detector.media
Андрій Кокотюха
для «Детектор медіа»
16.05.2011 14:14
«Балада про бомбера»: високотехнологічний екшн
«Балада про бомбера»: високотехнологічний екшн
Третій поспіль проект компанії Film.UA на військову тематику впевнено виправдовує сподівання та витрати

Зважаючи на те, що прем'єра на IСTV нового восьмисерійного фільму «Балада про бомбера» (режисер Віталій Воробйов, виробництво Film.UA, Україна, та кінокомпанії «Шпиль», Росія) 9 травня пройшла, як і прогнозувалося продюсерами, вдало, варто спробувати розібратися, що саме глядачі хочуть бачити, не перемикаючи своїх телевізорів під час демонстрації такого кіно. І чому вже третій поспіль проект компанії Film.UA на військову тематику впевнено виправдовує сподівання та витрати, попри скептицизм шанованого мною Сергія Грабовського стосовно того, що «окопної правди» нам тут не показують.

 

Як зазначив продюсер стрічки Віктор Мирський, представляючи «Баладу про бомбера», ті, хто бачив війну на власні очі, кіно «про війну» не дивляться. Причому в мене є глибоке переконання: навіть стрічки, котрі заслужено стали золотим фондом військового, тепер уже без лапок, кіно, знятого в Радянському Союзі (серед них два шедеври, знову без лапок - виробництва студії імені Довженка), очевидці війни теж не дуже-то й дивилися. Ну, а картини, котрі взагалі показували «не радянську» правду про минулу війну, були незручними не лише для ідеологів, а й для ветеранів. Адже справжня правда - у документальній хроніці, фотографіях та людській пам'яті, про неї не завжди хочеться говорити (наприклад, об'єктивно в Санкт-Петербурзі ще довго не розкажуть уголос, що справді відбувалося під час блокади), і головне - вона не завжди підкоряється драматургії, вимогам до написання сценарію та відповідає очікуванням тих, хто зручно вмощується перед телевізорами в прайм-тайм.

 

Сьогоднішні сценарії ґрунтуються на уявленнях про минулу війну тих, хто бачив її тільки в кіно. Принаймні, Віктор Мирський цього не заперечує, а отже, таке лекало цілком можна застосувати до «Балади про бомбера». Як казав колись Володимир Висоцький, пояснюючи, як варто сприймати його «військовий» поетично-пісенний цикл: «Это не ретроспекции, это ассоциации». Саме тому сучасний фільм про війну - це насамперед високобюджетне, високотехнологічне та свідомо полегшене видовище, чітко прописана лінійна історія про «наших» та «німців», де на перший план виходять дії, котрі згаданий уже Висоцький свого часу описав однією фразою: «Стреляют, прыгают - с ума сойти!».

 

Молодого льотчика-аса Андрія Гривцова (Нікіта Єфремов) було збито під час виконання завдання самого товариша Берії - закинути в ворожий тил радистку Катю (Катерина Астахова), яка повинна взяти участь у забезпеченні зриву випробувань ракет «ФАУ». Потрапивши в полон, він тікає з табору, потім знову потрапляє в ворожі лабети, цього разу через зраду, черговий раз тікає, зустрічається з групою диверсантів, відіграє ключову роль у виконанні бойового завдання, після чого після повернення до своїх «трійка» НКВС засуджує його до розстрілу за зраду батьківщини. Нагадую: згідно з відповідною директивою товариша Сталіна, кожен, хто потрапляв у полон, автоматично вважався зрадником. Як, зрештою, кожен, хто лишився на окупованій німцями території. Є в фільмі справжній зрадник - штурман Жора Линько, котрий погоджується служити німцям і у виконанні актора Олександра Давидова нагадує зрадника всіх часів та народів Миколу Кротова з радянського телехіта «Протистояння».

 

В основі стрічки - невеличка однойменна повість Михайла Веллера та, як зазначено в прес-релізах, реальні події. Хоча реальна основа тут - факт, що війна 1941-1945 років таки була, радянські льотчики-аси були зовсім молодими хлопцями, а НКВС нищив своїх активніше, ніж чужих, ламаючи людські долі сильніше, ніж самі воєнні роки. Таку реальну основу можна знайти і в американських вестернах. Дикий Захід справді підкорювали, бандити справді грабували, шерифи справді ловили бандитів, а містами та преріями вешталися ганфайтери - вільні стрільці-найманці, такі собі кілери Дикого Заходу. Мало кого тепер хвилює, що ковбої - це скотарі на конях: вестерни назавжди зробили з представників мирної професії лицарів без страху та сумління. Нарешті, коли почали з'являтися перші вестерни, героїзуючи американських поселенців, живих учасників підкорення Дикого Заходу не було серед їхніх глядачів: вони просто не дожили до прем'єри, наприклад, «Великого пограбування поїзда». Але вестерни в Америці ніхто не скасовував, хоча в них так само мало того, що називається «окопною правдою».

 

Подібну функцію в нас ще з радянських часів виконують стрічки про війни ХХ століття - починаючи від Першої світової та закінчуючи афганською, по яку знімали бойовики за часів перебудови. В нинішній Росії цю естафету продовжили фільми та серіали про війну в Чечні. Повертаючись до «Балади про бомбера», я схильний вважати: цю стрічку, як і попередні фільми з «військового» циклу від Film.UA («Паршиві вівці», «Полювання на Вервольфа», «Третього не дано»), варто сприймати насамперед як розважальне кіно, зразок масової культури. Не шукати тієї самої «окопної правди», а просто абстрагуватися і зосередитися на пригодах Гривцова та видовищі як такому.

 

Ризикуючи знову отримати порцію анонімних звинувачень в упередженості та підігруванні виробникам, все ж таки скажу: цього разу зразок, як на мій смак, вийшов досить якісним. Поясню: у потрібних місцях ваш автор справді переймався та напружувався, фіксуючи викид адреналіну. Втече чи не втече Гривцов від поліцаїв, котрі ганяють його між дерев? Помітить чи не помітить німецький майор розвідницю Катю, яка заховалася в його кабінеті за сейфом? Як скоро виведуть зрадника Жору на чисту воду партизани? Повірить НКВС у невинність Гривцова? Взагалі - переможуть «наші» «німців» цього разу чи ні. До того ж видовищна сторона фільму сама по собі приваблива: новітні технології відтворюють «у натурі» як масштабні повітряні бої, так і пущений у повітря міст. Словом, якщо розглядати «Баладу про бомбера» через призму екшену на військову тематику, то як раз екшен мені сподобався.

 

Звісно, без запитань не обходиться, але вони насправді надто незначні, щоби відповідь на них показувала якісь суттєві недоліки. Наприклад, допитуючи зрадника Жору, командир партизанського загону, начальник розвідки та досвідчений партизан чомусь виходять для обговорення ситуації з землянки, залишаючи підозрюваного у штабі самого, без конвою, з розв'язаними руками та зброєю в командирській кобурі. Чи мотивація втечі Гривцова з полону: він захотів на волю, коли побачив по той бік колючого дроту Катю. Ну, а якби не побачив, то що - пропав би в таборі, про втечу не думав би? Або використання сексу як тесту на вошивість. Скажімо, раз Жора Линько легко заводить із молоденькими медсестрами, котрі обіцяють інтим, стосунки, які ні до чого не зобов'язують,- значить, він і батьківщину може зрадити. Натомість цнотливий Андрій Гривцов - незламний, катування витримує, німцям не служить, на пропозицію соковитої вдови зайнятися сексом відмовляє (може, я розбещений, але не віриться), чим налаштовує її проти себе (а тут - на сто відсотків правда!), словом - береже себе для коханої. Як, до речі, і Катя демонстративно тяжіє до моногамії, тому й виконує завдання командування з честю.

 

Взагалі історія кохання бомбера та радистки відповідає суті казенної фрази «подружній обов'язок». Тобто, «про любов» обов'язково, неодмінно треба сказати, хоча головне для героїв цієї історії - лишитися живими. Й оця обов'язковість помітно напружує: мені здалося, що виконавці як головних, так і другорядних ролей охочіше грають та граються на знімальному майданчику у війну та пригоди, ніж зображують закоханих. Хоча другорядні любовні історії, розказані ніби між іншим, викликають більше довіри. Це і партизанська медсестра Лєна, котра спочатку нікому з бійців не відмовляє в пестощах, потім переосмислює своє життя, зійшовшись із набожним Григорієм, і її історія відсилає нас відразу до Марії Магдалини, котра грішила та покаялася. Або партизанська розвідниця, лікар Пархоменко, яка ще до війни розлучилася з чоловіком, котрий тепер воює в тому ж загоні, але чужими людьми вони навіть після сварки не лишилися, вболіваючи одне за одного (виконавці цих ролей практично не переграють).

 

Але може так бути, що ваш автор - типовий товстошкірий продукт нашого цинічного часу, до якого любовними кіноісторіями просто не достукатися. Значить, цю романтичну піонерську лінію краще оцінить хтось інший: я ж сприймав історію кохання в цьому фільмі як доважок, без якого хороший і дорогий пригодницький фільм (не лише на військову тематику) просто стане неформатним, а отже - не відбудеться. І тішу себе тим, що в даному випадку мелодраматичну складову можна і навіть треба винести за дужки. Бо основне в «Баладі про бомбера», заради чого я витратив чотири вечори - повітряні бої, погоні, втечі, стрілянина, трюки, словом - пригоди збитого льотчика-аса та його бойової подруги в тилу ворога.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY