Але аж ніяк не глибоке розуміння всіх наслідків зміни правил гри на виборах як для завзятих прихильників таких змін, так і для впертих їх супостатів.

Досить складно наразі збагнути, що сталося і яке все це буде мати значення для головного – поліпшення ситуації в країні (якщо взагалі хтось ставив собі це за мету). Найбільш бентежна доля у істини – кожен намагається до неї докопатися.

Але суто „апріорі” можна спробувати припуститися такого: якщо Система працює, то середньостатистичний дурень на чолі не перешкодить їй. Якщо ж Система не працює, то навіть середньостатистичний розумник на чолі їй сильно не допоможе.

З іншого боку, мабуть, усе-таки треба рухатися вперед, щось постійно придумувати, бо якби Едісон не видумав електрику, то ми би й дотепер дивилися телебачення при свічках.

Але якраз Системи у нас немає, і, власне кажучи, ми не знаємо нічого іншого, крім старої комуністичної із „непорушним блоком комуністів та безпартійних” та новітньої – нервово змішаної, безвідповідальної, напівкримінальної й такої, що продається та купується.

Тому поки що не зрозуміло, чи треба радіти від того, що більше не побачимо в округах своїх майже „рідних” депутатів-мажоритарників, а будемо звикати до облич лідерів численних українських партій, які, втім, не менш „рідні”. Та розбудовувати із дрібнопартійності багатопартійність чи навпаки.

Зрозуміло достеменно поки що одне: будь-який закон у сьогоднішній Україні – це нав’язаний владою компроміс. Причому Вітчизна – країна розумних компромісів, тому у вітчизняних потягах, як правило, один вагон м’який, інший – теплий, а в третьому – тихо.

І друге. Влада не нав’язувала б нам свою думку, якби народ мав свою. А його, як водиться, ніхто не спитав.