Творче псевдо - Ганна Яблонська. Вона - драматург, сценарист - прилетіла до Москви, щоб одержати премію як один з лауреатів конкурсу кіносценаріїв «Особиста справа», котрий проводився з червня минулого року найавторитетнішим на просторі колишнього СРСР кінознавчим журналом «Искусство кино».

Ганна прилетіла близько четвертої дня, а отримувати приз мала о шостій вечора. Її п'єсу «Язичники» визнали однією з найкращих на конкурсі. Раніше вона увійшла в число лауреатів міжнародних конкурсів драматургії «Премьера.txt» та «Євразія», стала дипломантом конкурсу сучасної драматургії «Вільний театр». Загалом Ганна є автором більш ніж десятка п'єс («Бермудський квадрат», «Відеокамера», «Вихід до моря», «Десь і поблизу», «Дюймовочка і метелик», «Закинуте радіо», «Монодіалоги», «Лист до зоопарку», «Тепло», «Праски», «Шоу ковбоя без собаки»), за деякими з них у театрах Петербурга поставлено кілька спектаклів. У неї лишилися чоловік та дитина, трирічна дочка.

Цей уривок з п'єси Ганни «Бермудський квадрат» тепер читається як жахливе пророцтво:

«На квадратную сцену спроецировано изображение рисунка для игры в классики. По рисунку прыгает маленькая девочка. Человек в рабочей одежде (звукрежиссер1), сидит чуть поодаль за пультом (в одном из четырех углов квадрата). Звукорежиссер1 управляет светом и звуком. На пульте, в числе прочих - большая квадратная красная кнопка. Звукорежиссер1 направляет на девочку луч света. Девочка считает свои прыжки: «Раз, два, три, четыре, пять, шесть, семь...». Внезапно девочка падает. Человек, сидящий за пультом, направляет луч в дальний угол квадрата. В освещенном пространстве стоит Она. Она смеется и пускает в зал бумажные самолетики».

21 грудня вона записала в своєму інтернет-блозі на «Живому Журналі» (livejournal.com) єдину фразу: «Мені здається, у мене лишилося дуже мало часу».

На цьому можна було б і закінчити. Аж раптом мені потрапило на очі повідомлення про смерть Ганни на «Українській правді». Вразило не повідомлення, а коментарі до нього - близько 80-ти на момент написання цього тексту. Замість того, щоб висловити співчуття родині, щоб просто вжахнутися тому, що сталося, чимало коментаторів кинулися з'ясовувати, якою національності була загибла і тупо кепкувати щодо цього, поливати одне одного помиями залежно від того, хто якою мовою розмовляє, зводити якісь убогі політичні рахунки - причому ніхто в цьому помийному змаганні не виглядає гідно. І стосується це і російсько-, і україномовних. І подібні «дискусії» - і щодо Ганни, і щодо теракту загалом - тривають зараз не тільки на «УП», а й у всьому секторі пострадянського інтернету. Чесно кажучи, навіть писати про це гидко.

Я не робитиму емоційних узагальнень. Людство не збожеволіло, і ті поганці, що вправляються у людиноненависницький риториці й розважаються плюванням на могили, не складають більшості. Але вони активні, вони помітні. Вони помітні, коли паскудять в інтернеті, помітні, і коли відряджають смертника в аеропорт. Ось це узагальнення не здається мені ані ризикованим, ані натягненим: мерзотники, що з усіх сил розпалюють ненависть між різними народами, нічим не кращі за тих, хто вбиває в ім'я вищості однієї нації (віри, держави) над іншою. Більше того: перші значно полегшують для других їхню брудну роботу. Обоє рябоє.

А чому вони так добре і весело почуваються? Та тому, що ми їм дозволяємо.

Фото - www.livejournal.com