Самі по собі два нових міні-серіали, створені за творами модної російської детективниці Тетяни Устинової – “Розлучення і дівоче прізвище” та “Близькі люди”, які протягом минулих двох тижнів з’явилися у прайм-таймі каналу “1+1”навряд чи заслуговують особливих критичних рефлексій.
Давно зрозуміло, що телесеріали – цілком специфічне породження телевізійної індустрії, яке переважно виконує функцію найбільш прибуткового рекламного носія сучасного телебачення. Відповідно, замість естетичних категорій для цього продукту набагато важливішими є продюсерська інтуїція, яка дозволяє потрапити у резонанс з певними стереотипами масової свідомості. Якщо цього вдається досягти (а цей факт легко визначається згідно рейтингових показників) – продукт можна вважати успішним. Претензії до якості і професійності у цих випадках не приймаються. Втім, навіть з цієї прагматичної точки зору два нових “багатосерійних художніх фільми” нічим особливим не відрізняються від середньостатистичного потоку російської серіальної продукції. Швидше, вони цікаві як прояв певних тенденцій у вітчизняному телевиробництві і у розвитку стосунків вітчизняних телевізійників з потужною телеіндустрією північного сусіда.
У Росії, як відомо, ця галузь кіновиробництва досягла величезного розмаху. Медіа-експерти, які проаналізували програми провідних російських каналів станом на середину минулого року, прийшли до висновку, що за насиченням серіалами вони вийшли у світові лідери. На кожен день тижня в середньому доводилося понад п’ятдесят сеансів серіалів стандартного 46-52-хвилинного формату. Масштаби телеринку колишнього СНД, здатного за такого підходу поглинати неймовірну кількість серіалів, перетворили їх виробництво у найприбутковіше заняття. І що цікаво, не лише на етапі реалізації продукту, але й на етапі його виробництва. Прибутковість бізнесу приваблює все більші інвестиції і створює для продюсерів і менеджерів каналів широкі можливості для освоєння бюджетів. Відповідно, вони організовують весь виробничий процес таким чином, щоб забезпечити собі максимальну винагороду – тобто, максимально знизити затрати. Залучення до виробництва спочатку українських кінофахівців, а згодом і акторів було цілком логічним кроком, оскільки їх послуги – за цілком відповідної якості – обходились і обходяться значно дешевше.
Наступним етапом стало долучення до наповнення російського і українського ефіру українських продюсерських структур – в першу чергу, пов’язаних з провідними вітчизняними каналами – “Інтером” та “1+1”. Спільний інтерес тут очевидний – російські і українські партнери отримують дешеву продукцію і мають можливість з її допомогою збільшити власну прибуткову частку своїх рекламних бюджетів. Настільки тривалим буде таке гармонійне співіснування – це вже інше питання. Проте, цілком очевидно, що креативний аспект при створенні серіалів відходить при таких розкладах не те що на другий, а на третій план. Що не може не позначитись негативно на художніх якостях продукції. Зацікавленості у реалізації будь-яких художніх претензій українськими кіномитцями у замовників немає – їх цілком задовольняє посередній рівень. Нинішні прем’єри “плюсів” належать саме до такого рівня.
Рецепт їх виготовлення простий. В основі – квазідетективні твори Тетяни Устинової, де невиразні кримінальні колізії накладені на набір “глянцевих” міфівпро складні життєві обставини бізнесменів, журналістів, поп-зірок і міліціонерів - які не мають нічого спільного з реальністю. Саме такий “мікс”, який гучно називають “кримінальною мелодрамою”, прийшов на зміну “бандитським” серіалам, які домінували в ефірі 90-х і пізнішим “життєвим історіям” на зразок “Зупинки за вимогою” чи “Залу очікування”. Такий мікс, на думку продюсерів, має користуватися популярністю серед глядачів. До речі, якраз до цього жанру належить і суперрейтинговий проект минулих сезонів – “Зцілення коханням” і його, так би мовити, “ремікси” – “Чорна богиня” і “Народжена стати зіркою”.
Рецепт – простий. На головну роль запрошується популярна і впізнавана “зірка” – як-от Олег Фомін в “Розлученні…” чи прославлений культовим “Бумером” Сергій Горобченко в “Близьких людях”. Їй на підмогу – хтось із “обойми” міцних серіальних акторів-середняків, які кочують з одного знімального майданчика на інший в одному і тому ж амплуа, і кілька дебютантів. Міцна рука фахового режисера – наприклад, того ж Андрія Праченка – і продукт, що недорогим коштом заповнює праймовий вечірній ефір і забувається через кілька хвилин після його закінчення – готовий. Така собі “жуйка для очей”, яка на сьогодні складає основу глядацького “меню”.
Втім, російські телевізійники і кінематографісти час від часу дозволяють собі створювати амбіційні культурницькі проекти. Приклади з останніх – “Ідіот” і“Майстер і Маргарита” Володимира Бортка. Після їх успіху зараз йде робота над серіальними версіями “Доктора Жеваго” і ще низки творів російської літературної класики. Зустрічаються і випадки цікавих формальних пошуків у жанрі – наприклад, “Ростов-папа” і “Щоденник убивці” модного московського театрального режисера Кирила Серебренникова. Цими прикладами, певна річ, окремі творчі удачі не вичерпуються.
Тим часом, серед спільних російсько-українських проектів достойної якості пригадуються хіба роботи “Студії “Ілюзіон” Романа Балаяна і режисера В’ячеслава Криштофовича – “Право на захист” і “Під дахами великого міста”. Запам’яталася й спроба каналу “1+1”створити український міні-серіал –“Украдене щастя”. Все інше, що виготовлялося українськими продюсерами в серіальному жанрі, не піднімається вище рівня тієї самої “жуйки”. Яка, до речі, як і згадані екранізації Устинової, фігурує в каталогах різноманітних інтернет-магазинів як "русское кино"...
Звісно, немає нічого поганого в тому, що українські продюсери активно беруть участь в освоєнні не лише “внутрішніх” рекламних бюджетів, але й отримують доступ до російських фінансових ресурсів. Принаймні, є надія, що хоча б частина цих коштів прислужиться розвитку національної кіно-інфраструктури. Річ у тому, що доповнюючий характер вітчизняного серіального виробництва, його фінансова і ментальна залежність від російського ринку, а, отже, неадекватність національним стереотипам масової свідомості в недалекому майбутньому може перетворитися на серйозну суспільну проблему. А це куди важливіше, ніж навіть загроза творчої деградації вітчизняних кінематографістів. Яким на сьогодні доводиться реалізовувати свій потенціал виключно в жанрі "кримінальної мелодрами".
Читайте також:
Серіали з конвеєру та поштучно
Запитання «Детектор медіа»: - Які твори української літератури можна було б взяти за сценарну основу українських серіалів?
Влад Ряшин: «На международном телерынке позиция только покупателя – ущербна. Мы должны и продавать»
Юрий Минзянов: «Они не хотят смотреть кино о красивой успешной Украине»
„Мій прекрасний” український „сітком”?
Трансгенний продукт*
Багата "Бідна Настя"
Пімштейн для грамотних. По-Новому
Агенти стабільності
Олександр Богуцький: „Росіяни скуплять українські телеканали. Це тільки питання часу”
Олександр РОДНЯНСЬКИЙ: «Українське ТБ у цілому на нинішньому етапі зазнало поразки»
Де взяти український сценарій?
Телевізорна література
“Кіна не буде?”
