Достаточно поднести спичку – и ситуация взорвется”.

Ці рядки російського журналіста Андрєя Колєснікова, що викликають щемливе відчуття жаданої, однак не заслуженої похвали, мимоволі приходять на пам’ять, коли знову й знову стикаєшся з реаліями нашого сьогодення. Сьогодення, творцем якого “правителі” є не більшою мірою, ніж народ, який, за відомим висловом Гегеля, на свого правителя заслуговує. Оскільки участники мітингів, хоча б і стотисячних, не є вирішальною силою будь-яких суспільних подій. На щастя? Чи на жаль? Те, що є благом для суспільств, які за століття призвичаїлися до демократичних норм життя і сприймають паритетні стосунки між громадянином і владою як природні, у суспільствах, звиклих до беззаперечного домінування влади, є джерелом збереження й репродукування цього домінування, його ґрунтом і оплотом, тобто “благом” вельми сумнівного ґатунку.

Невизначеність результатів нинішніх виборів, що зберігається до сьогодні, і, без сумніву, зберігатиметься до останньої миті, до оголошення самих результатів, невизначеність, яку європейські спостерігачі розцінюють як показник успіхів просування України в бік знайомої їм моделі стосунків людини і влади (відомої під назвою “цивілізованої” або “західної”), теж не є аж таким позитивним явищем, хоч і справді послуговує показником. Та не політичної “просунутості” України на тлі решти пострадянських держав, а, радше, успішності дій влади у нагнітанні суспільної напруженості за покірно-приреченого самовідчуття мас, які, зрештою, й вирішуватимуть долю країни.

Сто тисяч небайдужих з усіх кутків України, нехай і з поправкою на шалений спротив влади їх просуванню до столиці, у порівнянні з багатомільйонною цифрою українських виборців – то краплина. А свою вигадливість задля збереження політичної моделі “правитель – підданий”, моделі, єдино годящої для претендентів на необмежене панування, влада довела переконливо. І нагнітання напруженості ЗАДЛЯ досягнення тієї ж мети – одне зі знарядь у її арсеналі.

Наш російський колега правий: передчуття громадянської війни існує. І в останні дні перед вибором набирає сили. Однак причина його – не в тому, що в Україні визріла й вийшла на арену політичної боротьби добре організована, “структурна” опозиція, не в тому, що протистоять одна одній рівновагомі й різноспрямовані політичні сили. Причина – свідомо здійснювана потуга влади та її чиновницької обслуги до витворення необхідного середовища, яке уможливлювало б як звинувачення опозиції у спровокованих владою ж заворушеннях, так і перемогу у підсумку сценарію “аби не було війни” – того, який забезпечив чинному президентові у 99-му другий термін.

Культивація суспільної напруженості є потужним чинником залякування населення, для якого перспектива його подальшого приниження, пролонгації вимушеного й звичного плазування перед владою видаватиметься привабливішою за ймовірні майже апокаліптичні заворушення і пророковані “вибухи на дільницях”. Отож, плідна модель виборів-99, заснована на протиставленні “громадянського миру” (тобто – збереженні існуючої системи) і “громадянської війни”, яку начебто несе із собою перемога опозиційного кандидата, протиставленні, насаджуваному в підсвідомість заляканого населення, може спрацювати й зараз. І це – та модель “чесних виборів”, за реалізації якої перемогу кандидата від влади міжнародна спільнота змушена буде визнати легітимною як таку, що досягнута без “технологічної” фальсифікації на кшталт “вкинутих бюлетенів”. Адже фальсифікація “в головах, а не на дільницях” (за висловом Наталі Лигачової) фіксації не піддається.

Що інспірування напруженості, істеричних настроїв, масової агресивності тощо і перетворення населення на вміло керований натовп є бажаною ляльководам і технічно цілком досяжною справою, свідчить хоча б такий факт. Приблизно за місяць до дня “Ч” міські суди Києва раптом змінили режим роботи. За звичного режиму судові ухвали й рішення позивач чи відповідач у справі міг отримати в будь-який робочий день. Офіційні прийомні дні, якими в усіх києвських судах були середа (з 15 до 18 год.) і п’ятниця (з 8 до 11 год.), призначалися для розв’язання специфічних персональних питань, з якими громадянин звертався безпосередньо до судді чи до канцелярії суду. Однак віднедавна – цікавий і промовистий “збіг обставин”– в усіх судах столиці прийомні дні перетворилися на час, у який лише й стало можливим отримати в суді будь-який необхідний папірець, з рішеннями й ухвалами включно. Унаслідок того перед канцеляріями в ці дні вишукалися черги в десятки й сотні людей – роздратованих, озлоблених і, через це (!) ще більш покірних і керованих.

Днями мені довелося кілька разів побувати в одному з судів Києва, а саме в тому, де розглядається справа громадської організації “Пора”. Скориставшись журналістським посвідченням, я поцікавилась у голови суду, якими нормативними актами регламентовано зміни в режимі роботи керованої ним установи. Відповідь здивувала. Зі слів голови Шевченківського райсуду п. Гулько Б.І. виявилося – жодними, оскільки “ніяких змін немає і бути не може. Суд працює у звичному режимі, й судові рішення мають видаватися щодня впродовж робочого часу”. А те, що клерки з канцелярії того звичного режиму не дотримуються, то “їх сваволя, за яку вони будуть покарані. І якщо вони комусь відмовляють, то нехай той одразу ж іде до мене”. До голови суду, тобто.

Та дивує не те, що напередодні виборів клерки всіх судових установ раптом вийшли з-під контролю керівництва і перетворилися на порушників закону, а те, як на заспокійливу інформацію про можливість отримати необхідні документи в будь-який день зреагував натовп відвідувачів, які, задля того, щоб потрапити на післяобідній прийом, не вперше відпрошувалися чи втікали з роботи й записувалися в чергу з 9-ї ранку. А зреагував він так, як реагують приречені. Мовляв, байдуже, як там має бути, а ми дотримуватимемося тих вимог і того розкладу, про які каже оцей “безпосередній начальник”, від якого ось тут і тепер залежить видати чи не видати потрібне. Жодна людина з черги не виявила бажання принаймні завітати до судового керівництва й переконатися в тому, що вона має певні права, чи примусити ці права підтвердити в офіційному порядку – у вигляді письмового оголошення.

І пригадалося, як свого часу в контексті досліджень у галузі етнопсихології науковці жваво обговорювали дивовижну поведінку євреїв, сотні й тисячі яких під час Другої Світової покірно прямували до крематорію під наглядом кількох десятків наглядачів. Вони могли кинутися на палачів і миттю перемогти їх чисельно. Та того не сталося. Жодного разу.

Ота шокуюча поведінкова схема зараз являє себе у всій повноті в настроях українського обивателя: посилення тиску викликає не спротив, а збільшення покірності. Мазохістська поведінка пересічної особи, яка з погляду прагматичного представника західної цивілізації видається цілковито ірраціональною, та, яку “умом не понять, аршином общим не измерять”, свідомо інспірується посиленням утисків і приниженням населення з боку влади на побутовому – щоденному й щогодинному рівні. Зв’язка садистського ставлення і мазохистського задоволення набуває вже соціального звучання. І демонстрація сили, запланована під маркою святкування 60-річчя визволення країни від фашистської окупації до реальної дати його настання, і демонстрація присутності на ньому авторитарних (сильних!) керівників пострадянських держав вписується в цей контекст якнайкраще.

Нас “тримають за лохів і козлів” не лише в інформаційному просторі, перетвореному на пропагандистсько-піарний. З нас швидко й майже не помітно виліплюють потрібну для ментальних маніпуляцій залякану масу “лохів і козлів”, яка починає вже отримувати від того залякування парадоксальне задоволення й потребу в ньому. І тому кандидат у президенти, який не приховує свого ставлення до спільноти козлів, цілком може перетворитися на її свідомий-приречений вибір. Передчуття громадянської війни є в такій ситуації лише умовою, симптомом і наслідком синдрому зачарованості владою, виплеканого самою владою. І навряд чи може послугувати джерелом оптимістичних прогнозів.

Наостанок про особисте. Понад усе мені б хотілося помилитися і, виступаючи в ролі Касандри, зазнати фіаско. І нехай мої колеги в подальшому зневажливо ставитимуться до моїх можливостей у царині прогнозування. Однак не звернути увагу на вигідний кандидату від влади маніпулятивний складник нагнітання соціальної напруженості та механізми його реалізації вважаю за неможливе.