В інтерв’ю „Детектор медіа” журналіст Володимир Бойко висловлює власний погляд на події, посилаючись на інформацію, документальними свідченнями якої він, за його словами, володіє. У той же час, „Детектор медіа” не володіє цими документами, але публікує розгорнуте інтерв’ю з журналістом, керуючись виключно однією метою – привернути увагу громадськості до ситуації навколо нашого колеги, що виглядає як переслідування Володимира Бойка Генеральною прокуратурою. Підставою для такої оцінки дій Генпрокуратури є принаймні три обставини:

а) на якій підставі було відкрито вдруге кримінальну справу проти Володимира Бойка за фактом несплати податків одразу після публікацій про діяльність Геннадія Васильєва, хоч справу було раніше закрито за відсутністю події злочину?

б) чому суд прийняв рішення у цивільній справі проти журналіста В.Бойка без його відома, судові виконавці проводять опис майна матері та дитини журналіста, хоч рішення суду журналісту не видають, однак про це рішення та його зміст якимось чином знає Генпрокурор Г.Васильєв?

в) на якій підставі прокуратура відмовляється надати в судове засідання, де розглядається позов журналіста до прокуратури, матеріали кримінальної справи проти В.Бойка?

Ми також готові надати слово всім опонентам журналіста і вже звернулись до Генпрокуратури з інформаційним запитом щодо порушеної кримінальної справи проти Бойка. У прес-службі Генпрокуратури пояснюють затримку відповіді на інформаційний запит ремонтними роботами.

Проте в останні дні ситуація загострилася, як відомо, судові виконавці вже приступили до виконання таємного рішення, про яке журналіст дізнався на першій прес-конференції нового Генерального прокурора, яка відбулася 18 грудня 2003 року.

Одна з присутніх журналісток поцікавилася, чи здійснив Геннадій Андрійович свою обіцянку подати до суду на журналіста Володимира Бойка, який надрукував у донецькому виданні “Остров” та на сайті “Україна кримінальна” статтю “В краю непуганых прокуроров”, по суті, звинувативши Г.Васильєва в організації в Донецьку злочинного угрупування. Генеральний прокурор заявив: “Що я звернуся до суду, я не казав. Я сказав одне: що я залишаю за собою право звернутися... Я знаю інше: що ті, хто поруч зі мною, звернулися до суду. Є рішення суду, що не оскаржене, проти автора цих статей”.

Оскільки на тій прес-конференції був присутній і сам Володимир Бойко, який ніякого рішення щодо себе ніколи, за його словами, в очі не бачив, то він, природно, попрохав Генпрокурора уточнити, про яке рішення йдеться, де Г.Васильєв його взяв, якщо не був учасником процесу, а також який суд міг його винести без участі видання та автора статті і як з тим рішенням можна ознайомитися. На запитання Генеральний прокурор відповідати відмовився, натомість прилюдно пообіцяв негайно після закінчення прес-конференції передати Володимиру Бойку копію цього рішення.

Кореспондент “Детектор медіа” зустрівся з В.Бойком, але розпочали бесіду ми не з обговорення заяви Генерального прокурора, а з того, що вже втретє за останній рік журналіст оголошується обвинуваченим у кримінальній справі. Причому в одній і тій самій, яка раніше неодноразово закривалася через відсутність складу злочину.

– Володимире, передусім хотілося б дізнатися про ваші дії після того, як ви довідалися, що проти вас у черговий раз порушено кримінальну справу.

– Оскільки намагання нинішнього Генерального прокурора мене якось допекти вже набули ознак цілковитого фарсу, то треба бути послідовним. Геннадій Андрійович погрожує запроторити мене до буцегарні – будь ласка, я готовий, ось і поголився під нуль. А що стосується самої кримінальної справи, то якщо бути точним – вона не порушена, а відновлена стара справа, яка вже двічі закривалася через відсутність у моїх діях ознак злочину. Оскільки нову справу ніхто порушити не наважується, Генеральний прокурор розпорядився скасувати ту постанову, якою я був визнаний невинуватим. Внаслідок цього я автоматично став обвинуваченим з відповідними обмеженнями в правах, забороною на вільне пересування тощо. Навіщо Васильєв це зробив, він і сам, мабуть, не розуміє.

Очевидно, йому хочеться збільшити розмір компенсації, яку державі доведеться сплачувати мені за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності. Попри те, що пройшов уже місяць з моменту відновлення справи, ніякий слідчий мною не цікавився, нікуди я не викликався. Та й воно зрозуміло – справу порушено було колись за начебто несплату мною податків. Це трапилося після того, як на сайті “Україна кримінальна” в лютому 2002 року вийшла моя стаття “Прокурори-багатоверстатники” про те, як люди з оточення Г.Васильєва катували одного підприємця, вимагаючи з нього 20 тисяч доларів за те, що він не захотів працювати “під дахом” прокуратури. Розповідають, що після тієї публікації з Геннадієм Андрійовичем трапилася істерика і він наказав відправити мене за ґрати в будь-який спосіб.

Тоді прокурор Куйбишевського району м. Донецька, якому було доручено це відповідальне завдання, не придумав нічого кращого, як порушити кримінальну справу проти мене за несплату податків у сумі – вдумайтеся тільки – 117 тисяч гривень та відправити мене до в’язниці прямо з редакції газети.

– Але звідкіля взялася ця чималенька сума?

– Усе дуже просто: для того, щоби можна було обвинуваченого відправити до СІЗО, йому має інкримінуватися така стаття Кримінального кодексу, санкція якої передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. Подібне покарання за ухилення від сплати податків можливе лише у випадку, коли сума навмисної недоїмки перевищує 85 тисяч гривень. Тому прокурор наказав написати безглуздий податковий акт щодо мене, на підставі якого порушив кримінальну справу попри те, що я оскаржив його до суду.

Так от, податкове рішення, на підставі якого винесено постанову, давним-давно скасоване, про що є відповідне судове рішення, а в матеріалах справи лежить акт експертизи про те, що я не тільки нічого державі не винен, але й примудрився переплатити 186 грн. Тому ніякі слідчі дії в цій кримінальній справі за законом просто неможливі, оскільки справа порушена за відсутності події злочину.

Більш того, ще в лютому цього року, як тільки вийшло відоме рішення Конституційного Суду України, я звернувся до суду зі скаргою на постанову про порушення кримінальної справи, де попрохав ту постанову взагалі скасувати. Скарги такої категорії повинні розглядатися протягом п’яти днів. Але вже пройшло десять місяців, а вона досі не розглянута.

Куди я тільки не звертався, зокрема вимагав порушити кримінальну справу проти судді С.Добнєва, який ігнорував встановлені законом строки. На всі мої звернення відповідей я або не отримував, або надходили відписки, що прийняти рішення про незаконність порушення справи неможливо, оскільки прокуратура відмовилася надати в суд матеріали, на підставі яких порушено справу. Причому, знаєте, яке знайшли підлеглі Геннадія Андрійовича виправдання? – Мовляв, немає коштів на те, щоби привезти документи до суду.

– Ви якось намагаєтеся боротися з таким – начебто – порушенням ваших прав?

– Та я тільки тим і займаюся. Останні півтора роки – це суцільна боротьба, яка мене остаточно переконала в тому, що в Україні є тільки дві біди – Генеральний прокурор та погані дороги. Причому Геннадія Андрійовича не зупиняє ні те, що я врешті-решт буду змушений звернутися до Європейського суду, ні той скандал, який супроводжує його намагання помститися мені за мої публікації. Ну скажіть, навіщо в мене вдома треба було минулого літа проводити обшук, вилучати довіреності на право представляти в суді інтереси громадян, що звернулися до “Громадського контролю” (я, доки жив у Донецьку, довгий час очолював громадську приймальню обласного відділення цієї організації)? А меблі, які в мене вилучили податкові міліціонери? З березня минулого року я через суд вимагаю, щоби податкова міліція та прокуратура в Куйбишевському районі м. Донецька повернули мені незаконно захоплені письмовий стіл та тумбу.

Г.Васильєв навіть не розуміє, що він насправді не мене допікає, він свою фахову неспроможність демонструє. Вже скоро два роки, як прокуратура воює зі мною, і нічого не може вдіяти. Хоча б уже наркотики мені підкинули чи пістолет, як Григоришину, а то навіть посадити – й то не здатні.

– З трибуни Верховної Ради Г.Васильєв пообіцяв подати на вас до суду за ваші публікації, хоча тепер Васильєв каже, що начебто нічого такого він не обіцяв...

– Згідно зі стенограмою пленарного засідання, 7 листопада 2003 Васильєв, відповідаючи на запитання народного депутата Володимира Стретовича щодо того, чи відповідають дійсності факти, наведені в моїй статті «В краю непуганых прокуроров», заявив: “Є справа в суді, і я зроблю все, щоби вона була розглянута”. Усі вирішили, що то справа за позовом самого Геннадія Андрійовича, бо, погодьтеся, з якого дива майбутній Генеральний прокурор буде “робити все” заради розгляду справи сторонніх людей? Бо в такому випадку це буде йменуватися корупцією та втручанням у відправлення правосуддя. Але, виявляється, Г.Васильєв до суду дійсно не звертався, а мав на увазі позов донецької компанії “Свята Діва Марія”, у зв’язках з якою я його звинуватив, і для розгляду якого він дійсно “робить все”.

– Тобто Г.Васильєв, нібито усунувшись від справи, підтвердив, що має до неї причетність, коли казав, що до суду звернулися "ті, хто працює поруч мене"?

– Виходить, що так. Взагалі-то, моє дослідження діяльності Генерального прокурора мало результатом цілу трилогію, перша частина якої – “Прокурор “милістю божою” – вийшла в червні цього року в газеті “Грані плюс”. У статті розповідалося про донецьку компанію “Свята Діва Марія”, керівники якої неодноразово публічно хизувалися тим, що працюють “під дахом” самого Геннадія Андрійовича.

Після першої публікації ця компанія подала позов на газету до Шевченківського райсуду Києва, але після публікації другої статті на цю тему – “Христопродавці з прокуратури” – Г.Васильєв наказав “Святій Діві” позов відкликати, бо дізнався, що в мене перебуває величезна кількість доказів викладених у статті фактів – документів, свідчень очевидців, які готові виступити в суді, і навіть записів розмов людей з оточення Васильєва щодо кримінального бізнесу, який квітне в їхньому середовищі. Першому віце-спікеру парламенту стало зрозуміло: якщо трапиться судове слухання і в засідання прийдуть представники столичної преси, гучного скандалу не уникнути, тим більше, що перед очима був такий приклад, як позов Медведчука до Чобота за книгу “Нарцис”. Тому Г.Васильєв розпорядився позов відкликати, сказав головному редакторові “Грані плюс” Ю.Луценку, що претензій до газети не має і... наказав своїм помічникам пошукати, хто в регіонах передрукував із “Грані плюс” ту статтю та подати до суду.

– Але видання за передрук відповідальності не несе.

– Правильно, і це закріплено в ст. 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації...”. Але ж Васильєв, певно, про це не знав – коли йому закони читати? Помічники Васильєва знайшли донецький “Остров” і подали позов від імені компанії “Свята Діва Марія”. При цьому, хоч видавець газети Агентство “Фортуна” (газета не є юридичною особою і виступати як відповідач у суді не може) розташований у Куйбишевському районі м. Донецька, а сам я проживаю в Шевченківському районі м. Києва, позов прийняв до розгляду суддя Калінінського районного суду м. Донецька О.Гавриленко. Така дивовижна територіальна підсудність пояснювалася особливими взаєминами, що склалися між суддею та помічниками Васильєва. Але оскільки кілька людей погодилися офіційно підтвердити, що бачили, як цей суддя вживав алкогольні напої разом з керівництвом компанії “Свята Діва Марія”, то я привів цих свідків до суду і заявив відвід судді.

Урешті-решт, суддя здався й відмовився слухати справу на тій підставі, що, дійсно, склад суду неправоздатний і позов треба розглядати в Куйбишевському районі Донецька, за місцем знаходження видання. Про це оголошено ухвалу і начебто справу надіслано за належністю, але слухання ще не призначалося.

Але всі намагання Г.Васильєва якось допекти газеті “Остров” за передрук з “Грані плюс” призвели лише до того, що газета в листопаді цього року надрукувала мою третю статтю про Г.Васильєва та “Діву Марію”, де були вміщені інтерв’ю з підполковником міліції у відставці М.Халаджі та підполковником СБУ у відставці О.Кравченком, які розповіли додаткові подробиці з історії про те, як заробляє на життя нинішній Генеральний прокурор.

Прокуратура негайно відновила проти мене кримінальну справу, а М.Халаджі взагалі кинули за ґрати, звідкіля, через скандал, що здійнявся, пенсіонера МВС довелося звільнити через два дні. Зараз скарга М.Халаджі на незаконне затримання вже знаходиться в Європейському суді, оскільки донецькі судді, перелякавшись через можливу помсту з боку прокуратури, відмовилися її приймати. Окрім того, Г.Васильєв, переконавшись, що в суді справу проти газети він не виграє, а судове слухання неодмінно призведе до оприлюднення дуже й дуже цікавих подробиць з його біографії, пішов іншим шляхом. Він наказав ще раз звернутися з позовом до видання, але так, щоби видавець про це не довідався.

– Цікаво, яким чином?

– Як я згодом довідався, новий позов був прийнятий суддею Київського районного суду м. Донецька В.Попревичем від імені помічника Г.Васильєва Рафаеля Кузьміна (рідний брат нинішнього прокурора Києва Рената Кузьміна, екс-помічник прокурора Донецької області, зараз – помічник народного депутата Г.Васильєва і керівник його піар-групи – прим. "Детектор медіа"). Для того, щоби це можна було зробити, по-перше, у позовній заяві видавець газети – тобто Агентство “Фортуна” – не був взагалі вказаний як відповідач. Натомість була вказана газета “Остров”, попри те, що такої юридичної особи немає. А з тим, щоби в редакції також не довідалися про позов та не прийшли на судове засідання, була вказана адреса “Вечернего Донецка”. Складніше було зі мною, оскільки метою Г.Васильєва є не з виданням судитися, а закрити мені пельку. Якби моє прізвище не було вказано в позові, то не було б і потрібного рішення. Тоді замість моєї справжньої адреси (вона Г.Васильєву достеменно відома, оскільки я є досі обвинуваченим у кримінальній справі) була вказана адреса моєї матері та направлена повістка з викликом у судове засідання на 26 листопада 2003 року.

– А яким чином вдалося потрапити на судове засідання?

– Повістку до суду було відправлено 14 листопада, і я її побачив, бо 19-го, здається, мав судове слухання в Донецьку і гостював у своєї матері. У тім-то і справа, що приїхав, оскільки мені дуже було цікаво, що то за справа. Але суддю я так і не побачив – секретар сказала, що суддя В.Попревич зайнятий в іншому слуханні. Я, трішки збентежений, поцікавився, навіщо тоді було мене викликати з Києва. Тоді наївна секретарка сказала мені, що насправді рішення вже є і навіть зареєстровано в канцелярії, але суддя сказав мені його не давати.

Я звернувся до голови суду Докуніна, той сказав, що розбереться. Через день я знову звернувся до голови суду, на цей раз був озброєний журналістським посвідченням і диктофоном. Голова суду знову не зміг нічого сказати; підтвердити наявність чи відсутність судового рішення та пояснити, як воно могли бути винесено ще до першого судового засідання, він також не зміг.

– Чи у вас збереглася повістка з викликом на 26 листопада?

– Аякже, і я готовий надати її Генеральному прокурору на випадок, якщо він вирішить порушити кримінальну справу проти судді Попревича за підробку судового рішення. Хочу також пояснити кандидату юридичних наук Г.Васильєву, що у випадку, коли він має претензію до моїх публікацій, то позови треба заявляти до видавців у суди за місцем їхнього розташування, а якщо він має претензії до мене особисто, то позов треба заявляти до Шевченківського районного суду м. Києва.

– Що в такому випадку ви будете робити надалі з оглядом на те, що, як повідомив тижневик “Остров”, вдома у вашої матері був 19 грудня 2003 проведений обшук?

– Дійсно, Г.Васильєв замість того, щоби віддати мені судове рішення, яке так старанно приховується, направив до моєї матері, яка проживає в Донецьку, державних виконавців з понятими. Вдома у 75-річної жінки був проведений обшук, шукали документи на квартиру, яка належить моїй матері та моїй 8-річній доньці, документи вилучили. Ясна річ, що матір у край важкому стані після такого, я вже подав до суду скаргу на дії державного виконавця та заяву про порушення кримінальної справи за цим фактом. Ясна річ, що жодних наслідків це не матиме.

– Але навіщо ховати від вас судове рішення, яке, зі слів Генерального прокурора, винесено проти вас?

– Тому що, якщо я отримаю це рішення, то подам апеляційну скаргу і рішення буде неодмінно скасовано. Закон взагалі не допускає ситуації, щоби позов заявлявся тільки до журналіста, а не до видання, яке розповсюдило статтю. Ви розумієте, який вигляд буде мати Генеральний прокурор, якщо суд визнає незаконним рішення, про яке він говорив на свої першій прес-конференції? Я зв’язувався з прес-службою Генеральної прокуратури, цікавився, чи збирається Генеральний прокурор виконувати свою обіцянку, але там не в курсі. Мені взагалі незрозуміло, навіщо було Г.Васильєву все це робити: виготовляти потайки від видання незаконне рішення, потім публічно обіцяти мені його віддати, замість того направляти людей з обшуком до моєї матері. Очевидно, призвичаївшись саме до таких методів роботи на теренах Донецької області, Г.Васильєв ніяк не може второпати, що відтепер всі його вчинки набуватимуть висвітлення.

Що стосується моїх дій та реакції на все це колективу “Острова”, то на цьому тижні має вийти спеціальний випуск газети. Випуск буде кольоровим і присвячений виключно персоні нового Генерального прокурора, оскільки у спецвипуск будуть зібрані мої статті про його діяльність. Погодьтеся також, що я не можу через день їздити з Києва до Донецька з тим, щоби розбиратися з черговими витівками Генерального прокурора, тому треба буде наймати для роботи в Донецьку адвокатів задля представництва інтересів – моїх і видання, витрачати чималі кошти на сплату держмита.

Зокрема, якщо вірити тому, що кажуть помічники Г.Васильєва, начебто у сфальсифікованому судовому рішенні (а інакше за таких обставин я назвати його не можу), йдеться про те, щоби стягнути з мене 70 тисяч гривень. Для оскарження цього безглуздя потрібно 1850 гривень. “Остров” внаслідок своєї принципової незалежності не є заможною газетою, тому метою спецвипуску є збір коштів на судову тяганину з Васильєвим. Основна реалізація газети буде йти в Києві, через систему незалежних реалізаторів, які забезпечують поширення газет у метро та підземних переходах. Сподіваюся, це стане гідним новорічним подарунком для Геннадія Андрійовича. Зараз з київськими друзями ми продумуємо й належну наочну агітацію – кілька митців уже погодилися супроводжувати процес продажу газет у “трубі” вокалом, очевидно, будуть відповідні плакати з закликом купляти “Васильевский Остров”. Отже, спокою Геннадію Андрійовичу я пообіцяти не можу.

– Але тоді дійсно виникає запитання, для чого Генпрокурору діяти так показово?

– Та хіба я перший? Це – загальний стиль роботи Г.Васильєва, який я мав нагоду спостерігати впродовж багатьох років. 18 грудня на своїй першій прес-конференції новий Генпрокурор розповідав, що треба обов’язково відшкодовувати громадянам, незаконно притягнутим до кримінальної відповідальності, завдану органами слідства шкоду. Правильно, треба. Більш того, закон вимагає, щоби в кожному випадку, коли кримінальна справа закривається за реабілітуючими обставинами (відсутність події злочину, відсутність складу злочину, недоведеність тощо) одночасно з постановою про закриття справи виносилася постанова про компенсацію незаконно обвинуваченій особі завданих матеріальних і моральних збитків.

Але нехай Геннадій Андрійович скаже, чи багато було таких випадків у бутність його перебування на посаді прокурора Донецької області? Мені жоден такий випадок не відомий.

Наведу тільки один приклад. Десь у 1998 році, здається в м. Дзержинськ Донецької області, до одного кафе зайшов п’яний до безтями слідчий місцевої прокуратури та став справляти малу потребу прямо біля стійки бару. Слідчого працівники кафе намагалися відвести в туалет, але той влаштував бійку, розбив вітрину, сантехніку та став кричати, що він працює в прокуратурі й буде відправлятися там, де йому більш до вподоби. Директор кафе поскаржився в обласну прокуратуру. І що велів зробити прокурор області? Правильно, проти директора кафе було негайно порушено кримінальну справу за начебто несплату податків. А оскільки насправді ніякої недоїмки на підприємстві не було, замість того, щоби передати справу до провадження в податкову міліцію, слідство вела міська прокуратура, хоча це не її підслідність.

За два роки директора кафе перетворили просто на інваліда, заклад, ясна річ, збанкрутував, оскільки на активи прокуратурою був накладений арешт. Врешті-решт, справу закрили за відсутністю складу злочину. Зрозуміло, що ніхто компенсувати не збирався ані копійки. Тоді директор кафе став скаржитися, вимагаючи, щоби йому виплатили передбачену законом компенсацію за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності. Ясна річ, після цього обласна прокуратура негайно скасувала постанову про закриття кримінальної справи та стала "мучити" підприємця далі. Знущатися з людини припинили лише тоді, коли в “Деловом Донбассе” була надрукована стаття про методи прокурорської роботи, причому на першу шпальту ми пустили ілюстрацію – фотоколаж знаменитої брюссельської статуї “хлопчик, що пісяє”, якому редакційний художник у вільну руку вручив Закон “Про прокуратуру” та додав трохи натуралізму. Підпис був красномовний: “Мимо закона”.

Або нехай Геннадій Андрійович розповість, як його колеги з Мар’їнського району, де він балотувався до Верховної Ради, підробили постанову про порушення кримінальної справи проти підприємця, що не хотів працювати під “дахом” прокуратури. Оскільки ніхто за такий “злочин” справу порушувати не наважився, Мар’їнський міжрайонний прокурор, один із тих, кому Геннадій Андрійович завдячує своїм депутатством, порадив начальнику слідчого відділу місцевої податкової міліції підробити під постановою підпис слідчого, який на той момент уже звільнився та виїхав з України. Так і зробили, тримаючи підприємця за фальшивими документами в ізоляторі тимчасового утримання та вимагаючи з нього гроші.

Між іншим, саме за статтю з описом цього буденного для донецьких прокурорів випадку Геннадій Андрійович наказав відправити мене за ґрати. Так ось, врешті-решт, після моїх публікацій, довелося призначати почеркознавчу експертизу процесуальних документів матеріалів справи. Експертиза показала, що дійсно, всі основні документи – постанова про порушення справи, постанови та протоколи виїмки документів, слідчі доручення – є фальшивками. Ця історія достеменно Геннадію Андрійовичу відома. Більш того, за те, що я її опублікував, він, знайшовши крайнього, навіть вигнав минулого року одного співробітника зі своєї піар-групи.

От нехай Генеральний прокурор і доповість громадськості, яке покарання понесли працівники прокуратури та податкової міліції, що тримали за ґратами завідомо не винувату людину за підробленими ними ж документами. Ви, може, думаєте, що проти фальсифікаторів була порушена кримінальна справа? Як би не так. Щоправда, з органів прокуратури “героям” моїх статей довелося піти – міжрайонний прокурор тепер очолює слідство в обласній податковій міліції, його заступник – управління юстиції в Кіровському районі Донецька, начальник слідчого відділу вершить правосуддя в Новоселківському районному суді. Але їм навіть догани не винесли. Але й це не все – кримінальна справа проти того підприємця досі не закрита! Тобто, постанова про її порушення є фальшивкою, і тому ніхто ніяких слідчих дій, ясна річ, не проводить, але підприємець ось уже три роки перебуває на підписці про невиїзд, бо вибачитися перед ним – це означає визнати поразку прокуратури перед тими, хто не хоче йти під її “дах”.

Та й урешті–решт – достатньо підняти статистичні матеріали за час перебування Г.Васильєва на посаді прокурора області та подивитися, скільки народу він незаконно тримав у сізо. Скільки разів йому писав листи начальник СІ №5 про те, що в ув’язнених скінчилися строки тримання під вартою і їх треба випускати? Але чи багато було випадків, щоби Г.Васильєв випустив бодай одну людину? Я не знаю жодного.

А подивіться, кого він привів за собою в Генпрокуратуру? Чого вартий один тільки Віктор Пшонка, під проводом якого фальсифікувалася справа проти Ю.Вередюка, обвинуваченого у вбивстві Ігоря Александрова? Призначення В.Пшонки на посаду заступника Генерального прокурора всі розцінили як подяку за те, що той вів слідство манівцями.

– До речі, на своїй прес-конференції Г.Васильєв говорив, що вбивство І.Александрова розкрито...

– Перший раз про розкриття вбивства І.Александрова Г.Васильєв заявив ще влітку 2000 року, коли разом з депутатами Шеховцовим, Жиром, Коновалюком у складі слідчої комісії Верховної Ради приїхав у Слов’янськ. Геннадій Андрійович тоді заламував руки й доказував, що вбивство розкрито й тому нема ніякої потреби в подальшій роботі комісії. При цьому Г.Васильєв апелював до свого досвіду прокурорського працівника й божився, що вбив саме Вередюк і ніхто інший. Тому я, до речі, ніколи Віктору Павловичу Пшонці не закидав претензій за фальсифікацію матеріалів кримінальної справи по обвинуваченню Вередюка – не є секретом, що це зробити його примусив Г.Васильєв, який весь час свого депутатства фактично продовжував керувати прокуратурою Донецької області та зберігав за собою членство в Колегії Генпрокуратури.

– А чи буде, на вашу думку, новий Генеральний прокурор розшукувати вбивць Георгія Гонгадзе?

– А навіщо це йому потрібно? Думаю, не для того Геннадій Андрійович боровся за крісло Генерального прокурора, щоби позбутися того крісла, як його попередник. Г.А.Васильєв – це, передусім, одна з найбагатших людин країни, і він прийшов на цю посаду для того, щоби вирішувати свої питання, а не боротися зі злочинністю у верхніх прошарках влади. У Геннадія Андрійовича зараз інші проблеми – на Ясиновському коксохімзаводі якраз встановлюють нове устаткування підготовки шихти. Банк “Донеччина” та “Промкредитбанк” закінчують рік з непоганими показниками по роботі з офшорами, і тому треба думати про подальший розвиток цих напрямків. Треба приглядати за двома шахтами в Кузбасі... А ви тут зі своїм Гонгадзе. Ставити такі запитання Генпрокурору взагалі неетично. Ви ще спитайте, звідкіля в нього, законослухняного державного службовця, швейцарський годинник на руці вартістю 20 тисяч доларів?

– А як ви розцінюєте заяву Г.Васильєва про те, що доти, доки не буде знайдена голова Г.Гонгадзе, нікого притягнути до відповідальності за вбивство журналіста неможливо?

– Це – не заява. Це – діагноз. Хіба мало порушується кримінальних справ за фактом знахідки розчленованих трупів чи фрагментів тіл? Та якби якийсь слідчий у районній прокуратурі зробив подібну заяву, то його вигнали би з роботи, навіть не очікуючи висновків чергового медичного огляду.

Скомпрометований та забруднений кримінальними історіями Генеральний прокурор – то є знахідка для будь-якого президента. Бо Г.Васильєв повністю керований. Спрогнозувати ситуацію за таких обставин не важко. Я думаю, що найближчим часом Київ очікує серйозний перерозподіл власності. Та й Донецьк також. Я не здивуюся, якщо перед президентськими виборами прокуратура вдягне наручники на Р.Ахметова з тим, щоби позбавити фінансової підтримки того ж В.Януковича як конкурента об’єднаних соціал-демократів. Єдина людина, здатна виконати подібне завдання, – це Г.Васильєв, який уже давно конкурує з іншими “донецькими хлопцями” за місце під сонцем.