«Забудь і пам\'ятай!». Ці слова в 1937-му сказав офіцер УНР Пилип Тиміш-Ліщенко своїй доньці Мирославі незадовго до свого арешту і розстрілу. Забудь - щоб вижити, і пам\'ятай - щоби перемогти.
Вона виконала заповіт батька. Мирослава Тиміш-Ліщенко (Лещенко - псевдо, під яким родина з 1922-го переховувалася від НКВС) стала окремою сторінкою в історії України ХХ століття, яка ще тільки чекає на справжнє прочитання.
17 березня на 88-му році життя відійшла за межу Лещенко Мирослава Пилипівна. Їй під чужим прізвищем судилося прожити довге й непросте життя, якого вистачило б не на одну людину. Смерть зняла багато питань.
Мирослава Лещенко народилася 12 травня 1923 року на Хмельниччині в родині, яка переховувалася від радянської влади під виглядом учительської родини. Батько - Пилип Петрович Лещенко (справжнє прізвище Тиміш-Ліщенко), уродженець Володарки, що на Київщини. Випускник військового фельдшерського училища, учасник Першої світової, георгіївський кавалер, по війні студент історико-філологічного університету імені Св. Володимира, він, повернувшись із війни, за короткий час роботи фельдшером у м. Боярка тісно заприятелював із письменником Володимиром Самійленком, у якого квартирував. Той залучив його й у військову журналістику, й у національно-патріотичну діяльність. З його легкої руки Пилип став фундатором Українського офіцерського клубу, кореспондентом військової газети «Україна», офіцером-петлюрівцем...
У 1920 році через пологи дружини Юстини не встиг відступити за кордон. Первісток, народжений у тачанці, не вижив, дружина довго не могла піднятися після пологової гарячки. І кордон закрився «залізною завісою». Пилипа було заочно засуджено до страти у 1922 році.
За совітів подружжя перебувало в нелегальному становищі. Жили під прибраним прізвищем за документами померлого. Скоро в них знайшлося одне за одним трійко дітей. Старшою була Мирослава. Працювали батьки по прикордонних селах на ниві народної освіти. Але їм постійно доводилося міняти місце перебування. Та зачаїтися було тяжко. У Ямполі Пилип зорганізував «волинку», опинився за ґратами. Дивом вийшов, став працівником газети - публічно виступив проти людоловів, які в голод забирали на гарби і закопували навіть живих (Мирослава прибігла до редакції разом із братами й іншими дітьми і просила відбити опухлого від голоду хлопчика з Деражні, якого на їхніх очах вхопили людолови на гарбу і везли на цвинтар закопувати разом із мертвяками, - Пилип Ліщенко не витримав і вибухнув. Набрав замітку в газету, де працював. Хтось доніс і набір газети розсипали), знову позбавлення в одну мить пайка й житла і знову поневіряння в пошуках нового місця. Як перебрався з родиною в безпечне місце - писав до Москви, як стають ударниками і фальшивими орденоносцями ті, хто з дозволу начальства перевозить на свої ділянки викопані колгоспниками буряки, записуючи їх у свої «рекордні» врожаї...
Мирослава підросла і вже бачила, що ночами до них приходять якісь люди. Стала розуміти, що це не випадково. Сама ходила до лісу і залишала скрізь записки легендарному Базюку - вчителеві, який став на шлях Кармелюка, наганяючи страх на нову владу... Незадовго до загибелі батько возив її до Києва знайомити з друзями молодості й готувати до вступу до художнього інституту. Ночували у військового, розквартированого в одному з корпусів Печерської Лаври: запам\'ятала, як вони тихо гомоніли до ранку, поки вона спала... Та біда таки наздогнала втікачів. Пилипа в 1937-му було арештовано й розстріляно як «керівника української націоналістичної терористичної фашистської організації» (українських патріотів і досі намагаються паплюжити як нібито фашистів). А родина хоч і репресована, але втечею врятувалася по дорозі від адмінзаслання й роз\'єднання дітей по дитбудинках. Після втечі повернулися в Україну і переховувалися серед селян на Богуславщині, де рід по матері, Юстини Михайлівни (Міхелівни) Шульц, висланий за участь у польському повстанні в Україну, працював економами, інженерами, лісниками, агрономами в маєтках графів Браницьких - поляки своїх не здавали. Один із братів Шульців був навіть суддею в Каневі, інші ж подалися в моряки німецького й британського торгового флоту. Мати, Шульц Юстина Міхелівна, - донька сілезького чи то німця, чи то поляка й українки з Медвина Марії Іванівни Хохи, не діждала свого чоловіка - загинула від голоду в 1947 р. Така була доля батьків. З цього починалося й власна доля Мирослави.
У 1938 році Лещенко М.П. за сприяння Костя Волинського та Агатангела Кримського, знайомих батьків від часів УНР, вступила до Київського педінституту. Попервах мешкала в Києві під виглядом хатньої робітниці в рідного дядька - першого ректора Учительського інституту за часів УНР Івана Ліщенка.
У роки Другої світової вона - учасниця оборони Києва у складі студентського стрілецького батальйону на Білогородському напрямку. Їх залишилося жити троє. Пішла медсестрою... Після розгрому загону й падіння Києва опинилася на окупованій території. У 1942-43 рр. була зв\'язковою партизанського загону в с. Медвин, на Богуславині, що діяв під орудою двох Іванів - медвинця Сарапуки та закинутого для організації диверсій радянського парашутиста кубанця Кучерявого, перевербованого Мирославою, поки вона потайки його, побитого й знятого з дерева, лікувала після невдалого приземлення. Загін діяв як проти німців, так і проти радянських лісовиків, не даючи німцям вивозити молодь, а червоним - чинити диверсії, щоб не допустити каральних акцій. Українські патріоти берегли людей, дочасно не наражаючи їх на смерть і страждання і зберігаючи їх для національно-визвольного повстання.
До повернення радянських військ Мирослава підтримувала в Києві постійний зв\'язок із сестрою Лесі Українки О.П. Косач-Кривенюк, давньою знайомою батьків, син якої працював в окупаційних ЗМІ у відділі кримінальної хроніки, контактував із поліцією й мав доступ до закритої інформації, якою Ольга Петрівна Косач-Кривенюк регулярно постачала загін. Ходила Мирослава до неї сотні кілометрів пішки будь-якої пори року, щоразу знаючи, що може не повернутися. Спільно вони зривали облави на молодь для відправки до Німеччини. На відміну від червоних партизанів, які прагнули не допустити організації господарчого життя в окупованій Україні і робили все, щоб озлобити окупантів проти населення і викликати між ними криваві сутички, жовто-блакитні не допускали каральних операцій і берегли людей. Стосунки між ними були вкрай напружені...
Підставлену радянськими партизанами, які кинули в її хату гранату, що поранила двох розквартированих там німецьких солдатів, Мирославу схопили й засудили до страти, але помилували за клопотанням місцевих німців-колоністів, котрі за неї поручилися як за фольсдойч і репресовану. Коли німці показали їм зброю, знайдену на городі, стало зрозуміло, що їх на Мирославу навмисно навели червоні провокатори - це був їхній почерк... Вони ж навели німців і на двох Іванів, яких ті заскочили на греблі. Вистрілявши всі набої, Івани підірвалися, міцно обійнявшись, однією на двох гранатою - кубанець і наддніпрянець. Їх і досі в Медвині вважають «націоналістами» і не поспішають вшановувати, скільки Мирослава не ставила про це питання. Не отямилася ще Україна з червоного дурману. І Медвин уже не той - тут вирізали чи деморалізували всіх, хто ніс у собі згадку про Медвинську республіку...
Після повернення совітів і до поновлення на навчання в педінституті імені Горького якийсь час вчителювала за шмат хліба для себе й родини на Богуславщині. Та невдовзі голова сільради, скалічений фронтовик Василенко, викликав її, видав документи й наказав мерщій зникнути й ніколи більше не з\'являтися у Медвині, якщо вона хоче жити. Так вона й зробила... І так було багато з ким із українців: вони одне до одного ставилися по-людськи, як велика рідня, дарма що доля розвела їх по різні боки...
Далі почалося життя, в якому було наказано забути і... пам\'ятати.
У 1946 р. закінчила українське відділення філологічного факультету педінституту (з відзнакою); а в 1949 р. - аспірантуру при кафедрі української літератури.
У 1949-1950 рр. працювала викладачем української мови у Київському театральному інституті. У 1950 р. перейшла на видавничу роботу. З 1951 по 1973 рр.. працювала у Держлітвидаві України «Дніпро», пройшовши тут усі професійні щаблі: від коректора до заступника головного редактора. За завданням Максима Рильського й Павла Тичини, які були друзями молодості батьків, формувала нову когорту українських перекладачів, а також сама професійно займалася перекладом прозових та поетичних творів.
У 1951 і 1952-му виконала обов\'язок українки - народила сина й доньку. І вчила їх бути українцями. Наочно - часто в супроводі громадського осуду: «Зачем вы их учите этому языку и делаете из них националистов?».
З 1973 р. на запрошення керівництва СПУ (Загребельного, Олійника, Збанацького) очолила видавництво «Радянський письменник», де сім років працювала попервах головним редактором, а згодом за сумісництвом іще й директором одночасно на двох посадах. Перед нею ставилося завдання зробити видавництво прибутковим. Особисто домоглася в Москві переведення видавництва рішенням Держкомвидаву СРСР у найвищу категорію й показала всім, як можна заробляти гроші, а на прибутки будувати житлові будинки, курорти, медичні заклади для літераторів, відбудовувати літературний музей.
За час її керівництва не постраждала жодна людська творча доля, не було розсипано набір жодної книги - це була давня наука українських націоналістів берегти своїх навіть ціною їхнього нерозуміння того, що, як і для чого робиться. Зате виходили збірки тих, хто мав змогу амбітно мовчати роками. І вони й досі не знають, якою ціною видавалося те, з чого вони роблять особисту Голгофу. На Голгофу йшли якраз не вони. Бо виходили книги всупереч владцям, і доводилося маневрувати до останнього, щоби потім приймати на себе всі блискавки.
З поставленим завданням вона впоралася. Секрет її успіху був простий - при ній не крали. Бо вона як високий професіонал, як видавець у другому поколінні добре знала, де можна красти і де слід поставити перепони. І крадії й інтригани завили. Її не випадково називали «залізною леді» - хто з ненавистю, хто з любов\'ю, хто з повагою.
Автор монографій про Ванду Василевську та Ольгу Кобилянську. Виступала як журналіст, літературний критик. Активно перекладала поетичні твори. Стояла за дорученням друзів її батьків біля витоків українського перекладацтва, схиливши Петра Карманського, котрий уже був практично на смертному одрі, до творчої співпраці з радянським видавництвом і особисто з Максимом Рильським над перекладами світової класики і особисто ввівши Миколу Лукаша в коло київських літераторів, перетягнувши його з Харкова до столиці... Тих невідомих широкому загалові епізодів надто багато, щоб висвітлити їх у короткому спогаді.
І знову були незнищенні вияви українства в душах тих, хто за посадами мав пильнувати систему. Директор «Дніпра», колишній високий комсомольський функціонер, публічно піддавав її остракізму, а негласно прихищав на неспокійній видавничій ниві, яка була подібна до замінованого поля. А колишній куратор видавництва від КДБ був тим, хто першим сприяв їй у доступі до ознайомлення зі справою страченого батька... Скромний бібліотекар Василь Ілліч Фількін колись сам на сам сказав їй: «А я знав вашого батька. Ходив гімназистом слухати його виступи» - і не виказав нікому, засвідчивши свою симпатію. Українці, хто б вони були, завжди залишаються українцями, коли бачать таких же українців, як і самі...
Але непевність становища змушувала постійно намагатися триматися в тіні...
Гострий розум, виняткова дипломатичність і врода не могли залишатися непоміченими попри всі її намагання триматися непримітно. У 1970 р. на запрошення тогочасного керівника Держкомвидаву УРСР Івана Педанюка її було затверджено секретарем українського представництва в ООН. Після загибелі за нез\'ясованих обставин самого І. Педанюка у приміщенні Українського представництва (Нью-Йорк, США) всіх працівників, відібраних особисто ним, було замінено іншими. Така українська історія...
З 1980 р. Мирослава Лещенко - пенсіонер за особливі заслуги перед Україною. Щойно повіяло свободою, вона самовіддано готувала ґрунт для нової української революції, часи якої в нас іще попереду. Вона пам\'ятала те, що треба було заради життя вчитися надовго забувати...
З 1989 р. була співзасновником і відповідальним секретарем організації Всеукраїнське товариство «Меморіал» імені Василя Стуса.
У 1991 році в розпал ГКЧП виступала як громадський захисник у скандальному судовому процесі над народним депутатом Степаном Хмарою та його посправниками, всупереч погрозам таки зірвавши винесення вироку - наступного дня путч було придушено, а вирок так і не виголошено.
Член СПУ та НСЖУ, Товариства політрепресованих, Конгресу українських націоналістів, Братства ОУН-УПА (Армія Безсмертних), Всеукраїнського Комітету захисту прав людини, УНА-УНСО (під проводом Юрія Шухевича). Відзначена нагородами, грамотами Верховної Ради, уряду, та особливо дорогою їй медаллю «Хрест УНСО», до якої її було представлено зокрема й за те, що під час побиття 18 липня 1995 року (похорон патріарха Володимира) вона перетворила своє помешкання на лазарет для жертв карателів і криївку для тих, кого розшукували, щоб арештувати. Їй без вагань довіряли свої життя і свободу. І вона робила те саме, що й у часи оброни Києва і партизанщини під час окупації на нашій, не своїй землі...
Була вона пошанована й іншими нагородами і відзнаками. Особливо дороге їй було лауреатство премії ім. Братів Шеметів - перших українських газетярів, присуджене їй за спогад про Василька з Деражні, якого людолови вкинули живим на гарбу з мерцями.
Свою велику родину знайшла серед ровесників у Братстві УПА та серед рвійної молоді УНА-УНСО.
Підполковник запасу вільної України. Учасник бойових дій. Матір двох дітей. Зуміла уникнути багатьох небезпек, здолати численних недругів, досягати можливого й неможливого. Не здолала й не уникла тільки смерті. Мабуть тому, що це й справді неможливо. Та Степан Хмара, проводжаючи свою заступницю під траурний автоматний салют в останній шлях на Байковому цвинтарі, не погодився: «Пам\'ять про таких сильніша за смерть - смерть перед нею безсила».
Мабуть, таки не випадково її було прийнято до Армії Безсмертних...
Тарас Кінько, лауреат премії ім. І.Франка, син покійної, який зовсім трохи знав її
