Навіщо винаходити велосипед, якщо його давно вигадали й навіть устигли покататися? Нинішня повальна мода на талант-шоу («Народна зірка», «Фабрика зірок», «Танцюють усі», «Україна має талант», «Х-фактор» тощо) ще не всіх заразила такою ж повальною амнезією...
Але ж були, таки були, навіть на застійному українському ТБ бородаті пращури нинішніх дуже популярних аматорських розваг!
Природно, рейтингів на УТ тоді не вимірювали (до приходу Арфуша залишалася приблизно чверть століття...). А якби хто й виміряв, то пластом ліг би під солідною вагою «частки аудиторії». Бо, наприклад, «Сонячні кларнети» (з Тамарою Стратієнко) у 70-80-ті дивилися в Україні всі поголовно!
Про легендарну програму - ексклюзивно для «ДТ» - згадали режисер Еліна Волох і ведуча Тамара Стратієнко.
Українське ТБ застійного періоду - заповідник структурованого щастя. Як думаєте, люди, скільки трудилося народу в редакції музичних програм на радянському УТ? Їх (у 70-80-ті) налічувалося понад 140 осіб! І всі як бджілки «дзижчали» у трьох відповідальних відділах. Народна творчість. Класичне мистецтво. Естрада... Так...
(Із тих трьох підтоплених «підводних човнів» нині вцілів усього один - і той «естрадний»...)
«Сонячні кларнети» виникли на УТ у 70-ті. Як ентузіазм окремих телевізійних альтруїстів (редакторів, режисерів). І, природно, як копітка турбота партійних верхів про дозвілля населення.
Біля витоків «Кларнетів» стояли чудові телевізійні профі: Тамара Павленко, Наталя Рябчук, Еліна Волох, природно, Тамара Стратієнко. Програму «патронував» персонально Микола Федорович Охмакевич, «цар» українського телеефіру.
Поняттям «формат» тоді не бавилися. Тремтіли перед іншим словом - «установка»... А вона була безневинною: надихнути і підбадьорити український народ - з допомогою його ж (народу) аматорських поривів!
Тут на допомогу творцям «Кларнетів» і постав прекрасний рядок із віршаПавла Тичини:
«Навік я взнав, що Ти не Гнів, - Лиш Сонячні Кларнети!» (1918-й).
Усе подальше - вже справа техніки та ефірної політики.
Раз на тиждень - чітко й беззастережно - «Сонячні кларнети» мали дзвеніти в сітці УТ. І дзвеніли. Доносили до народу його ж творчість...
Із цього місця починається найцікавіше.
Кастингів як таких тоді не практикували. За словами режисера Еліни Савинівни Волох, для відбору талантів у цю програму доводилося на кілька днів їхати в той чи інший український регіон. І на місці (обов'язково з обласним інструктором з питань культури!) кілька днів поспіль виокремлювати найяскравіше і найцінніше. Голосисте.
Цими «Кларнетами» свого часу були охоплені практично всі області України. Програма стала телевізійним музичним турніром національного масштабу. Фрахтували ПТЗ - і гнали, часом, у найдальший кут... Якщо розчують де дзвінкий тембр доярки чи вчительки, свинарки чи пастуха, бухгалтера чи ланкової...
...Ці прекрасні трударі й ставали (бодай на один телевізійний вечір) блискучими зірками вітчизняного телеефіру.
Особливо цією програмою, що передбачувано, захоплювалися в сільській місцевості. Мало не кожне наше село змагалося «за право» бути почутим і показаним - у «Кларнетах».
Основними знімальними майданчиками «Кларнетів» зазвичай ставали обласні театри. Потім фільмували і «на натурі», щоб різноманітити програму.
...У будь-якому разі скрізь кипіли - творчі - аматорські пристрасті.
Деяких учасників «Кларнетів» творці програми пам'ятають досі.
- Свого часу в Полтаві виступав чудовий хор «Калина», яким керувала людина на прізвище Левченко, - згадує Еліна Савинівна. - Щойно почувши цей колектив, залилася слізьми! Це було щось неймовірне. Вони співали так, ніби виймали з тебе душу! А керівник колективу, здається, тільки й жив своєю справою. По-моєму, в нього навіть і сім'ї не було: весь свій час віддавав «Калині». Практично в кожному місті чи селі нам зустрічалися самородки унікальні. Доводилося, наприклад, прослуховувати десятки хорових колективів, щоб потім вибрати в «Сонячні кларнети» тільки один. Адже програма годинна. І всіх охочих неможливо було представити в ефірі. Пам'ятаю випадок, коли в одному з обласних центрів ми вечеряли в ресторані... І керівники місцевого хору так усе організували, щоб виступити прямо під час нашої «таємної вечері»: може почуємо, помітимо - і візьмемо в «Кларнети»! Озираючись у той час, звичайно, шкодую... Про те, що було мало плівки. І доводилося вже показані програми відразу ж розмагнічувати. І з сонячного часу до сьогодні «Кларнетів» практично не залишилося.
- Еліно Савинівно, ви, напевно, дивитеся нинішній «Х-фактор» чи «Народну зірку» і прикидаєте собі: хто в цих програмах міг би стати лідером-переможцем... А хто в ті роки - у вашій пам'яті - залишився серед незаперечних лідерів «Кларнетів»? Хоча, природно, sms тоді не посилали, і два мільйони призових карбованців тим аматорам навіть наснитися не могли.
- Ой... Це неймовірно складне запитання! Багато всього перед очима: облич, голосів, доль. Так одразу когось і не виділиш. Хоча... чекайте-чекайте... Згадую одну яскраву людину... Яша Малько! З села Велика Багачка. Він, якщо не помиляюся, працював директором місцевої музичної школи. Співав у «Кларнетах» як Бог! Мав дивовижний баритон. Достоту як в Анатолія Мокренка. Їх навіть переплутали якось. Коли Яшу почув у нашій програмі знаменитий Микола Кондратюк, то, не роздумуючи, запропонував йому місце в консерваторії. Без іспитів! Більше того... Цій талановитій людині хтось із шанувальників у партійних «верхах» одразу пообіцяв навіть київську квартиру, якщо він тільки погодиться переїхати в столицю. І що ви думаєте?
- Навіть не знаю, що думати.
- Яша відмовився! Він заявив: «Нізащо не залишу рідний дім, кохану дружину і свою Велику Багачку...». І не переїхав! Не знаю, як згодом склалася його доля... Але талановитих людей перед авторами пройшло дуже багато. Згадую одну гарну тілисту жінку на ім'я Віра... Вона теж пречудово виступила в «Сонячних кларнетах». І тембр її перегукувався з міццю голосу Раїси Кириченко. Їй теж запропонували: «Віро, давай у Київ! Тебе чекає велике майбутнє!». Вона: «Ні! У мене чоловік - не відпустить...».
* * *
Важливим номером програми «Сонячних кларнетів» значилися виступи «хорів-ланок». Бабусі й жіночки у віночках або хусточках (які завжди переливалися, звісно ж, не найдорожчою «біжутерією») - словом, наймиліші рекордсменки-буряківниці, командири польових боїв - наповал вражали українську телеаудиторію непереборною висотою співочого наїву... (це я тепер так «мудрую», згадуючи і своє тяжке дитинство біля телевізора). Голоси цих ланкових то зливалися, то розліталися... У так і не дослідженому музичному напрямі - «хор-ланка» - було щось від народного плачу і від народного молодечого запалу...
- Не уявляю, чи залишилися нині в українських селах такі-от хори-ланки? - розмірковує режисер «Сонячних кларнетів».
- Якщо й залишилися, то у вигляді «мамонтів», що пережили льодовиковий період - скоро ж і колективних господарств не залишиться...
* * *
Чи була цензура стосовно такої, здавалося б, безневинної «течії», як аматорська творчість у «Кларнетах»? Режисер запевняє: жодна передача не могла з'явитися в ефірі без попереднього перегляду та обговорення найвищим теленачальством. Як згадує Еліна Савинівна, не можна було оминути й деяких досить дивних «табу». Яких же? Виявляється, окремих телебосів дратували бородаті виконавці. Чому? Загадка! І деяких бородатих аматорів (або й професіоналів) у буквальному значенні голили прямо перед ефіром... Тоді телевізійними коридорами навіть жарт гуляв: якби на УТ з'явився Карл Маркс, то і йому довелося б звернувся до цирульника!
- Чи визначало телекерівництво якийсь основний принцип роботи в «Кларнетах»? Що, власне, ви мали донести до глядача? Чим захопити його - насамперед?
- Ну, в цьому питанні все просто й навіть демократично. Виняткова й абсолютна народність - ось принцип, якщо й був такий. За півтора десятиліття роботи в «Кларнетах», чесно признаюся, в мене остаточно відпали сумніви щодо того, яка нація наймузикальніша й найбільш дзвінкоголоса. Зазвичай кажуть, що це італійці... Та ні! Українці! Мені просто-таки в голові паморочилося від думки, що в кожному селі, в кожному районному центрі тоді співали
унікальні хори й дивовижні вокалісти. Ці люди якось поєднували основну роботу і музичне захоплення. І на все їм вистачало часу. Пам'ятаю випадок, коли наша чудова ведуча Тамара Стратієнко якось вийшла на сцену і загадково запитала: «Як гадаєте, дорогі глядачі, скільки мені років?..». Зал принишк... А Тамара продовжила: «Зараз ви почуєте унікальну виконавицю, матір одинадцятьох дітей... Їй тридцять сім! Але вона знаходить час і для творчості...». Зал вибухнув оваціями. Різне бувало... Пам'ятаю, мені в Полтаві якось навіть «швидку» викликали, бо темп роботи інтенсивний, п'ять автобусів учасників... І писали програму до дванадцятої ночі! Але, знаєте, найліпші ліки в ті роки - це телевізійний пульт. Він і зціляв від хвороб...
***
- Із «Кларнетами» в моєму житті справді пов'язано все найбільш «сонячне», - розповідає «ДТ» Тамара Стратієнко. - Я десять років вела цю програму. Аж поки не перейшла на інші цикли. Були випадки, і це не фантазія, коли в деяких областях під час наших виступів викликали навіть загони кінної міліції! Неймовірна кількість людей тоді поривалася потрапити в зал. І всім місць не вистачало. Як кажуть, міліція берегла... Згадую, як усе починалося. Над першим випуском «Кларнетів» працювали, власне, перші профі українського телебачення: оператори, режисери, редактори. Прем'єра передачі вийшла в ефір - і я цілком випадково зустрічаю Миколу Охмакевича... «Тамаро, в цієї програми велике майбутнє! Вона й тебе зробить зіркою!» - так сказав. І наче благословив. Згодом я познайомилася зі стількома прекрасними, талановитими людьми... У Чернігівській області спілкувалася з першим комендантом Берліна (він брав участь у наших «Кларнетах»). Програма відкрила людям чудового музиканта Василя Нечепу, який потім став народним артистом України. У «Кларнетах» же не тільки співали чи танцювали, у цій програмі ми намагалися розповісти людям про людей і показати Україну в усій красі її різноголосся і талантів. Тому... про «Х-фактор» краще не питайте.
