Матриця українського божевілля. Ліна Костенко видала перший прозовий роман під назвою «Записки українського самашедшого»
«Что это у тебя, братец, в голове всегда ералаш такой?»
Николай Гоголь, «Записки сумасшедшего»
Позірно роман надзвичайно простий: 35-річний програміст нотує все, що його бентежить. Писав би він «буденник», звертав би увагу лише на родинні проблеми: дружина лютує, на роботі негаразди, маленький син завдяки другові так розширив лексикон, що й татко за ним не встигне. Але амбіції героя сягають «щоденника» – записів соціально-політичного характеру, зміст яких залежить від того, що принесе конкретна доба. «Туркменбаші заборонив балет. Таїландська принцеса бачила мамонта. У Сонячній системі за орбітою Нептуна американці відкрили нову планету». Ще буває: «Росіяни бомбили Грозний. Полковник Буданов зґвалтував чеченку. На Балканах бої». Та найбільше уваги внутрішній ситуації: «Таращанське тіло» лежить у морзі. Акціонерне товариство «Мазепа» спонсорує «Людину року».
Записує, щоб остаточно не втратити глузд. «Остаточно», оскільки процес уже почався. На порозі середнього віку цей пересічний технар раптом збагнув, що світ – не біла та пухнаста ковдра, під якою можна сховатися, а зорб, в якому ти крутишся, наче шалена білка, і не знаєш, коли нарешті зупинка. Справа ускладнена тим, що наш герой – стовідсотковий український інтелігент і медійний наркоман. Він не бореться з обставинами. Зате як ретельно колекціонує повідомлення (з телебачення, радіо, друкованих ЗМІ, інтернету), як точно відзначає та влучно коментує факти, що дістали до печінок.
«Я читал тоже в газетах о двух коровах, которые пришли в лавку и спросили себе фунт чаю».
Николай Гоголь, «Записки сумасшедшего»
Певний дисонанс у романі стає відчутним тоді, коли протокольні твердження на кшталт «прийшов, побачив, переміг» змінюються риторичними питаннями, схвильованими вигуками, гнівними формулами. Звісно, Ліні Костенко потрібен був рупор рефлексій. Дивує, що персонаж-тюхтій, котрий навіть грамотно звільнитися з роботи не може, вдається до іронічних реплік, неначе він сатирик Лукіан, та роздає, мов ляпаси, в’їдливі зауваження: народу – за нехтування рідною мовою, державцям – за нехтування народом; письменникам – за нечитабельний укрсучліт; митцям – за постмодерні купи гною замість вишуканих полотен a la Іван Марчук; і всім-всім-всім – за тотальний цинізм, який синильною кислотою роз’їдає суспільство. В куцому піджачкові власного героя персоні авторки явно затісно. І все ж герой потрібен: у першу чергу, щоб шальки на терезах художнього та публіцистичного схилялися б на користь першого.
«… эти происшествия так меня убили и потрясли, что я решительно ничем не мог заняться во весь день».
Николай Гоголь, «Записки сумасшедшего»
У змальованій письменницею дійсності існують мікросюжети, частота повторень яких водночас забезпечує драматичну напругу і слугує віддзеркаленням епохи від кінця 1999-го з його напруженим очікуванням зміни тисячоліть до помаранчевої зими 2004-го. Чорнобиль, справа Ґонґадзе, касетні скандали. Чорнобиль символізує смертельно уражене тіло країни. Справа Ґонґадзе – занепад її моральних якостей. Касетні скандали – фольклорну мудрість про рибу, що гниє з голови. Все разом складає характерну українську матрицю, яку банальним уживанням червоної чи синьої пігулок не виправити.
Інакші імена, явища, конфлікти – однаковий принцип дії. Якби нотатки божевільного постали з сьогодення, ми б побачили, що структура матриці, як скеля, непохитна: «Акція протесту підприємців проти прийняття Податкового кодексу на Майдані Незалежності оголошена безстроковою. Українців хочуть примусити до голосування на чергових виборах. Президент призначив відповідальних за реформи». Світ, населений жертвами матриці, такий узвичаєний, що літераторові залишається хіба виставляти за рангом і позиціонувати його елементи.
Цього разу позиціонування відбувалося за посередництва «самашедшого» чоловічої статі. Наступний роман Ліна Василівна пообіцяла написати від імені жінки, цілком можливо, – дружини нашого комп’ютерника. Дослідниця творчості Миколи Гоголя і феміністка з необхідності, це вона кулеметними чергами цитує класичні рядки (російського письменника і/або вітчизняного генія), поки її благовірний мусолить питання: як вийти Україні з її історичної безвиході?
Відповідь, як годиться, наприкінці роману. Щоправда, пафосний (і не в останню чергу через це – відкритий) фінал мало втішає. Ніби знерухомленим в інвалідних візочках хворим показали феноменальний забіг на 100 метрів. Оплески, скупі сльози.
