Ні, хоч що кажіть, а визначити ставлення нинішнього керівництва НТКУ до конкурсів «Євробачення» неможливо. Може, є в тому якісь логіка чи закономірність, але надто вже прихованими є вони - й не віднайдеш.

Ще свіжим у пам'яті є національний відбір на «велике» «Євробачення», що дуже нагадував марлезонський балет, аж поки на найцікавішому місці раптом не взяв кількамісячну перерву; декілька заздалегідь оголошених проміжних етапів відбирання було просто скасовано, й усіх претендентів звели одразу у фіналі.

З національним відбором на дитячий (а насправді, за термінологією Європейської телерадіомовної спілки, junior - юніорський) конкурс «Євробачення» все вийшло зовсім не так. Суботнього вечора 23 липня було показано фрагменти кастингу, а недільного ранку 24 липня анонси запрошували глядачів на програму з гучною назвою «Національний відбір ДПКЄ-2011. Півфінал». Дещо бентежив, щоправда, факт: на оце от ДПКЄ було відведено рівно годину ефірного часу. Малувато якось.

Ще більше збентежив інший факт: як повідомляє сайт Першого національного телеканалу, півфінал національного відбору відбувся ще 11 червня. Саме так, півтора місяці тому. То навіщо треба було так довго маринувати ексклюзивний продукт, який гарантовано заохотить чималу кількість глядачів, і підтягувати його якраз до сезону масових відпусток? Як казав один редактор, «якісний матеріал має вилежатися»? А навіщо було пускати його в ефір недільного ранку о п'ять хвилин на десяту, коли чимало потенційних глядачів ще сплять?

Та біс із ним. Що ж ховалося під цим гучним анонсом? А ховалося малозрозуміле дійство, яке могло викликати в глядачів які завгодно почуття, тільки не захоплення й не зацікавленість. Протягом години ефірного часу було показано виступи... аж шістдесяти чотирьох півфіналістів. Як це може бути, коли, за правилами юніорського «Євробачення», конкурсна пісня має тривати не менш ніж 2 хвилини п'ятнадцять секунд і не більш ніж дві хвилини сорок п'ять секунд? Як до цього хронометражу змогли ще втиснути виступи гостей - найпершого українського учасника юніорського «Євробачення» 2006 року Назара Слюсарчука, арт-студії «Парадіз», гурту «Емоушн» та Матіаса?

А все дуже просто: конкурсні виступи продемонстрували у вигляді нарізки. Фрагмент кожного виступу тривав декілька секунд - ото й усе. Гадаєте, з тих фрагментів можна було здобути враження про конкурсантів та їхні пісні? Можна було визначити, хто подобається, а хто не дуже, визначити своїх власних фаворитів? Можна було бодай просто запам'ятати учасників? Тим більше що конкурсантів ніхто не оголошував, а про їхні імена можна було дізнатися лише з субтитрів, що на секунду-другу з'являлися в кутку екрану.

Гадаєте, це видовище могло бути для когось цікавим?

Оголошення переможців - тих, хто вийшов до фіналу - наприкінці ефіру ясності аж ніяк не додало: члени журі просто зачитали список фіналістів. Пригадати, хто з них є хто й хто що співав, не змогла б, напевне, людина з найфеноменальнішою у світі пам'яттю. А зачитували теж цікаво: прізвище - ім'я, ніби йшлося про якусь винятково формальну процедуру в офіційній установі. Так і гадалося, що от-от хтось вигукне: «У дві шеренги шикуйсь! Струнко!»

Журі півфіналу було таким: Валід Арфуш, Влад Багінський, Ігор Захаренко, Олексій Матіас, Наталія Валевська, Тетяна Манжос, Інна Сахненко. Камера раз-у-раз показувала стіл журі: Арфуш завжди виглядав так, ніби насолоджується кожною піснею; Матіас «підтанцьовував» кожній пісні - іноді, щоправда, виходило це в нього надто вже механічно, ніби виконання обов'язку.

Утім, як і на національному відборі «великого» «Євробачення», треба віддати належне: журі поводилося так, щоб заохочувати конкурсантів. Нарізку з конкурсних виступів було розбито на блоки по п'ять пісень, після кожного блоку його учасники коротко ділилися враженнями. Чимало хто підкреслював: «Журі аплодувало», «Журі посміхалося», «Моя пісня сподобалася журі». Оця доброзичливість, хай навіть і показна, є гідною наслідування.

Ведучими були Тімур Мірошниченко (субтитри завжди вперто пишуть його ім'я саме так, Тімур - тож і ми писатимемо так само), Ліза Арфуш та Аліна Піддубна. Функція ведучих вичерпувалася тим, що в перервах між блоками вони з'являлися й вели між собою розмови. Саме таким чином глядачам розповіли про історію юніорських («дитячих») конкурсів «Євробачення», про правила їхнього проведення, про Вірменію - хазяйку цьогорічного конкурсу.

Як ведучі це робили? Те, що в Україні, слідом за Росією, прижився термін «дитяче Євробачення» (а не «юніорське»), наклало відбиток на все, що відбувалося. От і ведучі грали свої ролі: Мірошниченко - мудрого вчителя, Арфуш - шкільної суперстар, Піддубна - сумлінної відмінниці. Треба зазначити, подеколи всі вони нещадно перегравали.

А ще було дивно чути, як люди, що от-от отримають паспорти, повсякчас казали самі про себе: «Діти... діти...». Хто ще пам'ятає себе в такому віці, погодиться: нічого неприроднішого бути вже не може. Вразила нарізка кадрів про приготування до фіналу в Артеку: на загальних планах «дітей» - співаків і танцюристів, але не у сценічних костюмах - було неможливо відрізнити від молодих, але «дорослих» операторів та постановників. Але таким уже є в нас формат «дитячого» конкурсу: дорослі дядьки й тітки дурнувато посміхаються п'ятнадцятирічним «дітлахам» і кажуть їм: «Сюсі-пусі». Звісно ж, якби конкурс офіційно звався юніорським, нічого подібного бути б не могло.

Цікавою була нарізка виступів представників України на конкурсах юніорського «Євробачення». Перші двоє - 2006 та 2007 років - справді виконували юніорські, підліткові пісні. А потім пішов конвеєр імені палацу піонерів...

За правилами, встановленими Європейською телерадіомовною спілкою, бути авторами пісень або брати участь у їхньому написанні неодмінно мають люди віком від 10 до 15. Судячи з пісень, які лунали, в це не так уже й легко повірити. Всі останні конкурси (та й перелік країн, представники яких візьмуть участь у нинішньому) вимальовують одну й ту саму тенденцію: у пострадянських країнах (Україна, Білорусь, Вірменія, Грузія, Росія) та ще в Македонії й Сербії «дитяче» «Євробачення» поставлено на потік, на конвеєр, тоді як інші європейські країни беруть участь не в кожному конкурсі. З цього, звісно ж, безпосередньо нічого не випливає, але ж... сумніватися ніхто не забороняв.

Якими ж були пісні? Дивно (а виходячи з дискурсу дитячого конкурсу, може, й не дивно), що практично не було справжніх підліткових пісень. Були пісні типово-радянсько-дитячі, були пісні «квазідорослі» (тобто, «дорослі» за мелодією й аранжуванням, але з підкреслено інфантильними текстами), були пісні патріотичні та етнографічні. Останніх було навіть надміру. Коли в дитячому конкурсі повсякчас лунає: «Україна... Рідна Україна... Село... Хата... Карпати... Рідна Україна» (а в одній пісні пролунало навіть слово «держава»!), це вже відсилає безпосередньо до радянського дитячо-пісенного стандарту.

Півфінал дитячого «Євробачення» змусив пригадати нещодавно бачену в метро футболку з текстом: «Спасибо, дорогой Бог - за пиво, женщин & футбол». Далеко не верх дотепності, звісно ж, але тоді спало на думку: а чи можливе щось таке українською мовою? Якась така футболка з україномовним легковажним написом? Та ні, ура-патріоти сприйняли б це як святотатство, як наругу над українською мовою й узагалі над Україною! Хіба що: «Дякую тобі, Боже, що не москаль».

Національний відбір на юніорське «Євробачення» став наочною ілюстрацією: на превеликий жаль, от уже двадцять (двадцять!) років наявний в українському інформаційному полі, умовно кажучи, патріотичний дискурс так і не може вийти за межі історії, політики та етнографії. Так і блукає в цих трьох соснах. Публічне вживання української мови «просто так», безвідносно до героїчного (тяжкого) минулого, й досі видається чимось коли й не неможливим, то вже точно недоречним, моветоном.

Тож діти не винні. Вже ціле покоління виросло в цьому інформаційному полі, з пелюшок усмоктавши враження про глибоку ідеологічність української мови й відчуття, що вживати її в легковажному контексті - ледь не святотатство.

Цьогорічний юніорський конкурс має обов'язкову вимогу: всі учасники муситимуть співати державними мовами своїх країн. Тож і всі півфіналісти співали українською. От звідси й прагнення до неодмінно глибоко-патріотичних, «ідеологічно правильних» текстів, які на ділі виходять натужно-патріотичними, штучно-патріотичними. «Насуплені брови, серйознії очі».

Ще характерна деталь: ділячись ураженнями від виступів, конкурсанти здебільшого (відсотків щонайменше на сімдесят) розмовляли так само українською, хоча приїхали з різних регіонів. Дорослі члени журі розмовляли винятково російською.

Як уже стало заведено на національних відборах, замість оголошеної кількості у п'ятнадцять фіналістів до фіналу відібрали двадцятьох конкурсантів.

...А все ж таки, що хотів сказати Перший національний таким звітом про півфінал національного відбору? Чи справді він хотів когось зацікавити - або лише відбути номер? Отакі от творчі пошуки, що затягнулися - чи не свідчать вони не лише про те, що керівництво НТКУ й досі не вирішило, яке місце відвести конкурсам «Євробачення» у власній мовленнєвій сітці, а й про те, що з концепціями в НТКУ взагалі поки що не склалося?