Українському кіно бракує не ідей, а комунікації – переможець міжнародного конкурсу онлайн фільмів Максим Буйницький
Максим Буйницький - ім'я в українському кіно нове, але уже доволі відоме. Виходець із Білорусі і свого часу звільнений за громадську активність із Мінської академії мистецтв, нині він студент 4 курсу Київського національного університету театру і кіно імені Карпенка-Карого. Його стрічка «Перешкода» була кращим фільмом на міжнародному фестивалі в Києві «Відкрита ніч», отримала ГранПрі на «Кінолеві» у Львові, і брала участь у міжнародному кінофестивалі «Молодість». Цього тижня стало відомо, що Максим став володарем головного призу всесвітнього фестивалю он-лайнових фільмів. Фестиваль організований Нью-Йоркською академією кіно. На цей кінофестиваль режисер відправив свою стрічку, щоб, як він каже, отримати ширшу аудиторію. У короткометражці за оповіданням відомого письменника Даніїла Хармса, який став жертвою сталінських репресій, ми - як глядачі - дізнаємося про те, що відбувається, очима дітей. В інтерв'ю для Радіо Свобода Максим Буйницький говорив про кіно і про те, чому саме він обрав оповідання Хармса і чому обрав дітей як героїв?
- Тут логіка доволі проста. Я коли я прочитав це оповідання - це було в Білорусі. У нас остання диктатура в Європі, я думаю, що всі з цим вже погоджуються. Незадовго до того, як я прочитав це оповідання Хармса «Перешкода», у нас зникли декілька відомих людей - політик, бізнесмен, оператор телебачення... (йдеться про Віктора Гончара, Анатолія Красовського, Дмитра Завадського та Юрія Захаренка - ред.). Люди зникли, їх не знайшли і шукають досі. Власне, всі знають, що напевно їх вже немає серед живих. Всі розуміють, що ми не дізнаємося, можливо, правди. І я прочитав це коротеньке оповідання - настільки воно сучасним мені видалося... Того дня, коли я в бібліотеці читав, я подивився у вікно і уявив собі, що ось така сама історія відбувається поруч десь, може у помешканні дому навпроти. І мене це вразило. Тому, коли в нас була вже на другому курсі вільна тема з екранізації літературного твору, я згадав це оповідання... Мені хотілось узагальнити цю тему, тому й не поставив титру - 1940 рік, коли це оповідання було написане Даніїлом Хармсом, тому, що історія повторюється, як ми бачимо. А чому діти? Тому, що я також уявив, що в цій комуналці, де розповідається про арешт, коли невідома людина входить до незнайомих людей, і вони не заперечують своєї долі, єдине, що можуть попроситися також поїхати з коханою людиною разом, хоча розуміють, що їдуть на смерть. І я уявив, що в комуналці, якщо заарештували усіх дорослих, то хто ж залишився, хто цю історію потім розповів? Напевно, діти. І для них це могло стати грою. У дитячому світі вони все пізнають через гру, це така своєрідна «війнушка». Кіно - це такий собі інтернаціональний простір. Тобто, це та мова, котру мають розуміти люди з усього світу. Як нам каже Майстер Михайло Іллєнко, «у світі існує тисяча одна мова, і є люди, котрі можуть перекладати з будь-якої мови на будь-яку. Але вони не є перекладачами, вони є кінорежисерами». Таке у нас завдання.
- Поговоримо про українське кіно. Чомусь такий якийсь імідж останнім часом склався: всі говорять про те, що українське кіно перебуває в кризі, що немає добрих українських фільмів... На жаль, українські фільми, в принципі, широко не представлені на великих фестивалях, наприклад, зараз ось у Каннах теж буде короткометражка, але вона буде не від України, а від Франції, хоча це спільна французько-українська стрічка київського режисера Марини Вроди. Чомусь всі жаліються, але є ж, є ж в Україні режисери, і є молоді! Я особисто бачила чудові фільми Тараса Томенка, які мене надзвичайно вразили.
- «Тир»?
- «Тир», «Юля», «Пересохла земля». Я не можу зрозуміти, чому ці фільми в Україні нерозкручені, чому їх не знають?
- На жаль, в Україні державна політика щодо кіно - вона така дуже невпевнена, не сформульована. Ті дебати, з якими я знайомий, вони вже тривають дуже довго. Кіно ж починається зі суто таких примітивних засобів, але яких в нашому інституті, наприклад, їх просто не вистачає: освітлення, знімальної техніки, монтажного обладнання. А далі - щодо виробництва: виробництво менше одного фільму на рік, і випускники вимушені йти працювати, щоб заробляти гроші. І добре, якщо це десь близько від кіна - реклама, або кліпмейкерство, або зйомки серіалів. Але це ж не художнє кіно.
- Але ж наприклад відомі рожисери з Європи, зокрема, з моєї улюбленої кіно-Данії в 95 році сказали, що не будуть знімати дорогих фільмів і довели, що можна знімати фільми і за невеликі гроші, і невеличкою камерою, з непоставленим світлом, тобто, можливо, тут більше брак ідей, а не брак техніки, як Ви вважаєте?
- На це мені складно відповісти. Ви зараз сказали про
Догму-95.
- Ну так, звичайно, цей проект, який започаткували в 95 році, але потім він, як би, прорвав цілу якусь каналізацію, там тепер і «недогмові» фільми знімають так, що на них просто неможливо не звернути увагу, зокрема, ось данська стрічка Сюзанне Бієр «Помста» отримала Оскара як кращий іноземний фільм, це ж не Догма.
- Але вони пробили цю стіну до великих кінематографій всесвітніх. Знаєте, насправді складно сказати. Я думаю, що це - не брак ідей, можливо брак комунікації. Кожен егоїст у своїй професії, і кожен виживає, як може. Я, все ж, думаю, що ідеї є, ідеї мають акумулюватися і, врешті, проявитися. Я сподіваюся на краще.
- Останнє запитання: якби Ви говорили про себе в третій особі, що б Ви розповіли?
- Ну це складне питання. Але цікаво відповідати тільки на складні питання. Я сподіваюсь, що я той, хто має право назвати себе кінорежисером. Це дитяча мрія, це можливість робити те, щоб цієї мрії досягти, і я сподіваюсь, що можу себе так назвати не в лапках, а сказати, що я кінорежисер. Ще раз процитую свого Майстра, який каже, що кожен режисер, коли він приступає до роботи, він стає абітурієнтом, тобто, кожен фільм, кожна нова робота - це іспит. І я сподіваюсь скласти цей іспит врешті-решт.
