Працює над кандидатською дисертацією з історії українського театру.

Те, що робить на Львівському телебаченні Світлана Максименко, є, на жаль, ледь не унікальним у телепросторі України. З року в рік, під різними назвами – “Браво”, “Антракт”, “Універсум Мельпомени”, тепер – “Театральна афіша”; у різному форматі – від години прямого ефіру до коротеньких інформаційних сюжетів, - вона вперто розказує про таку цілковито некомерційну й від того категорично непривабливу для більшості телеканалів річ, як театр.

Нині у Львові, зокрема, мені довелося побачити півгодинний прямий ефір у день відкриття сезону у Національному театрі імені М.Заньковецької та – у переглядовій обласного телебачення, заставленій, наче зала палеонтологічного музею, велетенською віджилою апаратурою, - передачі, присвячені відкриттю пам’ятного знаку видатному акторові Амвросію Бучмі та гастролям Сургутського театру, що скаламутили усю театральну спільноту. Передачі неквапливі, зроблені без новомодних “наворотів”, у класичному, навіть “академічному” стилі.

- Скільки ти цим уже займаєшся?

- Від початку фестивалю “Золотий Лев” – тобто від 89-го року. Тоді це був огляд молодіжних театрів-студій, яких виникло так багато, що навіть не існувало статистики. Там вперше заявили про себе Жолдак та інші.

Зараз, коли я повернулася на телебачення після роботи в Театрі юного глядача, в театрі імені Заньковецької, в мистецькій газеті “Неділя”, яка була закрита через брак фінансів, - я тут 5 років, і якщо рахувати кількість авторських програм, то їх уже понад 50.

- Який сьогоднішній формат програми?

- У нас кожного року міняється формат, який затверджує програмна рада. Минулого року ми щотижня працювали годину у прямому ефірі – це був так званий канал “Культура”, де кожен з редакторів вів свою авторську програму.

Зараз ми маємо півгодини двічі на місяць для “Театральної афіші” плюс щоквартально записуємо одну з вистав театрів Львова чи регіону.

“Театральна афіша” монтується у два монтажі. Тобто у нас немає різниці, чи це публіцистична програма, чи художня, яка потребує, очевидно, іншого. Але виходимо з мінімальних можливостей – робимо те, що можемо, і на тому, на чому реально це можна зробити.

- Прямий ефір, який ми бачили на відкритті театрального сезону – це додатково?

- Оскільки йшлося про реконструкцію львівського театру, було багато дзвінків: театр стоїть у риштуванні, і люди хотіли знати, чи він працюватиме, чи закривається на капітальний ремонт… Тобто коли виникає така оперативна інформація – ми робимо прямий ефір.

- А вистави записуєте прямо з залу – чи робите студійну телеверсію?

- Студійну. Такого тепер взагалі ніхто не робить. А коли я вперше прийшла на телебачення двадцять років тому, то запис вистави тривав три дні, театр отримував три-чотири тисячі карбованців, тобто телебачення купувало в нього виставу. Тепер не те, що немає цього гонорару, - позаштатного гонорару не існує взагалі. І театри нам просто дарують свої вистави – завдяки моїм особистим контактам. І люди приїжджають лише на день, працюють, ми одразу знімаємо...

- І ці вистави лишаються у фондах?

- Проблема нашого телебачення – абсолютно морально, фізично, в будь-яких параметрах застаріле обладнання. Телебачення – це є сучасні технології. І тому до тих пір, поки не вирішиться питання фінансування, зберігати ці вистави не має можливості. Вони зберігаються рік, два, три… Зараз уже не можна зробити те, про що я мріяла, – показати вистави з Глухим, з Доценко, з Аркушенко… Вони були записані тоді, коли держава це фінансувала, але розсипались, тому що через відсутність матеріальної бази не були законсервовані, не були збережені на нормальних носіях так, як зараз збережено, наприклад, фільми Чапліна… Це – катастрофа. Фонди львівського телебачення були унікальні. Замість низькопробної американської відеопродукції, яка заполонила український ефір, ми могли б щовечора абсолютно повноцінно працювати на своїх фондах. Але – на жаль…

- Найбільш знана в Україні авторська програма Наталі Грабченко “Весь світ театру” довго бідкалася по різних каналах і, зрештою, припинила своє існування, бо не приносила рекламних коштів. Це – доля фактично всіх театральних та мистецьких програм. А як же вдається виживати твоїй передачі?

- Тільки завдяки розумінню керівництва, зокрема, голови обласного комітету пана Климовича і попереднього керівника Масляника. Моя передача іде як держзамовлення. Це означає, що мінімальну кількість монтажу, зйомок я отримую від держави.

Я на цій передачі теж не можу заробити, бо так само, як і в Києві, в неї ніхто не хоче вкладати рекламних коштів. Але керівництво розуміє, що це – престижно, що такого не має переважна більшість інших телекомпаній.

Навіть на варшавському телебаченні, і на празькому, і у Відні, починаючи з 70-х років, не записують вистав: нема коштів, щоб заплатити театру – а безкоштовно ніхто працювати не буде.

Я знаю ситуацію на регіональних державних телекомпаніях. Скажімо, у Вінниці на студії, яка колись була такого ж масштабу, як львівська (а у нас тільки творчих працівників 200!), на мистецьких програмах зараз сидить одна людина, яка робить 1,5-хвилинні інформаційні сюжети.

Мені ж - не заважають. Тобто нічого більшого за наявну матеріальну базу надати не можуть, але на тому, що є, можна регулярно працювати, і за це спасибі!

- В ідеалі центральне телебачення, певне, мало б на ваших матеріалах з регіонів будувати вже загальнодержавний ефір?

- Так було. У всякому разі, в той час, коли починався “Золотий Лев”, всі мої перші програми йшли на Київ, і ніхто не робив подвійної роботи. Зараз ми існуємо на своєму локальному рівні…

- А взагалі вистачає інформаційних приводів для “Театральної афіші”?

- Не те, що вистачає – надміру! У нас 5 театрів, в регіоні їх 22 – стільки інформації! Найближчим часом, скажімо, мене запрошено на фестиваль театрів ляльок до Івано-Франківська, де протягом тижня відбуватиметься по 2-3 вистави, а потім, одразу – на регіональний фестиваль до Чернівців… Інформаційних приводів більше, ніж ефірного часу.

- Не забагато роботи?

- Забагато. Забагато відповідальності, тому що крім мого театрального блоку, існує ще літературне мовлення, і блок образотворчого мистецтва, і кожен з цих відділів формує свою політику…

- А яка “політика” в тебе?

- Театри не зупинились – фінансується це, чи ні. І завдання моєї програми – як би вона не називалася – висвітлення театрального процесу у Західному регіоні. Я їжджу на всі фестивалі, я бачу, як люди працюють. Фіксувати це через засоби масової інформації – те, що я вмію і роблю, а іншого нічого не вмію робити – так сталося.

- Тобто, “ще не вмерла наша сцена?..”

- Ще не вмерла наша сцена! Розумієш, перекваліфіковуватися вже пізно. Треба виїжджати на своєму професіоналізмі, якщо він є.

- Якщо передача називається “Театральна афіша”, то, грубо кажучи, який театр – така і передача. Все одно ми залежні – фатально – від тої картини театрального життя, що її об’єктивно маємо. Як ти оцінюєш цю картину?

- (Зітхає.) Якщо говорити загалом про театральну ситуацію, тут все дуже складно, тому що театр – це особистість. Зокрема – особистість творчого лідера. І брак режисури є катастрофічним. Люди, які володіють фахом, володіють професією, стають творчими донорами в інших державах – у Канаді, Америці, в україномовних трупах у Чехії чи Польщі. Це треба вирішувати на державному рівні, і я, зі свого боку, можу лише морально підтримати тих молодих людей, які є тут, в регіоні. Це є Юрців, це є Валько, це Мосійчук в Чернівцях… На жаль, нічого іншого я не можу… І, знову ж таки, моє надзавдання – чи моїми оцінками, чи оцінками моїх колег підтримати людей, які ще тут, які лишаються патріотами і своєї професії, і своєї держави.

- Ми з тобою все ж таки театральні критики. З одного боку, нам треба театр рекламувати, його треба показувати так, щоб люди до нього йшли, а з іншого – ми нікуди не дінемось від нашого суто професійного рахунку, і ми не можемо робити вигляд, що все прекрасно, і глядач прийде й одержить задоволення, якщо це насправді не так. Яким ти бачиш баланс між рекламою та аналітикою у своїх програмах?

- На початку своєї роботи я одразу заявила, що принципово не займатимусь рекламними проектами. Тобто до тих вистав, які до нас приїздять, - чи це постановки Віктюка, чи це комерційні антрепризи з Москви, з Петербурга, - я не маю жодного стосунку. Бо люди здебільшого приїздять сюди накачати гроші, і про ніяку мистецьку вартість тут не йдеться. До честі нашого керівництва – воно зрозуміло мою позицію, і ніхто мені цих тем не нав’язує. Існує рекламна агенція, яка крутить ролики, і це нічого спільного не має з мистецьким аналізом.

Концепція моєї програми така: я говорю з людьми, а критик - це той же глядач, який володіє професійним інструментарієм, – і вони доводять, чому цю виставу варто подивитися, чому вона в мистецькому плані вартісна. Я залучаю знаних фахівців – це і Валентина Заболотна, і Неллі Корнієнко, і Ніна Новоселицька з Києва, і Ірина Мягкова з Москви, – які помітять все краще, що є, і спасибі цим людям, вони всі завжди безкоштовно приходять і виступають у програмі.

Якщо ж – не будемо гріха таїти – вартісних вистав немає, то я не критикую театр, а просто не роблю про таких програм.

- Тобто ти робиш вигляд, що цього нема?

- Ні, тоді я або знімаю сюжет для інформаційного випуску, або це роблять мої колеги-журналісти. Тобто факт прем’єри в засобах масової інформації, безумовно, висвітлюється. Але як мистецьке явище я цього не досліджую, і мені ніхто цього не нав’язує – і до честі театру, і, знову ж таки, до честі нашого телебачення.

- Виходить, що крім власне “Театральної афіші” і телеверсій вистав, доводиться знімати також інформаційні сюжети?

- Так. Або ініціатива іде від мене, або, скажімо, якщо редакція інформації не встигає – я це роблю. Ми абсолютно в контакті, і ми завжди в курсі, що відбувається в інших редакціях нашої телекомпанії. Ще існує блок молодіжного мовлення, який має дві години прямого ефіру щодня, і який теж радо пропонує мені – чи я йому – якісь теми.

Тобто так чи інакше, але кожна подія висвітлюється – інша справа, наскільки глибоко й наскільки професійно це відбувається. Якщо я не роблю передачі про якусь виставу, це не означає, що творцеві виставі я не висловлю своєї думки. Ми говоримо про це у нашому колі, я говорю про це як педагог, ми аналізуємо ці вистави серед студентів – проте я не виношу це на екран. 90 відсотків глядачів не володіють ситуацією, і не треба створювати для них негативний імідж театру.

Але професійна розмова відбувається. Скажемо так: хто хоче почути, той почує.

- Я всім задаю таке питання – безвідносно до того, яке місце посідає мій співбесідник у нашому телевізійному просторі. За твоїм внутрішнім відчуттям – чи міняється все ж щось у мистецтві, у країні в цілому?

- Міняється. Ми побороли в собі внутрішнього цензора, ми стаємо, нарешті, цивілізованою нацією в тому розумінні, що страх, думка того чи іншого нас менше всього хвилює. Якщо ти професіонал, якщо ти переконаний, що можеш аргументовано довести свою думку, якщо в тебе є ім’я – не звання, бо раніше було звання, а тепер саме ім’я – це спрацьовує, причому спрацьовує на різних рівнях.

Я абсолютно далека від думки, що мою передачу дивляться 80 відсотків глядачів. 8 - так. Але якщо ці 8 дивляться, і якщо ми можемо знайти з ними спільну мову – для мене це дуже важливо.

- Отже, сьогодні спасибі за те, що є, і навряд чи можна чекати й вимагати більшого. А що завтра?

- Я скажу, очевидно, найпесимістичнішу річ: завтра може не бути нічого. Творчим людям треба допомагати. Поки мені не заважають, поки мене підтримують і розуміють, що це потрібно, – я працюю. Якщо завтра мені скажуть: “Це нікому не потрібно!” – перекваліфіковуватись не буду, бо занадто багато втратила часу і життя на те, щоб стати нарешті фахівцем.

Що буде завтра – не знає ніхто. Це залежить не від мене.

- А якщо трошки оптимістичніше? Якщо щось зміниться в країні – що робити з тим державним телебаченням? Просто вкладати у нього гроші?

- А тут треба тільки вкладати гроші. Тому що творчий потенціал – колосальний! Є унікальні оператори, які працювали на телемости, на всілякі Канади-Америки, які робили такі художні програми, котрі виходили і на УТ, і на ЦТ, і були окрасою телебачення.. Це є люди, яким в інших країнах світу не було б ціни. Вони за одну таку програму могли б заробити собі на все життя. Ці люди працюють за ідею і тому, що вони вже не хочуть нічого міняти…

Якщо держава зрозуміє, що довго на ентузіазмі працювати не можна, що мистецтво - це є ідеологія, і якщо ця суспільна ідеологія нарешті буде, бодай на мінімальному рівні, підтримана економічно – я думаю, ми станемо цивілізованою нацією.

На жаль, це, знову таки, залежить не від нас – а від тих людей, які повинні зрозуміти, що це є престижно, що це є потрібно, і що це є наше майбутнє.