А отже, їхнє ставлення до української влади, оцінка її діяльності та політичні уподобання матимуть цілком відчутні наслідки під час президентських виборів, адже закордонні українці – теж виборці. Чим же живуть українці Західного Сибіру, чого прагнуть і на що сподіваються?

Місцеві осередки Українського національного товариства почали оформлюватися в Сибіру на початку 90-х, і до 1997 року їхня діяльність забезпечувалася власним коштом. Згодом, у другій половині десятиліття, вони трансформувалися в мережу місцевих відділків Української національно-культурної автономії, функціонування якої, згідно з російським законодавством, отримує фінансову підтримку з боку місцевих структур державної влади Росії. Зокрема, на кошти, що виділяються з цією метою держадміністраціями міст, фінансується оренда приміщень.

Та, однак, підтримка місцевими держадміністраціями усіх проблем не розв’язує. Скажімо, в Тобольську, де українці складають сьому частину населення (їх 16 тисяч серед 120 тисяч мешканців міста), рішенням обласного відділу культури кілька років тому до невеличкого приміщення, яке займав Український культурний центр, “підселили” дві аналогічні структури – німецьку та російську. Навіщо в російському місті створювати Російський же культурний центр, який діє на засадах, передбачених для національних меншин, залишається невідомим не лише для нацменшин, а й для корінних росіян. Однак здійснене “ущільнення” істотно позначилося на діяльності Центру Українського: з того часу існування недільної школи, яка в середині 90-х мала 13 штатних викладачів, як і діяльність різноманітних гуртків (вишивання, фольклорних ансамблів тощо) унеможливлене через брак площі. А національне вбрання артистів і бандури та інші музичні інструменти з того часу зберігаються в гаражі керівника Центру Олексія Федака.

З подібними проблемами стикаються відділки української автономії в інших містах Тюменської області, Ханти-Мансійського та Ямало-Ненецького автономних округів. Остання українська недільна школа в регіоні залишилася лише в Сургуті. Решта місцевих осередків – в Тюмені, Єкатеринбурзі, Ялуторовську, на Ямалі тощо змушені були переключити свої зусилля на розв’язання радше поточних побутових проблем, пов’язаних з в’їздом українців у Росію, їхнім працевлаштуванням, поверненням на Батьківщину.

Культурна діяльність, пік якої припадав на середину 90-х, нині зосередилася на проведенні святкових заходів – відзначенні ювілеїв Шевченка, Грабовського, Дня Незалежності України тощо. Щоправда, саме в цій царині осередки підтримують якнайщільніші контакти – спільно запрошують українських артистів, координують роботу з проведення святкових заходів. Із засобів масової інформації діє лише одна газета – “Голос Украины в Западной Сибири”, що розповсюджується за передплатою і формується з інтернет-матеріалів, які “виловлює” у світовій мережі колектив редакції. До честі наших співвітчизників слід сказати, що це – унікальна для регіону газета, оскільки не лише належна національній автономії (інші не мають власних ЗМІ), а й засновником її є не владна гілка. Видавцем усієї решти ЗМІ у Західному Сибіру є та чи інша структура, що репрезентує переважно виконавчу владу.

Жодна національна автономія регіону (а їх чимало, лише в Тобольську діють, крім уже згадуваної німецької, азербайджанська і татарська) не має ані своєї хоча б однієї телепрограми, ані радіомовлення. Надії українців на те, що їхній голос залунає в сибірському інформпросторі, пов’язані з реалізацією підписаного у 2002 році президентами України й Росії протоколу про наміри транслювати на території краю один з українських каналів (подейкують, ішлося про канал “1+1”), не справдилися.

А в інформації з Батьківщини українці відчувають величезну потребу, адже лишаються небайдужими до долі своєї країни, у критичні моменти навіть втручаючись у перебіг напружених міждержавних стосунків. Під час російської кампанії з “повернення Криму”, коли гасла російської належності півострова залунали на рівні московського керівництва, українська громада Західного Сибіру звернулася до мера Москви Юрія Лужкова з офіційною пропозицією обміняти Крим, співвідношення українців і росіян у якому приблизно таке, як і в Сибіру, на Західний Сибір. Відповідь, щоправда, не надійшла і досі.

На жаль, турбота українського керівництва про своїх співгромадян подеколи набуває дивного характеру. Слід сказати, що українська діаспора в Сибіру не отримує жодної інформаційно-пресової допомоги з України, не кажучи вже про фінансову. Натомість нещодавно на адресу національної автономії українців з Держкомітету з питань національних меншин України надійшла пропозиція допомогти грошима – і чималою сумою – але за умови письмового звернення до Держкомітету із зазначенням того, що Російська держава такої підтримки не надає. Ясна річ, що піти на обман і проміняти нормальні ділові стосунки з місцевими адміністраціями на одноразову допомогу українських чиновників, куплену ціною брехні, українська діаспора не могла.

Зрозуміло, що політичні симпатії сибірських українців до української влади безпосередньо залежать від здатності Києва розв’язувати проблеми, пов’язані з процедурою перетину українцями українсько-російського кордону та подальшого працевлаштування на території Росії. Під час минулих президентських виборів 1999 року голоси виборців сибірської діаспори розподілилися між чинною владою і опозицією в пропорції 52:48. Проведене силами самої діаспори соціологічне опитування довело, що така ж пропорція зберігається й серед етнічних українців – громадян Росії. Однак згодом, коли почалися проблеми з в’їздом-виїздом українців, наслідком яких стало введення процедури заповнення митної декларації при перетині українцями російського кордону з наступною реєстрацією (що було зроблено нібито на прохання української сторони), пропорція негайно змінилася – 35:65 на користь опозиції.

За словами керівників місцевих організацій автономії, українці в Росії і, зокрема, в Західному Сибіру підтримають того з кандидатів у президенти України, передвиборна програма якого міститиме конкретні пропозиції щодо спрощення української міграції на східному напрямку, розвитку стосунків з Росією і, особливо, обумовлюватиме преференції у справі відкриття й ведення власного бізнесу етнічними українцями, які повертаються до Батьківщини на постійне місце проживання. І, мабуть, кандидатам у президенти варто було б дослухатися до потреб величезної східної громади українців за кордоном.