Телеканал СТБ вирішив припинити виробництво проекту «В пошуках істини» з формулюванням «закінчилися теми». Причина видається несподіваною, адже за чотири роки свого існування програма спонукала глядачів до переосмислення цілих епох історії. І як би там не ремствували окремі журналісти й історики, звинувачуючи «Пошуки» у недостатньому науковому рівні, показники свідчать на користь програми.
Поділитися ноу-хау популярного формату «Детектор медіа» попросила незмінного ведучого програми В'ячеслава Гармаша. У вільний від роботи на телебаченні час він викладає курс «Майстерність телеведучого» студентам Інституту екранних мистецтв при Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенко-Карого. Наша з В'ячеславом зустріч відбулася в пабі з веселою назвою «Траллебус». Він поділився сумнівами в істинності класичної історії і здатності її сюжетів захопити пересічного глядача.
Зі слів В'ячеслава стало зрозуміло: справжня причина закриття проекту - не вичерпаність історичної тематики як такої, а вимоги керівництва робити програми виключно на сенсаційно-жовті теми, як-от «Гомосексуалісти Кремля» чи «Наркотики в СРСР». Творча група виявилася неспроможною й далі задовольняти уявну глядацьку потребу в масних подробицях особистого життя історичних діячів, а менш сенсаційні теми не давали достатніх рейтингів. Подробиці ще однієї історії перемоги рейтингу над змістовністю - у розмові з ведучим «У пошуках істини».
- В'ячеславе, чи тривають зйомки нових випусків проекту? Чи остаточним є рішення про його закриття?
- Два з половиною місяці тому ми дізналися, що знімаємо останні затверджені теми. От, власне, над ними зараз і працюємо.
- Хто сказав, що закінчилися теми для «Пошуків»?
- Це стало логічним для всіх, оскільки останні випуски були дуже сенсаційними за темами, вони задали високу планку, ми змогли привернути увагу широкого загалу. І відповідно до цієї пріоритетності теми поступово вичерпувалися й закінчилися. Авжеж, пошуки велись, однак теми поступалися сенсаційності попередніх. Якщо ж робити проект, не зазіхаючи на сенсаційність, і не намагатися захопити кожного глядача, то, безумовно, тем іще на багато-багато років. Власне, історія на нашому телебаченні майже ніяк не представлена. Якщо порівнювати з заходом, то взагалі ніяк. Ідеально, щоб було більше форматів - і сенсаційних, і правильних.
- У розмові з ТК керівник департаменту власного виробництва СТБ Галина Пилютікова розповіла, що ваш проект вичерпався, поступившись актуальнішим «чистим» жанрам - документалістиці, художнім програмам, реаліті- і талант-шоу. Чи казали вам про це? І чи не зарано закривати «Пошуки», на вашу думку?
- Щодо першого, про таке я не чув. Стосовно закриття, то, за моїми відчуттями, вже час щось змінювати. Ми втомилися тримати потрібний з міркувань рейтингів рівень. На докудраму «Пошуки» не зазіхають. Як на мене, до неї ми ще не зовсім готові: це дуже дорогий формат, що вимагає зовсім не тих коштів, які на нашому телебаченні зазвичай вкладають у програми. Один із основних моментів докудрами, окрім красивих зйомок, - достовірність. Це стосується і деталей костюма, і гребінця, який герой тримає в руці, адже йдеться про повне відтворення. А все це потрібно робити, виготовляти: костюмами студії Довженка тут не обійдешся. Крім того, щоб такий проект був прибутковим, потрібно, щоб його дивилося багато людей. Чи здобуде хороші показники докудрама сьогодні - це питання. З такою кількістю розважальних шоу зібрати глядачів на перегляд серйозного продукту складно. Тому мені здається, що зараз докудрама для українського телебачення - з розряду чогось нереального.
Що ж до документалістики, то, мені здається, в нас її майже немає. От мій знайомий Діма Тяжлов знімає документальне кіно, їздить на європейські фестивалі. І він на них завжди один від України. У програмі п'ять фільмів про Монголію й один - про Україну, 10 фільмів про Росію - один про Україну. Про яку документалістику ми говоримо?
- На які проекти команда «Пошуків» орієнтувалася, розробляючи формат?
- Для нас це художнє оформлення історії. Мета - зацікавити глядача реальними подіями чи особистостями за допомогою версій. Хоча в ідеалі я б робив дві програми: одну художню, а іншу - наукову. Але останньою, на жаль, захопити глядача непросто.
З самого початку «Пошуки» задумувалися як дослідження - ми їздимо у відрядження, вивчаємо все на місцях. В основному ми орієнтувалися на західний формат Searching For The Truth та російських «Искателей». З часом у розвитку формату було кілька поворотів. Зокрема, з'явилися елементи докудрами з постановками за участю акторів... Суто дослідження, з яких ми розпочали, мали набагато менший рейтинг, ніж тепер, коли увагу загалу привертають саме історії про Брежнєва чи Андропова. Ми хотіли робити зовсім інший продукт, а в результаті прийшли, до чого прийшли.
- Відрядження давали більше можливостей для пошуків тем?
- Не лише. Я мав більше можливостей для участі у створенні програми, зокрема, безпосередньо спілкуватися з істориками, дослідниками. Ми розробляли тему, розповідали про свої знахідки на місці. Однак почалася криза, а потім тенденція пішла в бік постановок, і рік тому відрядження припинилися. Замість «інвестиґейшна» програма репрезентує сценарій та інтерв'ю. Хоча і в першому, й у другому випадку підготовка випуску триває близько місяця.
- Скільки людей працює над виробництвом програми, як розподілено їхні ролі?
- Близько шістдесяти, включно з трьома групами операторів, сценаристами, журналістами... На початку сценарист, по суті, виконував функції журналіста. Ми їздили разом, вели пошуки... Після змін формату сценаристи працюють окремо, займаючись пошуками, дослідженнями, сценаріями. У свою чергу, журналісти інтерв'юють істориків, ведуть добір фахівців з окремих питань чи учасників проекту.
- Які пріоритети має команда - створювати пізнавальний, художній чи претензійний продукт?
- Це і є найскладнішим: поєднати рейтингове, пізнавальне й елемент відкриття. Ми не можемо робити щось суто пізнавальне, ми маємо можливість лише продукувати пізнавальний продукт у форматі, який зацікавить якомога більше людей... От мені завжди цікавий був Винниченко, я хотів зробити програму про нього. Й отут починається - як подати тему таким чином, щоб випуск дивилися навіть люди, які не чули, хто такий Винниченко... І тут - як у випадку з Шевченком, про якого ми теж хотіли робити програму і згодом відмовилися, щоб не загрузнути в усіх його пияцтвах тощо... Тоді, щоб це не виглядало зовсім жахливо, ми відмовилися від цієї ідеї. Складно знайти компроміс між тим, що хочеться зробити, і тим, що ти можеш зробити за певних умов.
- Якою була ваша участь у проекті?
- Від дослідника, який скрізь «лазить» і шукає, до оповідача. На початку, коли ми знімали, маючи тему і приблизний сценарій, я робив багато всього. Їхав у відрядження і безпосередньо на місці знаходив істориків... Тепер усе звелося до презентаційного варіанту, постановки. Рідко випадає, що я їду з кимось спілкуватися - лише якщо тема важлива. Дуже багато часу займають самі постановочні епізоди. Беру участь у спільному обговоренні загальних моментів випуску. Наприклад, пропонував тему про Сірка і козацтво, яке мені цікаве найбільше. Також разом із іншими співпрацюю з режисером на знімальному майданчику, адже в нас не Голлівуд, де працюють за готовими розкадровками і посекундним таймінгом.
- Випуски вашої програми не раз були сенсаціями для істориків і науковців... Яким чином ведеться співпраця з дослідниками і консультантами?
- Ми дуже чітко поділяємо істориків на дві категорії - ті, які нас підтримують, і ті, які нас не підтримують. І я в такому розподілі не бачу нічого страшного. Бертольт Брехт казав, що найкраще завершення вистави для нього - бійка поміж глядачами в залі... Наші версії спонукають людей до діалогу, до дискусії. Ну, зробили ми випуск про Богдана Хмельницького на основі припущень і версій. Після цього історики почали доводити: «Ні, все було не так!». Але вони заговорили, і люди їх почули! Зрештою, є різні думки, і тут уже людина може собі вибирати, яка з них їй ближча, намагатися самостійно щось знайти.
«Наші» історики - це ті, які можуть вийти за межі офіційної історії, здатні оцінити факти з точки зору можливого. Історія переписувалася, до влади приходили різні режими, і як було насправді, не знає ніхто. Люди з уявою, які можуть піддати сумніву офіційні дані - саме наші історики. Зокрема, останнім часом ми співпрацювали з Борисом Соколовим, Юрієм Мухіним, Миколою Добрюхою, Роєм Медведєвим, Володимир Пилипівим...
- Чималий список. Бачила, що в програмі брав участь навіть Олесь Бузина, який нині сам працює над проектом «Сліди пращурів». А до яких джерел інформації звертаєтеся насамперед?
- Слідкуємо за публікаціями: нині видається чимало книжок, що розходяться маленьким тиражем суто серед істориків та знавців. Там можна знайти і нові теми, і версії, і підходи. Також допомагає безпосереднє спілкування з дослідниками. І в інтернеті можна знайти багато цікавого.
- Якими були найбільші досягнення проекту?
- Це і є найбільше досягнення - те, що ми виходили в ефір понад три роки. Найбільший бум був у період, коли знімали про мольфарів, про «бабок» - нам телефонували, писали. Вийди на вулицю і запитай, хто такий мольфар - я не знаю, чи відповість один із десяти людей. До виходу проекту в мене в родині ніхто не знав, хто такі мольфари. А це частина побуту й культури значної частини українців...
- Які теми було представлено найбільше?
- Історія України. Спочатку ми взагалі знімали тільки про Україну. Потім уже почався Кремль і тому подібне.
- Наскільки програма змінила ставлення глядача до історії?
- Щодо мольфарів ми з вами вже з'ясували... Загалом, щось невідоме для широкого загалу ми вкладали у кожний випуск. Наприклад, про те, що в Радянському Союзі наркотики додавали у хліб - про це мало хто знає... Якщо я знав, що бабуся Гітлера була єврейкою, то більшість про це навіть не чула. Тепер ми знімаємо про таємну зброю Третього рейху, про те, як німці розробляли форму диска, подібного до летючої тарілки.
Крім того, ще кілька років тому я з телевізора не чув таких імен, як, наприклад, Сірко. Якщо вони й зустрічалися, до дуже пізно ввечері і в такій занудній програмі, яку неможливо додивитися до кінця. І це найбільша наша заслуга, мабуть - те, що ми почали піднімати теми української історії. Зокрема, Ахілл тут бував, і це теж частинка нашої культури. А скептики кажуть, що ми все придумали. Так ні ж, справді бував, і справді були землі, які греки засвоювали, все це відбувалося!
Мені хочеться вірити, що програма спонукала відчувати гордість за свою країну, за відкриття того, чим можна пишатися. Нашій ментальності притаманна меншовартість - мовляв, у нас усе гірше, ніж у Росії... А в Україні більше історичних земель, тут багато всього відбувалося. Тут жили Потоцькі, Острозькі - за рівнем достатку Білл Ґейтс із ними поруч не валявся. Ми почали називати ці речі власними іменами і говорити про те, що українцям є чим пишатися.
Тільки, як на мене, лишитися в такому форматі надовго не вдалося, довелося з'їхати до Сталінів, Гітлерів - тут уже пишатися українцям мало чим, ідеться про зовсім іншу атмосферу програм. Але такі умови: в Україні ще не сформовано того прошарку глядачів, який має, наприклад, Viasat History. Ми створили категорію людей, які постійно дивляться програми про історію. Напевне, її можна перелаштувати на серйозніший формат. Але як це зробити, щоб не втратити глядача - це питання.
- Читала вашу розповідь про «дуже гарного метелика», який з'явився у вашій кімнаті, щойно ви згадали про бабусю-мольфарку. Якоїсь миті навіть пошкодувала, що під час підготовки інтерв'ю з керівником «Битви екстрасенсів» не написала в преамбулі ні про несподівану появу метелика у передпокої, ні про Біблію на поштовій скриньці під'їзду. Як людина наївна, я знайшла цим речам цілком реальні пояснення. А у вашому випадку справді трапилося диво?
- Все-таки щось містичне в житті присутнє, розумієте? До певної міри я в це вірю. Наприклад, щодо згаданої вами бабці-мольфарки... В мене від неї було якесь фізичне відчуття. Після зйомок програми ми до неї ще раз приїздили, коли неподалік знімали. Вона була рада запросити нас у гості. Так от, вийшли ми від неї, і я відчуваю - мені погано. Всім нормально, всі їли-пили, все гаразд, а мені недобре.... Є щось таке на енергетичному рівні. Я намагаюся це в своє життя не пускати і не хочу в це вірити, заглиблюватися. Але розумію - якісь енергії ходять між людьми.
- Повернімось до теми інтерв'ю. Ви казали, що вважаєте телебачення засобом не виховання, а популяризації. Чи має ведучий і журналісти історичного проекту в такому випадку нести відповідальність за факти?
- Мені пригадуються слова Леоніда Парфьонова, який казав, що нехай історики займаються історією, а він займатиметься телебачення. І щодо популяризації - це мій власний життєвий висновок. Я з телебачення нічого не навчився, навіть із Discovery, який ставить Viasat History, де йдуть докудрами. Під час перегляду ти все одно не навчаєшся і максимум, що запам'ятовуєш - імена чи події.
- Ви попереджаєте про це своїх студентів, яким викладаєте майстерність телеведучого?
- Тут є багато суперечностей. Почнімо з того, що професія телеведучого - це те, чого в нашій країні ще не існує. Але це теж окремий фах, який треба здобувати. Саме з цієї точки зору мені й цікаве телебачення - досліджувати, розуміти, як воно працює, розвиватися в цьому напрямку.
Роботи непочатий край. Зокрема, немає реального зв'язку і співпраці між телебаченням та університетом. З курсів телеведучих випускаються люди, які вже щось знають і розглядають цей фах із професійної точки зору. А на самому телебаченні керівництво надає перевагу людині з вулиці, а не дипломованому випускнику. І тут ідеться про абсолютно рівні шанси. Розбалансованість якась в усій цій системі...
- Ви бачите себе більше в журналістиці чи в таких проектах, як «В пошуках істини»?
- Життя - воно несподіване. Я майже чотири роки займався «Пошуками», тому такі формати, напевне, ближчі, ніж чиста і класична журналістика. На майбутнє розглядаю різні варіанти, у тому числі й роботу в документальних проектах.
Фото Руслана Новосьола
