В умовах послаблення старих соціальних комунікацій найбільш ефективним каналом зв'язку між партіями, суспільством, громадянами і владою стають засоби масової інформації. Вони стають не просто інструментарієм, а й суб'єктом формування політики. Комп'ютери, як зазначав відомий дослідник Д. Несбітт, збільшують реальну владу кожного індивіда, дозволяючи йому більш ефективно стежити за діями свого уряду, навіть більше, ніж уряд може стежити за діями громадянина. Фактично комп'ютерні мережі стають одним з інструментів політичного лобіювання.

В інформаційному суспільстві політичне життя кардинально змінюється і, відповідно, змінюється характер політичних процесів, дій і об’єднань. Ключовими стають глобальні інтереси окремих особистостей. Разом з розширенням сфери застосування інформаційних технологій з'являються так звані комунікаційні коди, які дають можливість всім громадянам безпосередньо брати участь у всіх циклах політичної діяльності. А також значно зростають можливості контролю за владою і політичними лідерами з боку громадян.

Будь-яка подія або ж явище, незалежно від сфери його виникнення, стає інформаційно незалежним соціальних суб'єктом, що несе в собі серйозні суспільні наслідки.

У цих умовах суб'єкти інформаційного суспільства намагаються знайти відносну самостійність як по відношенню до подібних собі, так і до інститутів державної влади і громадянського суспільства, перш за все через Інтернет.

У той же час роль держави, перш за все, зводиться до ефективного арбітражу і менеджменту, головною складовою яких є здатність дієво реагувати на виникаючі соціальні і глобальні проблеми. У разі неефективних дій владних інститутів, зловживання арбітражними функціями або ж спроб монополізації окремими корпоративними групами впливу на засоби комунікації, за допомогою матеріально-фінансового інструментарію, виникає загроза соціальній стабільності, яка провокує інститути громадянського суспільства на акції протесту з непередбачуваними для держави наслідками.

Спроба держави контролювати інформаційне співтовариство лише юридичними актами і технічними ресурсами не вирішує проблему добра і зла в інтернет-просторі, залишаючи за користувачем право вибору моральних орієнтирів. Вибір, до слова, зосереджується в двох площинах: то ти пірнаєш у зливний бачок спеціальних технологій маніпуляції суспільною свідомістю, то шукаєш там закриту і не цензуровану інформацію, підтверджену реальними фактами. Варіанти поведінки учасника інформаційного співтовариства, перш за все, визначаються політичним режимом держави і його культурними та правовими традиціями, а також освітнім та моральним рівнем користувача Інтернету. Можливо, також варто згадати й про психічний стан здоров'я користувачів мереж і про цілі, які вони переслідують, спілкуючись між собою.

У цьому випадку держава, має виконувати не лише патерналістські функції по відношенню до інтернет-простору, а й ставати конкурентною інформаційної одиницею, здатною формувати принципи співіснування. Питання ж не тільки у формальному контролі над умонастроями власних співгромадян, а й у створенні відносно комфортних умов для інформаційного співтовариства у пошуках необхідної інформації та впливу на неї.

В українських політичних реаліях виникає інше питання, чи є в українського політико-економічного істеблішменту та суспільства в цілому потреба у правді, а отже і у реальній демократії, коли інформація може бути не тільки декларована, а й реалізована через засоби комунікації. Що в України, і не тільки, є дві великі різниці.

Як відомо однією з найважливіших складових демократичного суспільства завжди вважалася свобода слова та доступ громадян до інформації, тобто при класифікації видів демократії характеристики інформаційного поля відіграють одну з головних ролей.

Зокрема ефективна демократія сучасного суспільства характеризується прозорим інформаційним полем і наявністю таких соціальних категорій, як громадянин-власник (незалежно від форм власності), громадянин-кореспондент (володіє інформаційним інструментарієм), громадянин, у якого активна правосвідомість і громадянин соціально активний, тобто той, що бере участь у створенні політико-правових правил співіснування, який фінансує і контролює їх реалізацію адміністративними інститутами.

Керована демократія, перш за все, починається з жорсткого контролю за інформаційними і медійними ресурсами, як механізму впливу на інститути громадянського суспільства зокрема і інформаційне поле, як засіб масової комунікації взагалі. При формальному декларуванні та дотриманні демократичних засад співіснування в суспільстві. Тобто зрілість суспільства і його інститутів визначається ставленням до інформації і до її носіїв.

Зростання ролі інформаційного поля суспільства призводить до того, що саме туди розповсюджується та навіть переносить центр ваги боротьба за світові ресурси, контроль за їх розподілом та встановлення власних правил гри.

В останні роки так звані «кольорові» революції стали «мережевими», вони зробили якісний перехід до нових масштабів, їх кількість значно зросла, що дає змогу аналізувати основні тенденції та закономірності цього явища сьогодення.

Першою з «кольорових» революцій вважають «Бульдозерну» революцію в Югославії у 2000 році, але першою «мережевою» можна вважати Помаранчеву революцію в Україні 2004 року. Саме тоді вперше інтернет-технології зіграли суттєву роль в організації масових заворушень. Саме інтернет-ЗМІ надавали найточнішу та найоперативнішу інформацію, в мережевих спільнотах формувалися «нічні дозори» громадян, що патрулювали біля виборчих дільниць, через публікації на форумах відслідковували переміщення автобусів з міліцією.

Наступна з «кольорових» «мережева» революція відбулася у Молдові у 2009 році. В Молдові для згуртування невдоволених результатами виборів були використані засоби інтернет-сервісів, при чому вперше влада для запобігання цьому використала блокування інтернет-сайтів та, навіть, мобільного зв’язку.

Наступна мережева революція ледве не сталася в Ірані у 2009 році. Саме тоді значно (в сотні разів) зросла кількість профілів іранців на Facebook. Інтернет-спільноти слугували для координації дій учасників заворушень, але влада зреагувала ефективно і не останню роль зіграла контрпропаганда та використання технологічної протидії в Інтернет.

І вже 2011 рік приніс цілу низку «мережевих» революцій в арабських країнах. Невдоволені урядом громадяни, координуючи свої дії через інтернет-спільноти, інтернет-сервіси Twitter та Facebook, вийшли на вулиці Єгипту, Туніса та Лівії. І цього разу влада не змогла протиставити цим засобам нічого крім спроб тотальної заборони Інтернету, що виявилося неефективним та лише згуртувало демонстрантів.

Отже, які висновки можна зробити з цих революцій?

Нові технології роблять спілкування громадян екстериторіальним та неконтрольованим державою, що дозволяє громадянам, які незадоволені політикою уряду зорганізуватися у антиурядові мережеві об’єднання та згодом винести у реальний світ дух спротиву, накопичений у віртуальному просторі.

При цьому такі об’єднання можуть не мати одного чітко визначеного лідера, більше того, у віртуальному середовищі можливе лідерство віртуальних особистостей, які виглядають ідеальними з точки зору учасників спільнот, але насправді є продуктом інформаційної діяльності реальної особи, або ініціативної групи осіб.

Саме через використання соціальних мереж для організації масових заворушень, деякі держави, розглядаючи Інтернет, як потужне комунікаційне середовище, бачать у ньому загрозу своїй стабільності, реалізують стратегії жорсткого керування розвитком комунікаційних технологій, і, як наслідок, регулюють доступ своїх громадян до ресурсів Інтернет. За даними Гарвардської школи права, протягом останніх п’яти років кількість держав, що фільтрують інформацію, яка надходить з Інтернету до їх громадян, виросла з двох до двадцяти п’яти.

В той же час варто зауважити, що більшість держав засвоїла Інтернет лише для інформування громадян, інколи для здійснення маніпуляцій суспільною думкою, та практично ніколи для спілкування із власним народом.

Важка та неманеврена державна бюрократична машина, яка, тим не менш, намагається здійснювати тотальний контроль за думками та діями своїх громадян, не дозволяє державам бути ефективними в Інтернеті.

Але, як показує практика, дії держави, пов’язані із забороною джерел інформації та засобів спілкування, лише згуртовують невдоволених та сприяють розвитку альтернативних рішень в інформаційному полі.

В цьому році до ворогів Інтернету через жорстку політику обмежень були зараховані Саудівська Аравія, Бірма, Китай, Північна Корея, Куба, Єгипет, Іран, Узбекистан, Сирія, Туніс, Туркменістан та В’єтнам. При цьому деякі з названих країн взагалі обмежують доступ громадян до Інтернету, а деякі з політичних або релігійних міркувань проводять політику тотального моніторингу та фільтрації трафіку.

Відомий російський експерт з захисту інформації Н.Н.Фєдотов виділяє три основних моделі відповідальності Інтернет-провайдера за заборонену інформацію, що розміщена на його ресурсах: американська, європейська та китайська. Такі умовні назви не означають, що вони локалізовані виключно в цих країнах, лише відокремлюють основні підходи держави до цього питання.

В даному випадку під визначення «заборонена інформація» підпадають як так званий «агресивний контент», тобто порнографія, насилля, азартні ігри, заклики до національної та релігійної ворожнечі, так і небажані, з точки зору держави, висловлювання, які за бажанням можна класифікувати як заклики до скидання діючого уряду.

Огляд державних підходів можна почати з місця народження Інтернету – Америки. Прийняті в середині 90-х років минулого сторіччя акти, що обмежують контент електронних комунікацій, а також вводять додаткові вимоги з он-лайн захисту дітей (Communications Decency Act (CDA), and the Child On-line Protection Act (COPA)) були визнані антиконституційними і зупинили свою дію. Скасовуючи ці законодавчі акти, суди відмітили, що широке використання індивідуальних систем контентної фільтрації є більш демократичною, гнучкою і значно більш ефективною системою захисту дітей від агресивного контенту, ніж будь-який закон. В той же час деякі експерти звертали увагу суспільства на те, що наявність такої фільтрації та політика заборони інформації лише підігріває інтерес у дітей до забороненого контенту, а будь-який фільтр можна обійти.

У 2001 році вступив у дію новий закон, що зобов’язує публічні заклади, що отримують державні дотації, встановлювати системи контентної фільтрації (Child Internet Protection Act). Цей акт також став предметом тривалих судових спорів, і його доля вирішувалася у Верховному Суді. Але, незважаючи на неоднозначне ставлення викладачів та бібліотекарів, у 2001 році 74% американських шкіл и 43% публічних бібліотек встановили контентні фільтри. Також широке розповсюдження набули домашні системи контентної фільтрації. Близько 41% американських сімей, де діти мають домашній доступ до Інтернет, встановили відповідні програми. Разом з цим, у деяких штатах розглядаються закони, відповідно до яких провайдери Інтернету зобов’язані блокувати сегменти Мережі, що містять дитячу порнографію. Хоча аналогічний закон штату Пенсільванія був також визнаний антиконституційним.

З точки зору покарання за розміщення небажаного контенту в Інтернеті, Американська модель передбачає особисту відповідальність громадянина-кореспондента перед тим, чиї права він порушив, або перед державою. Провайдер зобов’язаний лише за запитом силових структур, або особи, яка постраждала від розміщення в Інтернеті інформації, надати повну інформацію про свого клієнта, після чого той самостійно вирішує в суді свої справи. Така модель найбільше подобається провайдерам, бо не накладає на них відповідальності ані зобов’язань, та користувачам, але накладає на державу додаткові функції.

Разом з тим американські інтернет-ЗМІ пішли трохи далі українських у захисті своїх статей від некоректних коментарів. Якщо в деяких українських інтернет-виданнях для написання коментаря необхідно зареєструватись, що має ускладнити процедуру для інтернет-хуліганів, то у Сполучених Штатах почали брати за це символічну платню – 99 центів.

В той же час варто зважити на передовий досвід Сполучених Штатів у конструктивному використанні мережевих спільнот. Так у цьому році уряд США повідомив про намір використовувати мережеві спільноти для інформування громадян про загрози терактів та стихійних лих. Таким чином уряд позначає свою присутність у мережах не як обмежувач свободи своїх громадян, а як їх захисник. Але, на жаль, на цей час такий досвід не набув поширення у світі.

Багато країн Західної Європи використовують підходи, подібні до американської моделі, залишаючи доступ до ресурсів Інтернету на відповідальність громадян. В той же час, Європейська комісія ініціювала проект під назвою «Poesia», завданням якого є створення панєвропейського контентного фільтру, що має підтримувати всі державні мови країн - членів Європейського Союзу.

Разом з цим, після подій 11 вересня багато європейських країн внесли зміни до законодавства, у частині контролю за електронними комунікаціями і контентом з метою боротьби з тероризмом та кіберзлочинністю. В тому числі, в різних країнах уряди посилили відповідальність за розміщення протизаконного контенту.

Варто відмітити ініціативи місцевого самоврядування. Наприклад, у Північній Вестфалії були офіційно заборонені кілька неонацистських сайтів, розміщених у США, місцева влада зобов’язала своїх інтернет-провайдерів використовувати контентні фільтри, що блокують доступ до даних ресурсів. Взагалі, політика німецького уряду щодо Інтернет-контенту є жорсткою головним чином до неонацистських інтернет-сайтів.

Уряд Ірландії підняв питання про глобальне впровадження фільтрів на порнографію та піратські ресурси.

У Великобританії функціонує державна структура Internet Watch Foundation, яка постійно здійснює моніторинг ресурсів з потенційно небезпечним контентом.

А найбільш жорсткою у Європі є інтернет-політика Франції. В лютому цього року непомітно для широкого загалу вступив в дію закон під кодовою назвою Loppsi-2, який надає державі широкі права щодо регулювання Інтернету, аж до віддаленого встановлення користувачам троянського програмного забезпечення для моніторингу їх інтернет-активності.

Тепер держава може відслідковувати будь-які дії будь-якого громадянина в Інтернет, забороняти йому певні дії (наприклад придбати через Інтернет квиток на футбольний матч, якщо він живе у неблагонадійному районі). Всі дані по відвідуванню Інтернет будуть тепер направлятися до загальнонаціональної бази даних та зберігатися там, в тому числі особиста переписка, записи на форумах та навіть паролі. Однак проект не викликав спротиву політиків, лише деяких громадських організацій, можливо тому, що був прийнятий під час втручання Франції у заворушення в Лівії.

За європейською моделлю відповідальності за розміщення протизаконного контенту, відповідальність провайдера починається з інформування його у встановленому порядку про наявність на його ресурсах забороненої інформації, і велика доля відповідальності покладається на споживача інтернет-послуг, його самоцензуру.

Європейська модель покладає на провайдера додаткові функції з контролю та ліквідації небажаної інформації та надає державі можливість покласти відповідальність як на громадянина, так і на провайдера Інтернету.

Цікавим є досвід Австралії, де був напрацьований підхід, який поєднує елементи державного регулювання з системою галузевого саморегулювання. Такий підхід називають режимом спільного регулювання. Цей режим діє з 2000 року, відповідно до прийнятих Австралійським парламентом у 1999 році законами, що накладають на провайдерів послуг доступу і хостингу певні зобов’язання.

Основними учасниками регулювання є Асоціація інтернет-індустрії (Internet Industry Association (IIA)) та Австралійське відомство з телекомунікацій та медіа-ресурсів (ACMA).

Асоціація інтернет-індустрії – це некомерційна організація, засновниками якої є провідні Інтернет-провайдери, постачальники контенту, розробники програмних продуктів, а також інші організації. Асоціація розробляє галузеві вимоги та рекомендації. В тому числі, чотири збірки правил, що відносяться до Інтернет-контенту, розпочали діяти у 2000-2001 роках.

Моніторингом їх виконання займається ACMA яка має право на формування та оновлення «Чорного списку». Незважаючи на добровільність виконання затверджених вимог, Відомство може зобов’язувати інтернет-провайдерів виконувати прийняті положення. При цьому сам «Чорний список» є державною таємницею і не підлягає розголошенню.

Крім того, австралійське законодавство передбачає санкції по відношенню до користувачів Інтернету за розміщення певних видів інформації. А також, варто відзначити роль громадської організації NetAlert, яка займається просвітницькою діяльністю у галузі захисту сімей і, особливо, дітей від агресивного контенту.

Дослідники вважають, що завдяки високій конкуренції на австралійському ринку інтернет-послуг впровадження контентної фільтрації не призводить до помітного росту цін для кінцевих користувачів.

Стосовно країн з авторитарним урядуванням, в тому числі з керованою демократією, можна виокремити загальну тенденцію зсуву контентної фільтрації від громадянина (який в таких умовах не користується довірою держави) на рівень провайдерів і далі до єдиних національних проксі-служб.

Китайська модель відповідальності за розміщення небажаного контенту передбачає повну відповідальність провайдера за зміст інформації, що розміщена на його ресурсах, отже він отримує додаткові повноваження із закриття сумнівних сторінок та фільтрації трафіку. Це дає провайдерам повну владу над клієнтами та повністю позбавляє клієнта можливості захищати свої права.

Систему серверів-фільтрів, яка відокремлює китайських провайдерів від світових ресурсів, прозвали «Великий Китайський Firewall» (офіційна назва проекту – «Золотий щит»).

У Китаї, як і у більшості інших держав, що користуються цензурою, уряд тримає у секреті національні принципи і методи фільтрації контенту, хоча зобов’язав інтернет- і контент-провайдерів використовувати самоцензуру.

Експерти все ж таки вважають, що існує єдина державна політика в галузі керування доступом, що китайський уряд ефективно перекриває доступ своїх громадян до ресурсів порнографічного та непорнографічного характеру. При цьому результативність і, можливо, важкість фільтрації постійно збільшуються. Деякі ознаки дозволяють припустити, що у Китаї використовуються алгоритми фільтрації, що базуються на ключових словах, чорних списках, а також блокуванні результатів запитів у пошукових системах.

Крім сайтів порнографічного змісту у Китаї блокуються інформаційні ресурси новин, такі як BBC News; сайти, присвячені розвагам; сайти деяких релігійних конфесій, а також офіційні сайти урядів деяких держав.

Кілька років тому найбільші провайдери інтернет-послуг у світі Google, Yahoo! та Microsoft підписали угоду з китайським урядом щодо цензури своїх китайських версій відповідно до місцевого законодавства. Навіть у фільтрації результатів пошуку. Але навесні цього року Google відмовився від такої фільтрації і почав переадресацію запитів на гонконгський сервер Google, який не підпадає під умови урядової угоди.

Після початку заворушень у 2011 році у арабських країнах були додатково введені зокрема заборони пошуку по ключових словах «Єгипет», «Туніс», «революція» тощо.

У Китаї також прийнята практика тимчасового відключення користувачів, що намагалися звернутися до заборонених ресурсів, а також тимчасовий арешт інтернет-ресурсів китайської юрисдикції. В той же час посилюється пропаганда цензури та обговорюється ідея створення закритого національного Інтранету.

Разом з цим, китайський уряд відносить розвиток інформаційних технологій до найвищих пріоритетів і активно просуває програму електронного уряду.

Подібна модель використовується у Саудівській Аравії. У 2001 році Рада міністрів цієї країни заборонила громадянам доступ або розміщення в Інтернеті деяких видів інформації. Хоча кінцеві користувачі у Саудівській Аравії можуть користуватися послугами різних провайдерів, весь інтернет-трафік проходить крізь проксі-сервери державної служби інтернет-сервісу. Там здійснюється контентна фільтрація відповідно до рішення Ради міністрів. Посилаючись на Коран, уряд Саудівської Аравії пояснює своє завдання як захист ісламських цінностей, фільтрацію інтернет-контенту як запобігання розповсюдженню матеріалів, що створюють загрозу традиціям і вірі.

На офіційному сайті служби інтернет-сервісу містяться роз’яснення про порядок фільтрації, а також користувачам надається можливість перевірити, чи є забороненим певний ресурс, чи ні. Крім сайтів порнографічної спрямованості офіційній забороні підлягають ресурси, присвячені наркотикам, бомбам, алкоголю, азартним іграм, а також сайти, що містять інформацію, спрямовану проти Ісламу та законів Саудівської Аравії. Експерти встановили, що у цій країні заблоковано багато популярних сайтів, присвячених здоров’ю, освіті, а також ресурси розважальної спрямованості.

Продовження статті, в якій йтиметься про Україну, Росію та Білорусь, читайте найближчим часом на сайті «Главред».