detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектор медіа»
13.05.2011 08:35
«Що? Де? Коли?»: психологічний тест для політиків
«Що? Де? Коли?»: психологічний тест для політиків
Ігри фіналу серії «Що? Де? Коли? Зоряні війни» («Інтер») від 30 квітня та 7 травня надали українцям рідкісний, унікальний шанс - побачити наших політиків якими вони є

Ігри фіналу серії «Що? Де? Коли? Зоряні війни» («Інтер») від 30 квітня та 7 травня надали українцям рідкісний, унікальний шанс - побачити наших політиків якими вони є. Не лише поза політичними баталіями, а й без піарного гламуру та політтехнологічних напрацювань. У ситуації, коли вони не диктують і не можуть диктувати правил гри. Дуже цікавими стали враження від цих двох ігор. А ще вони багато чого пояснили - чому ми сьогодні «маємо те, що маємо».

 

Отже, 30 квітня, за столом знавців - команда Партії регіонів: Михайло Добкін, Ірина Бережна, Максим Луцький, Олена Бондаренко, Олег Надоша та капітан Нестор Шуфрич. Навіть виходили й сідали за стіл вони ходою переможців. На обличчях - жодної тіні сумніву в тому, що вони - найкращі. ...Випав сектор «Розетка». Запитання знавцям мусив ставити хтось із-поміж двох присутніх у студії грандів московського «Що? Де? Коли?» - або Олександр Рубін, або Єлизавета Овдєєнко. Ведучий надав команді право самій обирати собі того, хто ставитиме запитання. (Задля порівняння, команді опозиції, що грала 7 травня, він такого права не надав і нав\'язав запитання знаного шахіста Василя Іванчука.) Нестор Шуфрич зобразив галантність: «Мы, конечно, хотели бы сыграть со всеми. Но команда принимает решение и приглашает даму» - Шуфрич підвівся з крісла й подав дамі ручку. Невідомо, що відчула того моменту пані Овдєєнко - адже усталена ще з часів Володимира Ворошилова стилістика «Що? Де? Коли?» не передбачає «кавалерів та дам-с», а передбачає лише знавців. До речі, представляв пані Овдєєнко ведучий як володарку «Кришталевої сови» московського клубу, на відміну від Олександра Рубіна - дворазового володаря «Сови». Але ж от уже місяць Овдєєнко так само є дворазовим володарем «Сови»!

 

А ще Шуфрич дуже прагнув виглядати не гірше за Володимира Зеленського (23 квітня грала команда «Студії "Квартал-95"»), сипав «шутками и прибаутками», найчастіше натужними, недотепними й недоречними. Щось невловиме було навіть у його серйозних репліках. Зверхність? Відчуття, ніби він був хазяїном, головним героєм? Дуже важко було сформулювати це враження, але надто вже вибивався стиль спілкування Шуфрича зі звичного образу інтелектуалів зі «Що? Де? Коли?».

 

Що ж до загального враження від команди Партії регіонів, то це були передусім бравада й гра ва-банк. Регіонали ніби навіювали і глядачам, і присутнім у студії: перед ними - команда переможців, найкращі з кращих. А ще в них була гідна заздрощів активність. Гравці висували версію за версією, не боячись, що ті виявляться хибними. Посеред цих версій Шуфричу було неважко обирати найправдоподібнішу й спільними зусиллями дотягувати її.

 

Були блискучі здогадки, були відверті проколи - скажімо, ніхто з гравців-регіоналів не знав, що назви корабельних мачт походять із голландської мови. Запитання - японська загадка: обв\'язавши голову білим рушником, повзе по даху. Правильною відповіддю був дим, гравці відповіли: «Туман или облако». Ведучий зарахував відповідь, хоча туман, на відміну від диму, не може повзти дахом. Чи й його загіпнотизувала самовпевненість гравців?

 

Запитання: іспанський чоловік у гніві відрізав дружині коси. Винною у сварці була вона. Суд засудив чоловіка - але за те, що в нього не було... чого? Команда знайшла правильну відповідь: в нього не було ліцензії на перукарські послуги. Репліка ведучого: «Меня удивило, что ваша команда нашла ответ именно на этот вопрос». Що це було - таке витончене знущання?

 

І от 7 травня, за столом - команда опозиції: Юрій Павленко, Олесь Доній, В\'ячеслав Кириленко, Ігор Гринів, Ірина Геращенко та капітан Микола Катеринчук. Перше запитання. У команді - повний ступор. На обличчях - розгубленість, розпач на межі з повною панікою. Всі мовчать, версій - нуль: ті декілька незв\'язних слів, що пролунали під час хвилини обговорення, було дуже важко назвати версією. Пролунав сигнал завершення хвилини, й першими словами ведучого були: «Я могу даже не говорить: "Тишина за столом!", поскольку тишина была на протяжении всей минуты». Микола Катеринчук попросив допомогу клубу. На першому ж запитанні. Ведучий відмовив: за правилом, якому вже років зо тридцять, допомогу клубу може просити лише команда, яка програє. А на табло було недоторкане 0:0. То що ж, Катеринчук навіть не поцікавився правилами гри, у яку взявся грати? А відповідав сам Катеринчук - до того невпевнено, що навіть коли відповідь і була б правильною, цього ніхто б не помітив.

 

Сектор «Розетка», запитання Василя Іванчука про «особливу шахову зупу», яку зварила дружина чемпіона світу Бориса Спаського за умов браку продуктів у продажі. Команда взяла допомогу клубу, клуб підказав цікаву ідею - про листок із лаврового вінка. Версію вислухали, подякували клубові, й... В\'ячеслав Кириленко відповів про «якісь кінські інгредієнти». Ну так, із продуктами було сутужно, купити їх було важко, а конина для «зупи» знайшлася. Чи, може, знавці вважали, що видатний шахіст мешкав у селі (з вишнями понад ставком?), вів натуральне господарство й лише у перервах виїздив пограти в шахи? Якби існував приз за найбезглуздішу відповідь, його по праву міг би отримати Кириленко.

 

Запитання про винахід відомого інженера ХІХ століття (ним виявився Семюел Кольт, а винаходом - револьвер). На обличчях гравців - суцільна мука й прагнення якнайскоріше здатися на милість переможця. Добре хоч, ніхто з опозиціонерів не прихопив із собою білого прапора - його б тут само вивісили над столом. Ну гаразд, не було конструктивних ідей. Але ж можна було збагнути: це не олімпіада істориків або інженерів, а отже, йдеться про щось загальновідоме! А там, хто знає, й до правильної відповіді, може, дотягнулося б. От у тому й полягала різниця між регіоналами й опозиціонерами: регіонали не боялися виголошувати відвертих дурниць із упевненим, ледь не переможним виглядом; натомість опозиціонери взагалі боялися думати й відмовлялися від боротьби, навіть не розпочавши її, навіть не спробувавши.

 

На табло світився загрозливий рахунок 0:3. Гра дедалі більше нагадувала бенефіс кульгавої балерини. Вже не мріялося про перемогу, тим більше блискучу, хотілося єдиного: аби в кінцевому підсумку опозиціонери не програли з рахунком 0:6, а взяли бодай єдине очко.

 

Наступне запитання було про Сікстинську капелу у Ватикані: римляни приходять подивитися на фрески, бо ті передбачають... що? Здавалося б, найперше знавці мали перебрати, що взагалі зазвичай передбачають - погоду, гроші, кохання, а потім обирати найправдоподібніше. Відповідь узяв Ігор Гринів. Він почав довго й нудно розповідати про специфічне географічне положення Рима, про те, яким важливим для його мешканців є гарний врожай і як для того потрібні дощі. Перед очима постала майже реальна картина бідолашних мешканців італійської столиці, які голодують і через те засіяли «майбутнім урожаєм» усі міські вулички, а тепер влаштовують колективні камлання, закликаючи дощ.

 

Якщо відкинути тонни словесного лушпиння, відповідь виявилася правильною по суті: фрески передбачають таки погоду, реагуючи на підвищення вологості повітря тьмянінням кольорів. Борис Крюк у Москві таку розмазану відповідь точно не зарахував би. От саме через гарний врожай. Бо це була типова відповідь людини, що не може сказати нічого по суті й прагне розповісти бодай щось, аби лише не мовчати. Олександр Андросов відповідь зарахував, і рахунок став 1:3.

 

І тут команду ніби підмінили. На обличчях з\'явилися посмішки. За столом розпочалося обговорення, почали лунати ідеї. На запитання про каву Гринів (а він у підсумку став героєм гри) ще за звичкою почав від Адама, від пана Кульчинського, що познайомив із кавою Відень. Але наступні його відповіді ставали дедалі конкретнішими й предметнішими. Це були вже зовсім інші люди з іншим способом мислення й іншою манерою поведінки. У команди з\'явився кураж.

 

Результат вийшов феноменальним: команда Миколи Катеринчука, програючи спочатку 0:3, виграла з рахунком 6:3 й стала лідером на сьогоднішній день. (Регіонали виграли з таким самим показником, але, за правилами, в разі однакового рахунку лідером стає той, хто грає пізніше.) Шість правильних відповідей поспіль - за всю історію телевізійних ігор «Що? Де? Коли?» таке досі траплялося, здається, лише одного разу. 

 

Окей, хепі-енд? Стриваймо. Хіба ж не те саме ми бачимо у професійній діяльності опозиційних політиків? Саме те. Ті самі розмазані промови «про врожай у Римі», за якими геть губиться суть проблем. Ті самі повсякчасні й далеко не завжди доречні екскурси в історію. Те саме невміння відділити важливе в даному разі від важливого взагалі, але не тут і не тепер. Те саме приблизне знання правил гри, як із проханням допомоги клубу після першого ж запитання.

 

А хіба не ту саму поведінку ми спостерігаємо в наших, умовно кажучи, демократів у їхній політичній діяльності? Поки карта йде, поки посміхається успіх - є й настрій, і азарт, і натхнення; тільки-но спіткала найменша невдача - і все, білий прапор і руки вгору. На вміння зібратися, сконцентруватися - найменшого натяку. Про боротьбу до останнього шансу можна тільки мріяти, про пошук виходу з важкої ситуації так само.

 

Дві поспіль гри політиків у «Що? Де? Коли?» наочно продемонстрували публічно-поведінкову різницю між владою та опозицією. На тлі агресивної, авантюрної самовпевненості (щоб не сказати: самозакоханості) влади опозиція з її комплексами здається ледь не приреченою. Політична ситуація сьогодні - не на користь опозиції. То чи не тому й у політиці ми бачимо той самий бенефіс кульгавої балерини? Яка ж випадковість може надати опозиції куражу? Хтозна. Мабуть, дощ у Римі.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY