detector.media
23.12.2010 09:01
Юрій Винничук: «У мене немає текстів, за які мені було б соромно»
Юрій Винничук: «У мене немає текстів, за які мені було б соромно»
Головред щомісячної публіцистичної газети «Post-Поступ» - про те, на які гроші живе видання без жодної реклами, що вилучала цензура з його текстів і чи змінив Юзьо Обсерватор політичний «дах».

Газету «Post-Поступ», що виходить у Львові з осені 2006 року, можна вважати тричі унікальною. По-перше, вона щомісячна (хоча починалась як тижневик), по-друге, в ній немає навіть натяку на рекламу, по-третє, її контент - публіцистика й нічого, крім публіцистики. Утім, є й пункт четвертий: газету роблять троє людей включно з верстальником, а автором від чверті до третини матеріалів у кожному числі газети є її головний редактор - Юрій Винничук, також відомий львівській аудиторії як Юзьо Обсерватор.

 

Він - відомий письменник, автор численних прозових книжок та упорядник не меншої кількості тематичних літературних збірок, майстер стилізації і містифікації, творець літературно-міфологічного образу старого Львова. Проте літературне служіння Вічності Юрій Винничук завжди поєднував із гострою публіцистикою на злобу дня. Читачі газети «Поступ», яка виходила у Львові до 2006-го, знали й любили його саме як Юзя - автора суб'єктивних і дошкульних оглядів, написаних соковитою галицькою говіркою. Після закриття «Поступу» Юзьо переселився на шпальти «Post-Поступу». Про те, чим живе, як виживає і на що сподівається ця реінкарнація легендарного видання Олександра Кривенка, «Детектор медіа» говорить із Юрієм Винничуком.

 

- Пане Юрію, кому належала ідея відновлення «Post-Поступу» 2006-го?

- Це була ідея Ігоря Починка, власника, видавця й головного редактора газети «Експрес». Він запропонував мені й Володимирові Павліву робити тижневик на 46 сторінках. Це забирало багато часу й зусиль, тож ми витримали в такому режимі лише кілька місяців. Потім Павлів був змушений поїхати до Києва. Я залишився сам і тягнути цю газету вже не міг, тож ми вирішили перейти на щомісячний режим, у якому працюємо дотепер.

 

- Ви позиціонували видання як продовження роботи Олександра Кривенка...

- Так було, поки газета була щотижневою. Тоді ми дотримувалися певних традицій: ухил у бік гострого політичного фейлетону, культурна тематика висвітлювалась у сатиричному ключі. Після перетворення на щомісячник газета, звісно, вже не могла бути такою, як Кривенків «Поступ». Це газета для читання. Її можна читати через рік. Тут публікуються речі, не прив'язані до злоби дня, а поодинокі подієві матеріали все одно зазвичай розкривають тему глибше.

 

- Яке місце на ринку прагне займати «Post-Поступ»?

- Він виходить раз на місяць, тому він не може бути інакшим, ніж є. Частина газети - це політичні та проблемні статті, критичні до влади. Цензури жодної немає - я можу писати й друкувати будь-що. Літературна тематика висвітлюється критично, дискусійно, полемічно - дуже рідко трапляється якийсь позитивний матеріал. Я прагну публікувати щось таке, чого немає в інших виданнях, що вони обходять. До прикладу, зараз літературний фейлетон - страшна рідкість. Хоча на початку 80-х років за порадою ЦК КПРС в усіх українських журналах започаткували рубрики фейлетонів. Я, до речі, туди писав і громив графоманів. Зараз ніхто цього не робить. Усі чомусь вважають, що треба бути дуже толерантним. А в нас такі матеріали з'являються.

 

Публікуємо матеріали з давньої преси, де розкриваються російсько-українські стосунки. Це свого роду відповідь Табачнику та його адептам. Зокрема, в нас були статті-реакції на його випади проти галичан, проти заборони підручника «Історія права», в якому Табачникові не сподобалися деякі пункти, зокрема те, що «росіяни лихословили». У відповідь я наводжу свідчення іноземців, які побували в Московії у XVIII сторіччі і які завжди звертали увагу саме на лихослів'я. Наводжу цитати самих росіян, де вони порівнюють українців і росіян. Про це в нас ніхто не пише. Хіба ультранаціоналістичні газети можуть собі таке дозволити, а помірковані видання бояться писати відкрито, що українці й росіяни - різні народи. Адже ми весь час чуємо протилежне, наприклад, на телебаченні. Навіть Янукович говорив, що в нас мова практично однакова. Просто він жодною з тих мов не володіє, то йому легко таке казати.

 

- Якою є ваша аудиторія? Хто читає «Post-Поступ»?

- Наша аудиторія досить широка. Судячи з того, які люди приходять на презентації, пишуть листи, це можуть бути й студенти, і пенсіонери. Деякі листи приходять від 80-90-річних читачів. Це переважно інтелігенція, бо для людей менш освічених ця газета заважка. В нас бувають дуже серйозні тексти, особливо, наприклад, перекладні есе цікавих зарубіжних авторів. Ясна річ, такі матеріали не призначені для ширшої публіки. Але я стараюся дозувати, щоб надто мудре не переважало. Щоб під машкарою розважальності й доступності до читачів доходила якась цікава й важлива, як на мене, інформація.

 

- А як щодо географії?

- Газета розповсюджується всюди, де розповсюджується «Експрес». Охоплене все Правобережжя, а в багатьох інших регіонах «Post-Поступ» передплачують, зокрема в Донецьку і Харкові. Нещодавно ми опублікували листа донецького професора, який зреагував на інтерв'ю Андруховича. Газета надходить до кожного райцентру й селища. На зустрічі приходять люди з таких невеличких населених пунктів, діляться враженнями від газети.

 

- Таке враження, що «Post-Поступ» живе поза законами медіаринку. Його тираж і ціна стабільні, на шпальтах - жодної реклами. Виникає логічне запитання: на які кошти існує видання?

- Так, реклами немає - видавець вирішив, що немає сенсу давати рекламу «масло-цвяхи». Якщо хтось дасть рекламу на цілу сторінку, заплатить добрі гроші, то немає питань, але ніхто не дає. Але з роздрібних продажів жодна газета не виживе. Може, щось там компенсується, скажімо, вартість паперу. Існуємо на кошти Ігоря Починка. Я вважаю його дуже креативною людиною, яка має дуже багато цікавих ідей. Однією з них був «Post-Поступ», і збіглося так, що це й мій інтерес - мені подобається робити це видання. Пан Починок має своє видавництво, свою друкарню, тому може собі дозволити видавати й цю газету. Останнім часом він започаткував ще кілька додатків до «Експресу» - кулінарний, медичний.

 

- Які вимоги Ігор Починок ставить до видання?

- Конкретні вимоги були на початку, коли ми працювали з Павлівим. Видавець тоді окреслив напрямок, у якому ми маємо рухатися, запропонував окремі сторінки й рубрики. Він хотів, щоб це була гостра й розумна газета, яка протистояла би владі й несла в собі традиції газети Кривенка. Ми тоді мали цікаву автуру, чимало з тих, хто публікувався на початку 90-х, зокрема Ігор Ткаченко, Ірен Роздобудьмо, Ірена Карпа, Софія Андрухович, Любко Дереш, Степан Процюк, Андрій Курков, Андрій Кокотюха, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, Олександр Бойченко, Віктор Неборак. Ігор Починок і сам долучався, опрацьовував низку статей.

 

Після кожного номеру ми йшли на каву й утрьох обговорювали, що в нас вийшло. Відтоді, як газета стала щомісячником, видавець уже не бере такої регулярної участі. Не скажу, що я надто цим задоволений, адже хочеться й думку збоку почути. Поки що чую переважно компліменти читачів. Часом хтось знайомий на вулиці зупинить, подякує, потисне руку.

 

Автура тепер помінялась, а після кризи зменшилася кількість сторінок. Тепер ми прагнемо, щоб газета була цікавою й повчальною водночас. Щоб не перехилити в бік бульварності, а з іншого боку, й не перемудрити. Зі свідчень читачів знаю, що газету читають усю, жодну сторінку не пропускають - навіть сторінку «Кухня». Одного місяця не було цієї сторінки, то почалися дзвінки: «А де пропала?», «Чи буде знову?». Дзвонили не ті, для кого ця сторінка є головною, а ті, для кого образ газети такий, що мусить бути всього потроху. Між іншим, і в кривенківській газеті все дозувалося: скандали, політика, література, були рубрики «Пияцька читанка», «На голубому рушникові», «Сенсації» тощо.

 

- Криза в медіа, здається, позаду. Чи немає охоти повернутися до щотижневого виходу?

- Ця пропозиція може йти не від мене, а від видавця. Якби він захотів, можна було б думати про це, але тоді доведеться добирати людей. Я ж у першу чергу письменник, а не журналіст. Мені треба ще щось писати, жити повністю газетою я не можу. Якби був колектив, я міг би погодитись очолювати його й віддавати газеті частину свого часу. Але коли ми виходили щотижня, сиділи з Павлівим на роботі до опівночі, й нічим, окрім цієї газети, я займатися не міг.

 

- Скільки людей роблять «Post-Поступ» зараз?

- Троє - я, художник Юрко Кох і макетувальник. Здаємо макет, а далі над газетою працюють уже штатні співробітники «Експресу».

 

- Сайт «Post-Поступу» зараз неактивний. Не плануєте його відновити?

- Плануємо. Після Нового року має запрацювати. Але тексти публікуватимемо з запізненням - за місяць-два після виходу газети. Щоб не перебивати паперової версії.

 

- Яким ви бачите «Post-Поступ» надалі?

- Хотів би повернутися до тієї кількості сторінок, яка була спочатку. У сорока сторінок було більше «повітря», можна було більше матеріалів дати, й Кох робив не один, а три цікаві плакати. Зараз я почуваюся скутим, бо двадцяти чотирьох сторінок замало. Тим більше, що за деякими авторами забиті сторінки, тому нових авторів часом немає де втулити. А люди присилають чимало цікавого. А ще хотілося б видавати бібліотеку «Post-Поступу».

 

- Відновленого?

- Так. Хоча, зрештою, можна було б узяти дещо цікаве й зі старого. Я розписав план по авторах і тематиках, видавець не проти. Є справді багато цікавих матеріалів, які заслуговують на існування в книжці. Тим більше, що чимало текстів у газеті публікуються скорочено, а в книжці можна було б дати повну версію. Це стосується й сторінок «Старі шпарґали», де я друкую матеріали з забутих видань і архівів.

 

- У «Поступі» Юзьо Обсерватор заробив понад двадцять судових позовів. Чи позиваються проти вас тепер?

- Відтоді змінився закон. До 2003 року, за часів «Поступу» Андрія Садового, існував дуже суворий закон, за яким кожен міг подати до суду за образу гонору, вимагати компенсації моральної шкоди тощо. А суди тоді всі подібні позови задовольняли. Їм було легше, щоб газета програла й позивач заспокоїв свої амбіції, аніж якщо газета виграє і позивач подаватиме апеляцію. Але вони робили так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Якщо позов був на 100 тисяч гривень, позивач міг отримати три тисячі. Найбільше отримав Василь Базів - 10 тисяч гривень. Не така вже страшна сума для газети, якщо враховувати, що подібні процеси були своєрідною рекламною кампанією для видання, і їх жваво розписували на його шпальтах.

 

Зазвичай позивалися до автора і самої газети. Редактура мене оберігала, представник «Поступу» на суді говорив, що Юзьо Обсерватор - це колективний псевдонім (усі знали, що це я пишу, але довести ніхто не міг), і неможливо визначити, хто саме написав матеріал, який є предметом судового розгляду. Тоді адвокати знімали позов до автора й залишали тільки до газети. Єдиний раз, коли я «попався» як автор, був дуже неприємним: телефонували судові виконавці, погрожували, що опишуть моє майно... На щастя, закон змінили, й відтак подібна практика припинилася.

 

- Але ображені вашими публікаціями якось висловлювали свої претензії?

- Були, звісно, відгуки. Хтось міг погрожувати. Але нічого серйозного не було.

 

- Раніше Юзьо Обсерватор був оглядачем газети «Поступ», яка належала до медіагрупи чинного мера Андрія Садового. Тепер ваші тексти публікуються на сайті ЗІК, який усіляко опонує Садовому, а під час виборів просував кандидата від Партії регіонів Петра Писарчука. Чи означає це, що ваше ставлення до мера змінилося?

- Я своїх поглядів іще ніколи не зраджував. Мені люблять у коментарях вішати якихось собак, мовляв, я продався, комусь «лизав» і тому подібне. Але бодай одного прикладу «лизання» так і не можуть навести. Я не написав жодного позитивного рядка ні про Януковича, ні про Кучму, ні про регіоналів, ні про есдеків. То де ж те «лизання»? Я навіть колись на ЗІКу призначив винагороду 1000 доларів тому, хто знайде будь-яку фразу, яка засвідчить, що я комусь «лизав». Ніхто не зголосився - тисяча доларів нікому не потрібна. Зате анонімних обвинувачів удосталь.

 

У мене немає текстів, за які мені було б соромно. Садовому я колись симпатизував і щиро підтримував його на виборах, критикував його конкурента Василя Куйбіду, за яким тягнувся шлейф зловживань. Зараз моє ставлення до мера критичне, бо в місті відбуваються неподобства - це й руйнація старовини, і безглузда забудова, зокрема й на кістках. П'ять років я довбаю мера і його клерків, що треба поставити на Ратуші сурмача, який би сурмив кожну годину. Так, як це було до війни, і як бачимо зараз у багатьох європейських містах. Це ж для туристів неабияка приманка. І весь цей час вони кивають головами, погоджуються, що ідея чудова, але нічого не роблять. Оце я вважаю за ознаку типового рагульства.

 

Я ніколи не виконував жодних замовлень. Але народ уважає, що коли я критикую «Свободу», значить, продався Юлі, а коли критикую Юлю - продався «регіонам». Коли ж критикую русифікаторську політику «регіонів» - бандерівець. А ще я продався Юркові Луценкові, бо після відомого німецького скандалу опублікував на «Українській правді» статтю «Я пив з Луценком», у якій щиро описав усі випадки, коли довелося з ним сидіти за столом, і засвідчив, що жодного разу не бачив його п'яним. І не тільки його, але й Катеринчука, і Донія. Не бачив я їх під газом, хоча щовечора після виснажливих мітингів сам Бог велів розслабитись. А потім у Тетяни Коробової прочитав те саме: Луценко ніколи не напивається. Так що й вона Юркові продалася.

 

- Симпатизуєте Луценкові як політику? Кому ще?

- Йому, В'ячеславу Кириленку, Анатолію Гриценку, Олесю Донію, Юрію Гримчаку, Андрію Парубію, Андрію Шкілю, мабуть, іще комусь. Хочеться сподіватися, що вони вистоять і не продадуться. У п'ятницю я аплодував Донію, який заявив у Шустера, що наш президент - гопник. Дрібничка, а приємно.

 

- І все-таки, у ЗІКу вам ставили вимоги щодо того, кого можна, а кого не можна чіпати?

- Такі вимоги ставлять усюди. Але я завжди намагався викручуватися так, щоб не постраждали мої особисті погляди. Я Табачника критикував постійно, з Азарова лаха дер, із Ганни Герман, Хорошковського, не рахуючи різних Колесниченків і Чечетових.

 

- А було таке, що вам щось викреслювали?

- Було. Наприклад, викреслили загадку: на двох кріслах гойдається, на «ге» називається. Що це? Губернатор Горбаль.

 

 

Фото - sumno.com

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY