Навколо персони Микити Сергійовича останнім часом раз у раз вибухають інформаційні бомби. Починаючи з критичної атаки на «Стомлених сонцем-2», продовжуючи «війнами» навколо Спілки кінематографістів, а «на порядку денному» — проблеми його новобудов у центрі Білокам’яної та постійні сімейні теми. Михалков — як може, так і тримає лінію оборони.

 

...Але, природно, не в усьому можна (і слід) погоджуватися зі знаменитим режисером. Особливо це стосується його недавніх, свідомо тенденційних публічних висловлювань щодо майбутності «єдиної» країни, яку утворили б Україна — Росія...

В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA пан Михалков дав важливу пораду Україні у справах кіновиробництва; повідав про політику Путіна; повідомив, що для щастя російського кіно необхідний мільярд доларів; визначив, «чому» на нього ополчився російський Інтернет, і відкрив деякі творчі плани: поставити на сцені Чехова, екранізувати Буніна.

 

 — Мій «захист» від будь-якої критики полягає в тому, що я намагаюся бути максимально щирим. Мало кого не влаштовує те, що я думаю і як я думаю. Чиясь «незгода» ще не змінює моєї позиції. Я так живу. Істина викрешується в діалозі.

Мене мама в дитинстві навчила: якщо тебе хочуть образити, то не принось задоволення тому, хто цього прагне, і не ображайся. Якщо ж не хотіли образити, але це сталося, — то завжди можна вибачити.

 

Отож я захищений від образ цією мудрою рекомендацією. Уявляєте, що зі мною буде, якщо я почну відповідати в Інтернеті на все, що про мене пишуть?!

Зауважте: з появою інтернет-форумів дуже поменшало настінних написів у вбиральнях. Люди знайшли інше місце для самовираження — раніше писали на стіні, а тепер в Інтернеті. Ну не відповідатиму ж я кожному, якщо він пише щось у сортирі?

 

 — Не люблю робити зі свого приватного життя і життя моїх рідних та близьких гламурні посиденьки.

Приватне життя — приватна справа кожного.

Що стосується моїх дітей, то вони мені розповідали й розповідають інколи те, чого, буває, не скажуть матері... Це означає, що вони мене не бояться. У них є природне (і правильне) небажання показувати мені незавершену річ і оголошувати про те, що ще не визріло...

 

Це правильна позиція, яка свідчить про відповідальне ставлення людини до того, що вона робить.

Я не критикую дітей. Єдине, що їх просив би: за будь-яких обставин пам’ятати, звідки вони родом, хто їхні батьки, хто їхні предки.

На мою радість, вони це усвідомлюють.

 

 — А звідки виникають чутки про те, що Путін подарував мені сто мільйонів доларів? Звідки?!

Звідки виникають чутки, що я руйную образ Москви, і в Козихінському провулку будується бордель?

Хіба має значення, звідки? Важливіше зрозуміти: напівправди не буває! Є або правда, або брехня.

Чому я в таких випадках нікому не відповідаю? Чому спокійний? Тому що все це — брехня?

 

Проблема в тому, що наше суспільство страшно скалічене... Якби у США, які я не вважаю еталоном, у ЗМІ з’явилася інформація, буцімто Кевін Костнер обікрав гільдію акторів і режисерів, продав землю, програв у карти Будинок кіно американський... Що б сталося в »їхньому» суспільстві? Американці жахнулися б!

А що жахає наше, російське, суспільство, коли воно дізнається, буцімто Михалков щось «вкрав», «зламав», що він «звір», «узурпатор», «грабує народ» і так далі?.. Виникає шок від того, що немає... доказів! Тільки тпрум, тпрум, тпрум. Свист...

Нехай свистять! Не страшно, коли ненавидять ні за що, страшно, коли є за що ненавидіти.

 

Я спокійно можу дивитися людям в очі. Я знаю, скільки народу бажає мені добра і молиться за мене...

А за що мене мочать в Інтернеті? Запитання риторичне. І відповідь дуже проста: «За те, що я люблю свою Батьківщину». Але про це сказати не можна. Тоді треба мочити за те, що в нього мигалка, щось «украв», вигнав дочку, пограбував Спілку кінематографістів... А доказів немає!

 

 — А як Росія жила дві тисячі років? Усі конфесії, дозволені синодом, у ній мирно співіснували, хоча країна була православна.

Якщо домінанта православна, то це не скасовує решти. Є титульна нація, є титульна віра, яка не заперечує ні ісламу, ні іудаїзму, ні буддизму, — вони мирно уживалися.

 

Це було абсолютно природно. І має бути природно. Як писав Тютчев, пошкреби будь-якого росіянина, і ти побачиш татарина.

Тому я не соромлячись кажу, що Росія — православна країна. Але це не означає, що вона — «тільки для православних». Вона для всіх тих, хто, може сповідувати будь-яку релігію, дозволену, яка не є сектою! Релігію, яка існує в межах тих законів, за якими живе країна...

 — Річ в індустрії. Нашому кінематографу потрібен одноразовий мільярд доларів, щоб підняти всю структуру! Як кажуть китайці, людину потрібно не нагодувати рибою — людину потрібно навчити ловити рибу.

Необхідно насамперед будувати кінотеатри. Особливо в малих містах. У так званих стотисячниках, у яких сьогодні немає кінопрокату.

Потрібно вирішувати питання цифрової апаратури, електронних квитків, необхідно оснащувати студії.

 

Якщо цей мільярд не буде розкрадений дорогою, а грамотно увіллється в індустрію, — то розпочнеться новий етап розвитку кіногалузі.

А так... По копійці давати...

Звісно, щось жеврітиме. Але це не вирішення питання. Питання вирішується тоді, коли воно стає національною ідеєю. Як, наприклад, свого часу в американців. Такою ідеєю стало для них будівництво шляхів, медичне обслуговування...

 

 — На жаль, часто убоге, принизливе для людської гідності, непрофесійне, епатажне, погане, неталановите кіно критики відразу оголошують «артхаузом». І воно стає «священною коровою».

 

Але на артхаузі кінематограф жити не може.

Як людина не може жити на устрицях.

Так, це смачно, дорого, престижно. Але якщо є тільки устриці, то ти збожеволієш. Захочеться хліба.

Отож: артхауз — це устриці. А хліб — це кіно, яке дивляться люди. І їх потрібно виховувати на хорошому кіно. А то кажуть: «Ось, погляньте, зняли картину за мільйон, а в прокаті вона зібрала вісім!»

Так, але ця картина — «Яйця долі»! Ну й що хорошого в тому, що вона зібрала великі гроші?! Замислюєтеся ви над тим, що відбувається з глядачем, який іде на таке дивитися й »задовольняється» тим, що бачить? Щоб була індустрія, потрібно, щоб і кіно будувалося не тільки на артхаузі...

 — Гадаю, для Путіна кінематограф — це »одне з»...

Чудово, що прем’єр вкладає в кінематограф час, сили, переконання. Вибиває кошти. Але їх все одно замало...

Має бути створена система, що передбачала б особисту відповідальність за кошти, які та чи інша студія отримує.

 

Але коли це розмито, коли міністерство культури може роздати мільйони на різні проекти, а далі починаються неконтрольовані речі...

У нас бувало, що фільм уже вважався зданим у Держфільмофонд, а договори з акторами підписані тільки після цього, і так далі. Тому потрібно піднімати індустрію за рахунок вливання великих грошей і ставити на чолі цього процесу серйозних людей, які відповідатимуть головою. А якщо щось не те, то їх садитимуть у в’язницю. Ось і все.

 — Поки що не бачу жодних перспектив. Україна мусить сама піднімати свою кіноіндустрію. За рахунок інших нічого не вийде! Навіть якщо ми дуже цього захочемо...

Що таке копродукція? Це коли з двох сторін вкладаються гроші. А коли на роль українки в російський фільм береться українська актриса, яка тут отримуватиме гроші й буде дуже задоволена, — то це ж не копродукція!

 

Це жодним чином не підніме українську кіноіндустрію.

В українське кіно, якщо ми хочемо його підняти, потрібно зробити серйозні, відповідальні вливання. Хай і не такі великі, як у російське. І в Україні цією справою мають займатися відповідальні люди. І їхня діяльність має бути прозорою.

 

 — Для мене Росія і Україна — одна країна. Можуть бути дві різні держави. Але країна одна.

Можна намагатися механічно їх роз’єднати на рівні паспортів, штампів. Проте це формальне розділення. А живе все одно проростає. А воно живе. Ви можете обрубувати гілки, однак якщо корінь живий, то дерево все одно ростиме.

 

— Думаю, «розлучення» для дев’яноста відсотків людей, котрі населяють наші держави, навіть не передбачалося! Так само, як не треба вірити всьому тому, що пишуть блогери в Інтернеті, — не треба вірити й керівникам, які оголошують на весь світ, що »розлучення» двох народів відбулося. Це, може, відбулося в їхніх головах і в їхніх бажаннях. Але розділити такі узи, такі зв’язки...

...Звісно, західноукраїнські землі завжди схилялися до того, щоб рушити в Європу. Але це — тільки частина України.

 — Для мене — це перший випадок, коли одна й та ж стрічка (тільки дві її різні частини) запрошені на один і той самий фестиваль. Але це не від мене залежить. Для цього є відбіркові комісії...

 

Звісно, участь у Каннському фестивалі багато важить із погляду піару, престижу і так далі. Але я впевнений: наша робота справді серйозна, важлива, довгограюча. І розуміння цих картин приходитиме поступово.

Емоції глядача важливіші, ніж фестивальна сюхвилинна слава.

Вісім років пекельної й напруженої праці над «Стомленими...» і така безмежна любов до того, що ми робили, не можуть минутися дарма. Гадаю, Господь не допустить, щоб усе, зроблене нами, кануло в Лету...

 

— Так, зараз завершую роботу над сценарієм.

— Таке бажання залишилося. Це буде не конкретний театр, швидше антреприза, в яку запрошу акторів із різних театрів.

Хочу поставити «Дядю Ваню», «Механічне піаніно», «Чайку», «Іванова».

 

— Я не обговорюю цих стосунків Це мій старший брат. Тому, хоч я й можу думати все що завгодно, — публічно таких тем не обговорюю.

 

— І перша, і наступна, і вже третя картина «Стомлені сонцем» про це ж саме — наскільки все хистко й незбагненно, коли поряд — біда, смерть.

Різниця лише в тому, що »Предстояння» — це метафізика руйнування, а »Цитадель» — метафізика творення.

 

— Чи було у вас у дитинстві, в юності передчуття успіху, віри в подальшу вдалу долю?

 — Я з дитинства вірив не в долю, а в Бога.

 

— Як написав чудовий літературознавець Юрій Лощіц у книжці про Гончарова, щастя — це не коли «вийшло», щастя — це коли виходить. Тобто щастя у процесі, — коли Бог дає тобі таку можливість, і ти злітаєш. Це найдорожче. А вже що там вийде...

 

 — Маса.

 

— Про це я священику розповідаю.

 

— Раз на тиждень.

— Лаконічно я на це запитання не відповім. Культура — спосіб життя. Все! Усе, в тому числі і вміння правильно тримати виделку, ходити із застебнутою ширінкою, вміти слухати й чути, розуміти, що ти — не найвище створіння на землі. Культура — це також і здатність до каяття. Культура — це Чехов, Достоєвський, Толстой. Усі питання, які вони порушували, належать до сфери культурно-моральної.