На цьогорічному кінофестивалі «Молодість», що відбувся у 40-й раз, довелось-таки переконатись, що криза середнього віку - не міф, особливо коли вона співпадає із небаченою економічною кризою у світі та перманентною політичною кризою у власній країні. Дві останніх позначилися на «Молодості» відсутністю гучних міжнародних прем`єр та презентацій, а також таких суспільно резонансних та вагомих подій, як спеціальні програми «Кіно проти тоталітаризму» на «Молодості-2008» або «Права людини» на минулорічному фестивалі. Що ж до кризи власне вікової, то вона, як відомо, може спіткати на п`ятому десятку особистість, яка відчуває розрив між власними ідеальними та реальними образами та своїми життєвими набутками. І тут вже хронічна проблема «Молодості» полягає у нав'язливому іміджевому рівнянні на Канни та водночас намаганні зберегти дух експериментального фестивалю молодого кіно. Звуження доступності кінопоказів для незаможної демократичної аудиторії, запрошення акторів- зірок бальзаківського та пост-пост-бальзаківського віку задля задоволення цікавості буржуазного глядача - замість відкриття молодих акторських імен, вітчизняних та зарубіжних, - такі ознаки «каннського комплексу» навряд чи додають «Молодості» індивідуальної самобутності.
Але в чому фестиваль дійсно виявив власну зрілість і самодостатність як міжнародний кінофорум - це, без сумніву, конкурсна програма, а також, незважаючи на зростаюче розмаїття позаконкурсних програм, - підбірки фільмів-учасників минулих років, присвячені фестивальному ювілею: «20 х 20. Знакові фільми «Молодості» та «Панорама переможців FIPRESCI». Студентські фільми «Молодості-2010» за своїм художнім та змістовим рівнем аж ніяк не відрізнялись від короткометражних, у більшості являючи собою не учнівські етюди, а викінчені кіноісторії.
Соціально заангажований реалізм як основний напрям сьогоднішнього світового кінематографу наклав виразний відбиток на роботи і молодих початківців. Навіть традиційні герої «Молодості» - діти та підлітки - стикаються тут із зовсім недитячими проблемами і розв'язують їх по-дорослому: це англійський хлопчак, який працює на фермі і вчиться звикати до відправлень на бойню сотень хворих тварин, що їх вигодував власноруч
(фільм «Коров'ячий» англійця Віл'яма Мак-Грегора) або чотирнадцятирічний боксер, який усвідомлює свої спортивні досягнення як єдину можливість вирватись із безрадісної буденщини не тільки для себе, а й для власної родини (блискучий фільм «38,5» поляка Гжегожа Дембовські). Деякі автoри-студенти також демонстрували власну зрілість, звертаючись до абсолютно дорослих та аж надто актуальних тем - зокрема, не лише фізичної, а насамперед психологічної виснажливості емігранського існування («Стіни» француженки Маріон Дессень-Равель) або теми морального здичавіння та самосуду на колишньому «острові свободи» («Ефект доміно» німця Габріеля Гоше) - теми, яка, до речі, стала однією з провідних у конкурсних роботах повного метру.
Можливо, втомившись від цієї надмірної серйозності чи, навіть, песимістичності більшості студентських фільмів, міжнародне журі вирішило нагородити призом одну з небагатьох оптимістичних історій, до того ж позначену пошуками оригінальної кіностилістики, яка, щоправда, дуже скидалася на театральну: у фільмі німця Ніколаса Штайнера «Я, Гельмут» старіючий головний герой переживає власне руйнування не лише фізичне, а й духовне як перманентну зміну рухливих декорацій свого життя.
Пошуками нових виражальних кінозасобів у конкурсі короткого метру також вирізнялися хіба що нечисленні анімаційні стрічки (зокрема, французькі «Без імені» та «На балу повішених») - решта авторів-дебютантів більше зосереджувалась на тематично-змістовій актуальності своїх фільмів. Так, особливий успіх у глядачів та приз Журі міжнародної кінопреси FICC заслужено здобув гротескний опус «Маленький нацист» німкені Петри Люшов, де через трагікомічну житейську ситуацію викривались рецидиви фашистської ментальності. Викінченим за змістом і формою кінотвором виглядала короткометражка індійця за походженням із Великобританії Рауля Гандотра «Шлях до дому» - надактуальна у сьогоднішньому «дорослому» кіно тема зіткнення Сходу і Заходу поставала тут у стражданнях індійського підлітка, що відчуває себе європейцем, але весь навкошній світ відмовляє йому у свободі самоідентифікації.
На жаль, модна на минулорічних фестивалях тенденція відзначати призами представників маргінальних кіношкіл, що тільки розвиваються, на теперішній «Молодості» зійшла нанівець: і в конкурсі короткого метру приз поділили між собою, хоча і правомірно, фільми з класичних кінематографічних країн. За англійською традицією гостро препарувала сучасність стрічка Роуленда Джобсона «ДівчинаЯкЯ»: не стільки у сюжеті, скільки у віртуозно знятих крупних планах надзвичайно харизматичної юної актриси розкривалася драма надто ранньої жіночності. У французькому ж фільмі «Пригноблена більшість» Елеонор Пур`я головною фішкою став саме гротескно загострений напівфантастичний сюжет із недалекого майбутнього - про морально-фізичні тортури остаточно фемінізованого чоловіка у світі пануючих вкрай маскулінізованих жінок.
Існування людини на межі - чужого і рідного світів, морально-психологічної норми й анормальності, терпіння та відчаю - так можна було б узагальнити проблематику фільмів повного метру, що згнітила загальний похмурий настрій цьогорічної конкурсної «Молодості» до майже катастрофічного. Однаково почуваються чужими у навколишньому середовищі героїня німецької стрічки «Чужинка» (реж. Фео Аладаг), що емігрує в іншу країну, та героїня іракської стрічки «Манду» (реж. Ебрагім Саїді), що після років життя у Швеції змушена відвідати батьківщину. Кримінальний світ ламає однаково, змушуючи прийняти його закони і сорокап`ятирічного чоловіка у грузинських «Прогульниках» (реж. Леван Когуашвілі), і зовсім юного Пікко з однойменного німецького фільму (реж. Філіп Кох). І нарешті, межу людяності, яку назавжди переступає той, хто зважується на самосуд, досліджували відразу три, найбільш жорсткі, картини повнометражної програми: угорська «Втрачений час» Арона Матьяшші, польська «Лінч» Кшиштофа Лукашевича та українська «Щастя моє» Сергія Лозниці. Знову ж таки дивуючи своїм рішенням, яке співпало із призом глядацьких симпатій, - Міжнародне журі фестивалю назвало кращим серед повнометражних картин не якусь із реалістичних драм, а напівмюзикл шведсько-французького походження «Звуки шуму» (реж. Ула Сімонссон, Йоханнес Штерне Нілссон).
Проте, безумовно, головною, хоча й передбачуваною інтригою 40-ї «Молодості» стало присудження призу FIPRESCI та Гран-прі фестивалю повнометражному дебюту українського режисера Сергія Лозниці «Щастя моє» (Україна - Німеччина - Нідерланди), що цього року брав участь у конкурсі Каннського фестивалю. Чи не вперше за багато останніх років, відповідаючи нарешті на безкінечні і справедливі звинувачення українських кінорежисерів у неспроможності адекватно відобразити сучасну дійсність, документаліст Лозниця у своєму першому ігровому фільмі таки намагається впритул роздивитись реальність пострадянського простору, хоча для цього йому доводиться показати існування людини не те що на межі, а поза межею - і не тільки правових норм, а й будь-яких моральних людських законів. За нехитрим сюжетом в його прямому викладі (бо у фільмі його навмисне інверсовано), головний герой, простий шофер Георгій, за вдачею - чи то Іван Дурник, чи то новітній князь Мишкін, везе через глуху сільську російську провінцію благородний вантаж (борошно) і всім не тільки бажає, а й робить лише добро, але його весь час матюкають, відштовхують і нарешті так б`ють по голові, що він насправді стає напівідіотом. Та й після цього, вже німого і хворого, героя продовжують гнати й бити, допоки він не випускає цілу пістолетну обойму у своїх кривдників - на цей раз у міліцейських погонах, вбиваючи ще кілька людей вже за компанію. Таким чином, усі персонажі фільму - від селян (напівбожевільних алкашів та бомжів-розбійників і неповнолітніх повій) до міліціянтів-живодерів і, кінець кінцем, самого героя - демонструють повний морально-фізичний розпад. Такою бачить нашу дійсність режисер Лозниця, і, можливо, вона й є такою - і навіть жахливішою.
Але чомусь найбільш переконливими у його фільмі лишаються саме неігрові плани і деталі (зокрема, довга панорама сільського базару), ключові ж епізоди митарств героя та вставні новели з часів війни, що мають ілюструвати тодішню таку ж моральну деградацію людей, лишають певне враження штучності - балансуючи між умовністю притчі та відвертою фальшивкою, так само як і весь сюжет фільму. Ну, не стала б адекватна людини розводити теревені у товаристві волоцюг, які щойно намагалися її пограбувати, чекаючи, поки їй вгатять поліном по голові; не став би учитель середньої школи розповідати про свої пацифістські та пронімецькі настрої солдатам відступаючої Червоної Армії і т.д., і т.п. Що ж до фінального епізоду кривавої бійні у будці ДАЇ та не менш кривавої помсти героя - він постає окремим бліц-знімком сучасного стану нашого суспільства, що вже наблизилось до стану війни всіх проти всіх. У цілому ж «Щастя моє», на жаль, демонструє жанрову невизначеність (хитання між сучасною казкою, філософською притчею та жорсткою психологічною драмою) та розрив між точним документальним спогляданням реальної дійсності і тим цілісним художнім світом, яким є правдивий мистецький твір, - розрив, що його, можливо, подолає автор у своїй наступній роботі.
P. S. від «Детектор медіа». З іншими, в тому числі і протилежними, думками та враженнями від 40-ї «Молодості», а також з ексклюзивним інтерв'ю Сергія Лозниці оглядачу ТК Марині Баранівській ви зможете ознайомитися найближчим часом на «Детектор медіа».
Фото - http://novynar.com.ua
