24 серпня на каналі «Україна» відбулася давно очікувана прем'єра нового фільму відомого вітчизняного документаліста, лауреата Шевченківської премії, багатьох престижних міжнародних кінофестивалів Сергія Буковського та його співрежисера Світлани Залоги. Незважаючи на мінімалістське - прямо скажемо - промотування проекту, ця телеподія викликала великий інтерес зацікавлених глядачів і стала однією з найяскравіших у день 20-ї річниці незалежності України.
«Детектор медіа» публікує два відгуки на стрічку від наших постійних авторів Андрія Кокотюхи та Сергія Тримбача.
Прем'єра нового документального фільму Сергія Буковського «Україна. Точка відліку» таки відбулася 24 серпня в ефірі каналу «Україна» о 22.20, хоча жодна телепрограма цього не анонсувала. Загалом стрічка, якої не згадали в друкованих програмах, від самого початку мала нерівні можливості навіть із тими проектами, котрі на святковий день обіцяли інші канали, але з невідомих причин або не показали, або змінили час виходу.
Хоча, з іншого боку, долею жодного іншого проекту так активно не опікувалися його творці та друзі творчої та виробничої команд: знаючи про цю прем'єру та бажаючи дізнатися час і місце, ваш автор, наприклад, пустив клич - і отримав на своє запитання протягом дня 5 відповідей на електронну пошту, 4 повідомлення на фейсбук і 3 есемески. Отже, фільм завдяки такому собі флешмобу я подивився вчасно, і така плутанина в день прем'єри цілком відповідала загальній ситуації, в якій ми опинилися нині, тепер уже - на двадцять першому році Незалежності: все робиться не програмами, а ентузіастами.
Для втілення ідеї показати, як довго Україна йшла до 24 серпня і як цей день раптово настав, Сергій Буковський знайшов, здається, не надто новий, проте оптимальний та адекватний хід - обрав для себе, так би мовити, максимальний мінімалізм. Маємо аскетичний інтер'єр невеличкого кінозалу. Тут герої стрічки дивляться стару (але чи таку вже древню?) радянську хроніку 1982-1991 років, коментуючи побачене кожен зі своєї позиції, не наговорюючи текст на камеру, а просто згадуючи та невимушено реагуючи. Такий хід дозволяє, практично не виходячи за межі кінозалу, показати широку панораму не надто далекого минулого.
Ті, кому за 30, усе це бачили не раз. Проте коли сірувату, як зафіксовано на плівці дійсність, хроніку коментують або активні учасники (серед них - політики Леонід Кравчук, Левко Лук'яненко, Олесь Доній), або свідки подій (серед яких лікар Семен Глузман та історик Ярослав Грицак), давно бачене та відоме набуває трошки іншого значення. Котре здебільшого від нас приховувалося - або ми про це знали, але нам наші знання не підтвердили розумні люди. Через те очевидні речі, артикульовані всіма героями стрічки (за винятком Оксани Забужко, але про це трошки нижче), сьогодні, через майже чверть століття від тих подій, виглядають коли одкровеннями, коли - несуть у собі сповідальний елемент, а часом сприймаються, як піднята над державною таємницею завіса.
Насамперед звертає на себе увагу Леонід Кравчук. Не лише неформальним, так би мовити - неофіційним зовнішнім виглядом (у кадрі перший президент виглядає звичайним відвідувачем кінотеатру). Хроніка, яку ми дивимося разом із ним, нагадує - Леонід Макарович не завжди був українським президентом. Більше того: він не завжди був такою публічною людиною, якою є тепер. Досвідчений партапаратчик, за його ж словами - бюрократ зі стажем, здебільшого кабінетний працівник, змушений був вийти з тіні в 1989 році, коли за наказом ЦК КПУ його кинули «на Рух». Спочатку це була боротьба, яка згодом дуже швидко перейшла в публічну дискусію, через неї - перетворилася на досить продуктивний діалог.
Результат: українська радянська влада, тобто Леонід Кравчук, вимушено зробилася публічною. І хоча багато тем так і лишилися для обговорення за зачиненими дверима, все ж таки влада до людей виходила частіше. Озвучуючи не лише чергову «генеральну лінію», а й демонструючи бажання розмовляти, домовлятися тощо.
Попри численні претензії, які частина нинішньої України має до Кравчука, слід визнати: саме ця вимушена, навіяна часом публічність, яка згодом стала необхідністю для нього як політика, зробила можливим Акт проголошення Незалежності. І, що не менш важливо, не допустила в Україні кривавих сутичок, танків та збройних конфліктів, які стали нормою в СРСР від початку 1991 року. Про це, власне, згадувалося в фільмі різними людьми в різних контекстах - але такі паралелі мені особисто раніше проводити не спадало на думку.
Тому очевидно: причина більшості проблем, котрі Україна переживає тепер, включно з останніми подіями у Львові 9 травня та Києві - 24 серпня - в ненормальній, гіпертрофованій, фантастичній, ірреальній, ірраціональній закритості та непублічності влади. Особливо це стосується влади нинішньої. Зокрема, Віктор Янукович заявив про свою нелюбов до публічних виступів. Ховається від людей Рінат Ахметов, по можливості уникає виходу на люди Дмитро Табачник, а вся Адміністрація - взагалі «підпільні кіндрати» та «сірі кардинали». Конфлікти попередників, Тимошенко та Ющенка, були, навпаки, надто публічними. Проте в країні хоч і відбувався бардак, але не билися на вулицях, не стріляли і не лилася кров. Зараз бардак не менший, але до того ж - підсилений мало не щоденними вуличними боями.
Леонід Кравчук у фільмі визнає: від самого початку йшлося трошки про іншу незалежність - українські комуністи та «червоні директори» хотіли, зберігши систему, стати незалежними від Кремля, не узгоджувати з Москвою своїх рішень. Цю тезу продовжує та розвиває Семен Глузман, зазначаючи: Рух, опозиція зразка 1989 року і далі - це вчорашні комсомольці та комуністи. Отже, від зміни партійної приналежності в головах нічого не міняється, тому я розумію не лише скепсис відомого дисидента, лікаря-психіатра, а й причини нашого нинішнього, м'яко кажучи, тупцяння на місці - незалежність від Радянського Союзу зовсім не означає незалежності від радянської, точніше - совкової ідеології, та, загалом, совкового способу мислення та вирішення проблем.
Про це свідчить політична доля студентів, котрі в жовтні 1990-го голодували в центрі Києва і чиїм обличчям є дотепер Олесь Доній та до певної міри - Олег Тягнибок (тоді - студент-медик). З нинішніми сорокарічними або не рахуються, або ж максимально маргіналізують їхні спроби розбавити собою тих, хто мав колись у кишені квиток члена КПУ. Тоді як і Кравчук, і Глузман, і Лук'яненко кожен по-своєму дали зрозуміти: реальні позитивні зрушення здатні зробити ті, хто ніколи не був членом компартії та навіть із примусу не любив радянської влади.
Як уже зазначалося вище, окремо від лаконічних чоловіків сприймається в стрічці письменниця Оксана Забужко. Її коментарі та монологи найменш інформативні. Пані Оксана являє собою емоційну складову, об яку мусив би розбитися весь спокійний раціоналізм мужчин, натомість виглядає навпаки - емоції Забужко не дотягують до виважених коментарів тих же Мирослава Поповича, Збігнева Бжезинського чи лідерів шахтарських страйків. Насправді пані Оксана демонструє не стільки раціоналізм, скільки природний артистизм. Вона грає кожним словом, мімікою, жестами, і це, як усяка гра, до певної міри є несправжнім, вигаданим дійством. Хоча позитив у цьому міг би бути: не менш емоційними були шахтарі, котрі пришвидшили кризу радянської влади в її останні роки - але потім стали руйнівною силою для будь-якої наступної влади в Україні. Згадайте, з ким тепер асоціюється промисловий шахтарський Донбас...
Нарешті - фінал стрічки, а точніше - епілог. По суті - окремий фільм, знятий Ігорем Стрембіцьким (так зазначено в титрах), який являє собою спробу показати, висловлюючись казенною мовою, людське обличчя публічних політичних та громадських діячів. Тут камера вже виходить з кінозалу, і ми бачимо поле, яке перетинає Лук'яненко, каву, яку робить собі вдома Забужко, прогулянку Львовом Ярослава Грицака, і на цих невибагливих фонах - монологи про себе, родини, матерів, дітей, онуків. Епілог свідомо зроблений як контраст між основною оповіддю, аби підвести до простого висновку: як там не є, а життя - триває.
Ілюстрація - zn.ua
