Програму «Ближче до народу» на Першому національному можна - від лункого серця і дзвінкої голови - назвати якісною. Йдеться про ту нехитру якість, яка властива, скажімо, цвяхам. Цвях або годиться, або ні. Якщо годиться - купуєш жменьку-дві, й потім уже не задумуєшся про їхню якість: забиваєш, і все. Один зігнувся - взяв іншого.

Отже, возрадуємось. Нечасто на цьому каналі торгують нормальними цвяхами.

Простота потребує жертв, а надійність - цілопалення. Хто з грішників готовий вижлуктити цю чашу, не скривившись? Для кого цей ритуал ремісницької самопожертви є буденною роботою? Кому вдається з легкістю приходити й перемагати, навіть якщо їх ніхто не чекає й не чинить опору? Звісно, йдеться про справжніх зірок. Їх легко розпізнати поміж сотень тисяч галасливих та одноденних виповзків, які згорають перед об\'єктивами камер, наче упирі, депортовані на сонячну поверхню. Справжні зірки, як давні грецькі герої, живуть у віках; смертні можуть забувати про їхні величні діяння, але варто почути їм одне з цих імен, і ноги автоматично підгинаються, свідомість заповнює розріджене тепло й солодкоголоса гідра виповзає з серця, щоб вітати переможців, істинних князів світу цього.

Божественність справжніх українських зірок не викликає сумніву. Бо як інакше пояснити, що час не має над ними влади, зате влада завжди має час, щоби вшанувати їхні виступи в ПК «Україна»? Це відгомін стародавніх ритуалів, коли обрані людьми ходили до божих обранців, щоб вициганити секрет вічної молодості, навчитися керувати стихіями чи влаштувати ще якесь ворожіння на нутрощах заради миру або війни.

Як і в старі часи, зірки потребують послуг спеціальних посередників, жерців їхнього культу. Це одержимі духами, екзальтовані, балакучі й дуже хитрі персонажі, яких у сучасній цивілізації називають журналістами. Вони стежать, щоб жертовник ніколи не пересихав. Заради цього з року в рік на вітчизняному телебаченні з\'являються програми, в яких зірки засвідчують власну народність усіма доступними засобами. Зазвичай ідеться про традиційну демонстрацію божественності, як-от у випадку з безкінечними святкуваннями на честь газети «Бульвар», Михайла Поплавського чи акордеоніста Табачника. Олімпійська тризна такого кшталту - видовище магнетичне. З попелу й сценічного диму постають неопалимі купини, славетні змієборці, титани й свідки творення світу. Павло Дворський, Віталій і Світлана Білоножки, Віктор Павлік, Володимир Данилець і Володимир Мойсеєнко, Гарік Кричевський - це глибоко античні постаті; коли хтось із них з\'являється на екрані, перед моїми очима варвари руйнують Колізей, а будівельники у Вавилоні втрачають шанси на порозуміння. Кожен із нас приходить у цей світ, коли Павло Зібров сивіє, й кожен із нас, наблизившись до порогу вічності й востаннє увімкнувши ковінькою Перший національний, узрить молодече гарцювання лідера «Партії шанувальників жінок».

Іноді, коли з екрану лине протяжне «кро-о-олікі-і-і-і», душу охоплює суто пєлєвінська зневіра; ба навіть закрадається підозра: чи мають ці божественні еманації хоч якусь крихту людської природи? І саме в такі миті хочеться подякувати жерцям древнього культу, яким легко вдається винищувати цей ганебний бур\'ян сумнівів.

Ведуча програми «Ближче до народу» Людмила Томанек досконало володіє ритуалом відокремлення людського начиння від зіркової речовини. На відміну від інших недосвідчених журналістів, які намагаються залишити божественну природу зірок за кадром, забрати в них мандати чи закинути на безлюдний острів (іншими словами - спихнути з Олімпу), пані Людмила ні на мить не забуває, з ким має справу. Час од часу поруч із безсмертними у програмі з\'являються звичайні герої, чия слава не має божественного виміру. Як, наприклад, трикратний генпрокурор Святослав Піскун чи мегафутболіст Андрій Шевченко. А втім, культ героїв - завжди доречне доповнення божественного пантеону; до того ж, між ними здавна трапляються контакти третього роду.

Наближення до народу в програмі Людмили Томанек відбувається внаслідок типових сакральних перевтілень; зіркам належить засвідчити перед камерами базові людські вміння: засмажити яйце, викопати ямку, вибрати кілька виораних картоплин, почухати землю грабельками, зрубати або посадити дерево тощо. Під час цих маніпуляцій неодмінно з\'ясовується, що кожен із безсмертних набагато ближчий до народу, ніж народ - сам до себе. Кожна зірка тримає за пазухою простого сільського хлопця, й лише чекає хорошої нагоди вигуляти його перед власною паствою. Андрій Кравчук зліпив із глини карасика з таким завзяттям і захватом, якого немає в жодному з його відеокліпів. І всі роки, протягом яких він грав Гамлета у виставі Жолдака, були тільки репетицією його ролі парубка в місцевому аматорському театрі. Святослав Піскун азартно поїхав разом із знімальною групою ловити правопорушників в Ірпені, й важко було впізнати у цій людині вічно засмученого і втомленого автора повідомлень про черговий глухий кут у справі Ґонґадзе. Петро Чорний у костюмі Діда Мороза покатався з дітьми на ковзанці й нікого не налякав. А Данилець і Мойсеєнко після картопляного рейду взагалі перебрали на себе функцію ведучих, погомоніли з людьми про життя, випили за дітей і зловісна тінь «кро-о-оліків» якось принишкла, припинивши свою безкінечну моровицю.

Вершинним досягненням Людмили Томанек варто визнати стробоскопічний ефект олюднення, внаслідок якого всі залучені до проекту зірки постають перед публікою пересічними занудами. Володимир Мойсеєнко поскаржився сільській знахарці на свою екзему, Павло Зібров зізнався, що сідав за кермо у нетверезому стані. Святослав Піскун червоніє від самої лише згадки про тих, кого він «недосаджав», а Шевченко без жодного героїзму філософствує: «Те, що мене купили за великі гроші, - це велика відповідальність».

Після таких зворушливих історій, спогадів про дитинство і батьків навіть вишколений на нічних програмах Поплавського глядач може розгубитися й випустити меча; тим часом досвідчені демони ефірів тихо реготатимуть за лаштунками.

Більшість випусків програми «Ближче до народу» завершується цілуванням-обніманням і розчуленими словами. Зірка сідає у свою велику чорну машину, й лише цієї миті до свідомості глядача повертається запах божественної комедії.

Адже завтра вони озвуться до мене з попелу й сценічного диму, від цих споконвічних тенорів-баритонів горітиме Колізей і занепадатиме Вавилон, і рука звично потягнеться до меча, проте намацає хіба що ковіньку.