Все частіше чую від друзів і знайомих: «Телевізора не дивлюся». Це не означає, що вони взагалі не стежать за відеожиттям нашої країни. Навпаки, серед цих друзів переважають саме... телевізійники. І вони воліють дивитися не лише останні новини, але й найцікавіші авторські проекти в інтернеті. З одного боку, за цим стоїть усесвітня тенденція - людям легше і швидше отримати необхідну, а головне - багатовекторну інформацію саме в інтернет-просторі. А з іншого боку, українська причина такого небажання вмикати телевізор, на моє переконання, дещо відмінна. І вона куди загрозливіша. Бо ж вітчизняне телебачення повсякчас хоче зробити нас... дурнішими.
Те, з чим мені довелося зіткнутися за останній місяць пошуку себе на центральних українських каналах, ні для кого не є секретом: так, за всім стоять рейтинги, гроші й ті люди, яким ці гроші належать. Це нормально, коли ти у своїй роботі стикаєшся зі списком гостей та експертів, які можуть з'явитися в твоєму сюжеті (списком цим володіють лише редактори вищих рівнів, тому це нормально, коли нижчий редактор погоджує, а вищий забороняє). Зважаючи на багаторічну копітку працю профільних радянських міністерств і інститутів на ниві боротьби з самобутністю української мови, вас так само не надто здивують списки слів, які за жодних умов не можуть прозвучати у вашому тексті. Принцип тут простий: ніяких новомодних словечок, начитане журналістом, диктором чи ведучим має бути зрозумілим кожному глядачеві. Ось ми й підішли до тієї сакраментальної фрази, якою нещодавно мене винагородила редакторка одного з центральних каналів: «Ми не можемо робити героєм людину, розумнішу за нашого глядача. Це ж його образить!». Якщо вам доводилося чути від когось із ваших викладачів, наставників, колег про те, що журналіст має не лише інформувати, розважати, але й виховувати своїх читачів-слухачів-глядачів, запевняю: вам буде дуже сутужно знайти в нашій журналістиці таке місце, де вам дозволять це робити.
А якщо, не дай Боже, ви належите ще й до тих журналістів, які хочуть писати про культуру, то й тут вам доведеться повністю змінити свою систему координат. Про те, як мало в нашому медіапросторі присутні наші митці, письменники, філософи - голоси нації - написано й промовлено більше, аніж зроблено було тих сюжетів і написано відповідних статей. Але новітньою загрозою є те, що наші телеканали беруться самі творити цю культуру. Якщо кілька років тому політичні проблеми в нас почали вирішувати на різноманітних ток-шоу, які дарували глядачеві відчуття граничної відкритості й відвертості обраних ним (чи завдяки йому) владних очільників, то нині в центрі глядацької уваги - ток-шоу культурні. Поки що вони переважно музичні і танцювальні, але останні роки показали, що всі ці «танці з зірками», «голоси країни», «фабрики зірок», «майданси», «х-фактори», «шоу №1» мають на меті не просто розважити аудиторію, змусити її прикипіти до екранів і не пошкодувати часу на спонсорську рекламу, але й створити свою нову телевізійну культурну еліту. Ті, хто бере участь у цих шоу, хто засідає в журі, хто виступає в ролі вихователів, - саме вони й стають обличчями каналів, його гостями, експертами, коментаторами, його зірками і, як наївно думають телевізійні керівники, - культурою країни.
Два останні телевізійні сезони показали: культури тієї в нашій країні так мало, а рейтинг - штука настільки крихка, що ведучими, членами журі і наставниками учасників у жодному разі не можуть бути лише українці. Звідси оці добірки журі 50 на 50: двоє - від України, двоє - від Росії. А ви кажете, що голоси нації не представлено в медіа через те, що про них ніхто не знає. Та вони просто не потрібні! Для чого шукати ті голоси нації, телефонувати їм, просити висловлювати свою думку просто і доступно, а ще обов'язково втнути на камеру щось дотепне і незвичне, для чого всі ці неприємності, з яких потім складно вирізати синхрон, якщо тепер є свої зірки, готові говорити що завгодно і коли завгодно?
Всі ці нарікання не хочеться зводити до традиційного: доки наша держава не почне думати про свою культуру і свій медіапростір, доти й буде кожен крок уперед двома кроками назад. Після чергової спроби проштовхнути якусь культурну ідею на одному з наших каналів я почула у відповідь: «Добивайтеся, щоб для таких, як ви, існувало оте громадське мовлення, або безперебійно працював канал "Культура", або йдіть на ТВі - це їхній контент». Непростій місії каналу ТВі, який, здається, єдиний хоче бачити серед своїх глядачів розумних людей, а ще більше хоче зробити їх ще розумнішими, чи то пак мудрішими, варто присвятити окрему статтю. Все ж хочеться довести до кінця оту поширену думку про державу і культуру, які мають іти пліч-о-пліч.
Ситуація з цими списками коментаторів і телезірок указує нам на чергову форму підступної цензури і глядацького бомбування: цензури на культуру, культурність та інтелігентність. Усі так довго боролися за те, щоби в ефірі було стільки-то відсотків української мови, стільки-то годин вітчизняного продукту, а виходить, що ми маємо іншу нагальну потребу: треба змусити наших телевиробників, щоб вони хоча б кілька годин на добу працювали для людей, які хочуть думати. Для людей, які хочуть бачити на екрані не лише тих, хто за тиждень навчився співати і танцювати («і я так зможу!»), а й тих, хто працює над своїм талантом, над своїми знаннями все своє життя («я теж маю цього прагнути!»).
Але проблема, як завжди в нас водиться, куди глибша: якій же владі потрібно, щоб її народ робили розумнішим? А може, й самим державотворцям хочеться ввімкнути телевізор у праймі й відчути себе «джентльменом на дачі». Рівність і благодать: усі дурні й усі задоволені, усі «пацанки» і ніяких «панянок».
Тетяна Терен, журналіст
Ілюстрація - www.russ.ru
