В Україні існує номенклатурне свято – День журналіста, який відзначається 6 червня. Це свято, запроваджене чиновниками і встановлене указом президента. Так само як День міліціонера і День танкіста.

Особливо цинічно, коли напередодні офіційного Дня журналіста 6 червня різноманітні депутати або можновладці намагаються привітати редакції з їх «професійним святом».

Апогеєм же цього абсурду є картина, коли влада починає нагороджувати лояльних до себе представників медіа різноманітними орденами «За заслуги».

Це приблизно так само, як м'ясник мав би вітати корову з Днем яловичини.

Справжній «день журналіста» у всьому нормальному світі – це 3 травня, Міжнародний день свободи преси. Це день, коли журналісти нічого не святкують, а згадують про убитих колег, про політиків, які заважають їх роботі, та про владу, яка запроваджує цензуру.

За останні 10 років Україна обзавелася ще одним брендом на світовій арені – окрім Чорнобиля, Шевченка та Кличків це також Гонгадзе.

 

Злочин, що стався десять з половиною років тому, є одним з найрезонансніших убивств журналістів у сучасному світі. Точніше, одним з чотирьох найрезонансніших.

Гільєрмо Кано – колумбійський журналіст, убитий наркокартелями прямо на вході до свого офісу.

Деніел Перл – американський журналіст, страту якого пакистанські ісламісти зняли на відео.

Анна Політковська – російська журналістка, вбита, очевидно, російською владою.

Та Георгій Гонгадзе – український журналіст, вбитий українською владою.

Кано, Перл, Політковська і Гонгадзе – ці чотири прізвища назвав під час церемонії відкриття Всесвітнього дня свободи преси у Вашингтоні Карл Гершман, президент Національного фонду в підтримку демократії.

Вдови Гільєрмо Кано, Деніела Перла і Георгія Гонгадзе були в залі.

Коли на прохання ведучого вони підвелися на ноги, оплески були проявом того, чим справжній «день журналіста» відрізняється від українського аналога 6 червня. Тим, що в цей день нічого не святкують.