Богдан Ступка блискуче зіграв роль олігарха (За цю роль актор отримав приз «Срібного Марка Аврелія» на Римському МКФ, а стрічку можна подивитися в київському кінотеатрі «Україна» 29 вересня, в рамках ретроспективи, присвяченої ювілею Богдана Сильвестровича. - І.С.) Для фільму «Серце на долоні» Ступка був мені необхідний (це важка роль, і мені була потрібна людина зі Сходу). Я жартую, що у нас у Польщі немає олігархів - тому я й підшукував таку людину, з «акцентом», аби глядачі повірили. За жанром «Серце...» - чорна комедія про багатство та бідність, кохання та ненависть... Сама співпраця з українською командою для мене була дуже яскравою, але потім з'явилися проблеми: міністерство не виконало своїх обіцянок, оскільки це вже було на рівні урядів, а не продюсерів. Хоча, на щастя, після двох років боротьби вдалося знайти вихід із ситуації. Поставлене завдання - показати душу України - Ступка виконав. Українці - це нація, яка заново визначає свій менталітет. І тому всі підробки і репродукції, які робляться (особливо нині в Росії), - вони, звичайно, завалюють тим, що було спільного між країнами колишнього Радянського Союзу. А мені цікава специфіка України - те, чим вона відрізняється від інших країн.

- На ваш погляд, яку роль відіграє ТБ для глядачів сьогодні?

- Сучасне телебачення має два аспекти. Це бізнес. Він має задовольняти потреби людей, щоб отримати прибуток. І в телебачення є місія. Вона полягає в формуванні глядачем власної точки зору і в його прагненні вдосконалити суспільство. Це стосується як суспільних, так і комерційних телеканалів. Хоча бізнес-складова є домінуючою в комерційних мовців. Суспільне телебачення на перше місце виводить саме місію.

- Що найголовніше потрібно знати тим, хто творить сьогодні кіно й телебачення?

- Я вважаю, що соціальна відповідальність є основним аспектом у створенні масового продукту. Іншими словами, існує певна шкала цінностей для кожного проекту. Всі, хто займається створенням сучасного кіно й телебачення, повинні чітко розуміти, що є загальним благом в їхньому суспільстві, їхній нації в даний час.

- Чи не було у вас такого моменту, коли, знявши черговий фільм, ви подумали: «Все, це межа моїх можливостей! Я душу вклав у цю картину!»?

- Практично всі мої картини кращі чи гірші. Але я завжди вважав, що їх можна робити краще. Якби мені довелося зробити роботу, яку я б вважав своїм шедевром, тоді б я замовк - після шедевра вже не варто псувати враження. Але цього не було.

- Це необхідно, тому що наше суспільне життя складне й непросте. Якби була регулярна демократія, з цим було б набагато легше. Але якщо це вже переходить у розділ етики, а не політики - якщо з'являється такий феномен, як приниження нації та загальна брехня, тоді повчати неможливо. З іншого боку, завдяки засобам масової інформації люди, які займаються політикою й мистецтвом, завжди публічні. Люди звертають увагу на нас - тому ми повинні бути відповідальними. Неможливо бути відомою людиною, яку люди знають за якісь досягнення в мистецтві, але не знають про її життя. Якщо хтось вважає себе моралістом, але при цьому не платить податків, - люди відразу бачать, що там є якась неправда.

- Чи має бути в режисера самоцензура?

- Цензура не завжди буває на користь. Проте самообмеження має бути завжди у людини тому, що в нас є «звірячі» імпульси й їх треба обмежувати. У мистецтві треба мати відчуття міри. Художник, який утратив почуття міри, - поганий майстер. Це вже схоже на істерику.

- А що, на вашу думку, означає хороший фільм?

- Якщо після перегляду стрічки, прочитання книжки, прослуховування музики, після театру або кіно я краще розумію світ, у якому живу, отже, піднявся в духовній сфері вище, ніж до того, як ввійшов до зали, - це означає, що фільм був добрий. Річ, сказана до кінця, - це річ без таємниці. Недомовка - необхідність, якщо ми наближаємося до таємниці. В цьому є просто принцип, що стосується всього мистецтва: хто все сказав, той потрапив у дидактику, що суперечить мистецтву. Ми ділимося з глядачем, а не вчимо. Викладати треба в школі!

- А можна «приручити» глядачів до якісних стрічок?

- Це питання виховання людини: чи хоче вона зростати, чи вона задоволена тим, що є, й не бажає ставати розумнішою й чутливішою. Люди, які пройшли величезну еволюцію, - все покоління зараз дуже «піднялося» - вже втомилися й часто бояться нових завдань. Це важка публіка, бо вона не здатна докладати зусиль, щоб піднятися ще вище й замислитися, що та впевненість, якої вони досягли, не настільки цінна. Вони нагадують стомлених фізиків XIX століття, котрі сподівалися, що класична фізика вже все пояснила. Раптом прийшли ті, кого не чекали: Ейнштейн, Бор і ще декілька інших науковців, які заявили: «Ні, це все не так, як ви досі думали! Ми заново починаємо роботу, а це лише маленька частина, яка пояснює щось, але ще не все». Ми й сьогодні бачимо, як мало знаємо, а вже здавалося, що все. Людині, яка багато чого навчилася, це важко визнати.

- Ви вивчали фізику й філософію... й ви віруюча людина. Як це позначається на вашій роботі?

- Це краще критики скажуть. Якщо в мистецтві є щирість, тоді є й відображення. В цьому є якась гармонійність. Я переконаний, що віра має бути розумною, а розум не може бути закритим у вірі. Я часто з цим стикався в середовищі фізики - більшість моїх професорів були віруючими, але по-різному віруючими. Вони були відкритими для того, що є головним у вірі, - відчуття таємниці й відчуття святого... Якщо ми маємо саме цю чутливість - це найважливіше, а потім уже це набуває різних форм. Релігія - це форма цієї чутливості. Дивіться хороше кіно - це зробить вас духовно багатшими.

- Розкажіть, як виникла ідея роботи над фільмом про Івана Павла ІІ?

- Це було замовлення й необхідність. Це був мій громадянський обов'язок, зняти стрічку про великого поляка, котрий став Папою Римським, главою Католицької церкви. Не можна було сказати «ні», залишивши фільм якомусь американському режисерові. Я зробив так, щоб стрічка збігалася з назвою з далекої країни, щоб пояснити людям, звідки Іван Павло ІІ прийшов, що й хто за ним стоїть...

- Якщо казати про щирість, мені пригадалися слова Пабло Пікассо: «Хто сумний, той щирий». Чи вважаєте ви, що справжнє мистецтво має бути сумним?

- Ви торкнулися дуже небезпечного простору: про це можна дуже довго говорити. Якщо ми приймаємо те, що драма нашого існування не сумна, а страшна - звісно, нам буде зручніше піти з цієї драми. От і сьогоднішня культура - це культура постійного карнавалу. А ми не можемо дозволити собі постійний карнавал. Нам слід відважно дивитися на наші умови й на те, які ми слабкі й як ми від усього залежимо - від цунамі, світової кризи... Це тяжіє над усіма нами, але ми не розуміємо того, що це не сумно, а страшно. Суть у тому, що хто уникає страху, той уникає правди! Нас може рятувати надія, якщо хтось її має й вірить, що в усього цього є господар - Бог, і що це Його воля. А якщо хтось у це не вірить - ця правда ще страшніша - так, як це відчував Камю або інші великі люди минулого століття. Пікассо має рацію, але це не сумно, а страшно. Проте є ще й рівень поняття свого існування, який сам по собі є цінністю. У маленької тварини є перспективи щура. І якщо людина згодна жити в карнавалі - вона приймає перспективу «щура», для якого може бути лише карнавал.

- Сьогодні глобальні цінності нівелюються...

- Я думаю, що вони сходять навіть до примітивних людей, які далеко відстали від високого розвитку. Тому в глобалізації я бачу величезний шанс для людства, вона рятує наш розвиток. Глобалізація не варта індивідуальних переживань - це вже помилка людини. Процес сам по собі цього не визначає...

ДОВІДКА «Дня»

Кшиштоф Зануссі - режисер кіно, телебачення та театру, сценарист (Польща). Один із найвідоміших польських режисерів кіно, телебачення та театру, сценарист, викладач. У 1955-1959 роках був студентом фізичного факультету Варшавського університету, в 1959-1962 рр. - філософського факультету Ягеллонського університету в Кракові. В університеті Зануссі захопився ідеєю кіно, зняв одинадцять аматорських фільмів, дев'ять з яких було відзначено різними нагородами. З 1971 до 1981 рр. Кшиштоф Зануссі був віце-президентом Спілки кінематографістів Польщі. З 1980-го - директор і художній керівник кіностудії «TOR». Веде режисерську роботу в театрах Мілана, Палермо, Бонна, Кракова, Бремена, Сиракуз, Києва, Новосибірська, Рима тощо. 2007 року в Національному театрі ім. І. Франка поставив виставу «Маленькі подружні злочини».

Ігор Самокиш, «День»

Фото - «День»