Тому значно більше поширення і, відтак, небезпеку становлять якраз “витвори народної творчості” менш шедевральні. Скажімо, стабільно циркулюючи в середовищі прихильників “блакитного кандидата” чутки про щоденно виплачувані мешканцям Майдану 50 “зелених”. Сума може варіюватися, інколи сягаючи чи не 100 у.о. Незмінним лишається зміст: “Це ж вони, продажні, не за просто так мерзнуть....”.

Ті, хто був причетним до “блакитних заходів”, з власного досвіду знають, що їхня масовість часто-густо підживлювалася й матеріальним заохоченням. То ж, з огляду на власну мотивацію, вважають таку можливість цілком реальною й для протилежного табору. І при нагоді, зустрічаючись з людьми в помаранчевому, вважають за потрібне “відкривати їм очі” на те, що вони лише випадково не помітили, як стрімко наповнюється їхній гаманець. І жодне спростування не спроможне хоча б похитнути того переконання в загальній продажності всіх і всюди. Не спрацьовує навіть демонстрована елементарна арифметика: мільйони людей, помножені на 50, давали б у підсумку щоденні витрати в сотні мільйонів, які не витримає жоден бюджет – ані персональний, ані якоїсь країни. Отож, вкотре вирушаючи в нічну журналістську прогулянку Києвом, не в останню чергу ми переслідували мету знайти тих, хто отримує з участі у революційних подіях хоч якійсь матеріальний зиск.

У Штабі оперативного реагування, створеному при Комітеті національного порятунку з метою передусім координованого підтримання громадського порядку та запобігання протистоянню й конфліктам, нас зустріли приязно. З нашого боку навіть не встигло пролунати хоч якесь прохання про допомогу, як керівник Штабу полковник Євген Дзюкановський уже запропонував проїхатися опорними точками, де розташовано групи з підтримання порядку, і взагалі цікавими для журналістської уваги місцями – наприклад, завітати до мобільного шпиталю МЧС.

Хотілося б окремо зазначити, наскільки кидається в очі різниця між стилем спілкування з журналістами представників штабів-суперників. Прибічники Януковича відрізняються герметизмом, небажанням чути аргументацію або ж питання і ще більшим небажанням відповідати на них. І цілком інше враження справляють помаранчеві, незалежно від того, чи розмовляєш ти з пересічним учасником подій з вулиці, а чи спілкуєшся з керівною особою. Навіть відповідальні за пікети, у повноваження яких входить слідкування за тим, аби через виставлений кордон не проходили звичайні “зіваки” й сторонні люди, що, не виключено, можуть виявитися провокаторами, здатними ініціювати конфлікт чи бійку, розквітали посмішками, коли ми пред’являли журналістські посвідчення, і не лише супроводжували нашу подальшу “екскурсію” докладними поясненнями й розповідями, а й давали вичерпну відповідь на будь-яке питання. Лагідність, доброзичливість, відкритість до спілкування – ось та атмосфера, яка оточувала нас упродовж нічних мандрів, та й не лише тоді. Якби для порівняння типові сцени розмови з “блакитними” та “помаранчевими” зняти на плівку й прокрутити по телебаченню, звук “пі”, яким там зазвичай перекривають ненормативну лексику, лунав би лише на блакитному тлі.

Друге сильне враження – дисципліна, що панує на вулицях міста. Жодної особи напідпитку на “точках чергування”, захист від морозу – не “горячительним”, а гарячим – чаєм і кавою. Або ж і справжньою ватрою. Гріє і спілкування одне з одним. І на вході в наметове містечко вас люб’язно проситимуть дати можливість пересвідчитися, що ви не намагаєтеся пронести всередину алкоголь. Забороні підлягає навіть пиво. У разі ж, якщо виявиться, що хтось такий намір мав, йому ласкаво, однак наполегливо запропонують або позбавитися небажаного “вантажу”, або ж завітати іншим разом, і лише тверезим.

Це – дивує. Дисципліна – наслідок самоорганізації того дивного соціального організму, який неможливо назвати натовпом, ім’я якому – громада, наслідок дивовижного відчуття єдності і особистої відповідальності, яке охоплює, щойно ти залучаєшся до цього дивного витвору революції.

Чи отримує хтось, принаймні з людей, на яких лежить відповідальність за певну ділянку діяльності, якусь матеріальну компенсацію за холод і голод, за витрачений власний час? Більшість з тих, до кого ми зверталися з цим обережним – аби не образити людину – запитанням, дивувалася: яка може бути плата? Від кого? І за що? Адже ми відстоюємо власне право на гідне життя. А питання про голод викликало веселу усмішку. Молоді жінки у супроводі дітей і старенькі бабусі, дядьки-дрібні підприємці і пенсіонери нестримним потоком несуть їжу – гарячу, приготовлену вдома, і просто продукти, придатні для негайного вживання – мед, молоко, різноманітні хлібо-булочні вироби, фрукти, ковбасу, сало. Сало – взагалі кілограмами й навіть мішками. На столах, що, як правило, виникають поблизу пікетів – баночки варення різних розмірів і модифікацій, явно з домашніх заготовок киян. “Дякуючи гостинному Києву, їжи вистачає”, – кажуть пікетники, – “подеколи більше, ніж можна негайно вжити”.

Близько першої години ночі ми дісталися й обіцяного для відвідування шпиталю. Розташований неподалік від театру ім. Франка, у підніжжя задньої частини “будинку з Химерами”, який знаходиться навпроти Адміністрації Президента, шпиталь являє собою низку величезних надувних наметів, поєднаних між собою. Коли в останні дні листопада його впродовж однієї ночі розмістили на цьому місці – розповів нам начальник шпиталю Петро Погрібняк, люди злякалися, вважаючи, його появу поганою прикметою, за якою – наступ, поранення, кров. Однак призначення шпиталю – зігріти людей і дати їм відпочити в умовах, наближених до домашніх – з матрацами і ковдрами, електричним світлом, теплим, майже гарячим повітрям усередині, гарячим сніданком, обідом чи вечерею. За необхідності надати лікування. За день шпиталь здатен обслуговувати 600 осіб. Це здебільшого здорові люди, які потребують простого відпочинку. Бувають і хворі, як правило, на респіраторні захворювання, що не дивно з огляду на погоду. Епідемічного стану немає. Рятує адреналін, що відомо кожному лікареві, – напівжартує Петро Павлович.

Людей відправляють сюди зі штабів, або ж вони знаходять шлях самі. Послуги надаються всім, незалежно від “кольору”. А взагалі-то, розповідає далі пан Петро, МЧС планувало організацію шпиталю лише для обслуговування людей з біло-блакитними прапорами і розташувати хотіло, відповідно, неподалік їх наметів – на стадіоні “Динамо”. Та лікарі, що вже раніше висловили бажання тут працювати (до слова, майже без відпочинку, по кілька діб без сну), запротестували й довели до відома керівництва, що в такому разі вони напишуть заяви про звільнення з роботи. Так, частина лікарів справді працює за свою звичну платню, без жодних надбавок. А частина – взагалі безоплатно. Самий Петро Павлович – лікар-гінеколог за фахом і приїхав сюди, узявши на роботі відпустку.

Дехто з відпочиваючих, якщо їх так можна назвати, приходить сюди не вперше. Жанна й Андрій приїхали з Хмельницька, полишивши трьох малолітніх дітей на бабусю. Мета – бути там, де зараз мирно виборюється право українців бути у своїй державі людьми, громадянами, а не підданими. Вдень вони – на Майдані. Першу ніч блукали вулицями, мерзли на лавочці в парку. На шпиталь натрапили випадково. Сподобалося передусім тепло цього осередку милосердя – тепло як в прямому, так і в переносному сенсі.

Відвідувачі шпиталю співчувають хлопцям у формі і зі щитами, які неподалік мусять годинами стояти непорушно, охороняючи президентські, кабмінівські та їм подібні апартаменти. Ті також потребують гарячого. Помаранчеві намагаються їх пригостити й у свою чергу утворюють заслони, охороняючи охоронців від якихось випадкових інцидентів. Після того, що бачиш на власні очі, поширювані сходом України чутки про агресивність “натовпу”, про намір прибічників Ющенка штурмувати будівлі, обурюють до глибини душі.

І виникає логічне питання: чи лише інформаційна блокада східних регіонів є причиною поширення злісних чуток? Чому навіть ті з “блакитних”, хто, перебуваючи в Києві безпосередньо, мав змогу бачити те саме, що й ми, все одно намагалися не дивитися і вперто повторювали: “їм платять”, “вони – вороги”, “Ющенко – злодій” тощо, не дослухаючись голосу власного здорового глузду і не вірячи власним очам? Чому? Звідки ця упередженість і герметичність?

Спілкуючись у Донбасі зі своїми однолітками та їхніми батьками, ми помітили цікаву закономірність: молодше покоління значно більше здатне довіряти собі й дослухатися до аргументів іншого. Здавалося б, люди старшого покоління мають бути значно інформованішими й спроможними зіставляти факти, аналізувати й робити висновки. Та того немає. Здебільшого найбільш виваженими в міркуваннях виявляється якраз раніше аполітична частина молоді, яку зазвичай зараховують до групи “важких”. Можливо, звичка впіввуха слухати настановлення й “моралі” дорослих сприяла виникненню імунітету до пропагандистських технологій? Чи справа в тому, що “важки підлітки” заздалегідь не становили інтересу як можливий об’єкт спеціальної психологічної обробки?

Та хоч би як було, з наших спостережень випливають два важливі висновки: на рівні молодого покоління єдність України є річчю цілком реальною, це – по-перше. А по-друге, певна частина населення східних регіонів, яка справляє дивне враження зомбованої чи закодованої (хоч би і масованим використанням маніпулятивних технологій) “розчакловуванню” піддається важко. І мине довгий час, поки чари спадуть, і люди навчаться вірити тому, що самі бачать і чують. Тож, попри всю свою налаштованість на протистояння, саме вони потребують чуйного і обережного ставлення.