detector.media
Сергій Грабовський
, для «Детектор медіа»
28.10.2010 14:10
Святкова спецоперація
Святкова спецоперація
Вже сама назва марафону на Першому національному «Всім миром – 1945» (спільного проекту НТКУ і каналу «Інтер») задавала тональність суто пропагандистській справі

Спершу - цитата: «Поразительная разница существует между передовой, где льется кровь, где страдание, где смерть, где не поднять головы под пулями и осколками, где голод и страх, непосильная работа, жара летом, мороз зимой, где и жить-то невозможно, - и тылами. Здесь, в тылу, другой мир. Здесь находится начальство, здесь штабы, стоят тяжелые орудия, расположены склады, медсанбаты. Изредка сюда долетают снаряды или сбросит бомбу самолет. Убитые и раненые тут редкость. Не война, а курорт! Те, кто на передовой - не жильцы. Они обречены. Спасение им -  лишь ранение. Те, кто в тылу, останутся живы, если их не переведут вперед, когда иссякнут ряды наступающих. Они останутся живы, вернутся домой и со временем составят основу организаций ветеранов. Отрастят животы, обзаведутся лысинами, украсят грудь памятными медалями, орденами и будут рассказывать, как геройски они воевали, как разгромили Гитлера. И сами в это уверуют! Они-то и похоронят светлую память о тех, кто погиб и кто действительно воевал! Они представят войну, о которой сами мало что знают, в романтическом ореоле. Как все было хорошо, как прекрасно! Какие мы герои! И то, что война - ужас, смерть, голод, подлость, подлость и подлость, отойдет на второй план. Настоящие же фронтовики, которых осталось полтора человека, да и те чокнутые, порченые, будут молчать в тряпочку».

 

Це написав не «український буржуазний націоналіст» і не «відщепенець-антисовєтчик», а петербурзький (власне, тоді ще ленінградський) професор-мистецтвознавець, людина тиха і витончена. На фронті - з 1941 по 1945 роки, сержант-артилерист, чотири рази важко поранений, кавалер двох бойових орденів та п'яти медалей (порівняйте з «іконостасами» на грудях деяких «штатних» ветеранів...). Свої спогади писав із середини 1960-х до 1975 року без жодного сподівання на їхню публікацію. Надруковані тільки 2007 року, за два роки до смерті автора, який залишився переконаним: «Война всегда была подлостью, а армия, инструмент убийства - орудием зла».

 

Ці слова справжнього, а не підсадного фронтовика, який до того ж мав на плечах голову, а не пристрій для носіння капелюха, згадалися мені при перегляді дійства, названого «Всім миром - 1945» на Першому національному 27 жовтня. Вже сама назва дійства та його заставка задавали тональність усій наступній справі: немає в українській мові слова «мир» у значенні «громади», «спільноти», «общини». Навіть словники 1950-70 років, покликані «наблизити братні мови одна до одної» (себто українську до російської), сором'язливо подають словосполучення «всім миром» другим за вживаністю, а до того ж слово «всім» беруть у дужки: воно зайве; справжній еквівалент російського «всем миром» - «громадою», і якщо вже дуже муляє - то «всією громадою». А на додачу ця суржикова назва на тлі імперської георгіївської стрічки...

 

Ну, а далі все пішло-поїхало у кращих традиціях УРСР часів Щербицького-Маланчука-Федорчука. Півтора ведучих - російськомовний Юрій Молчанов (генеральний продюсер каналу Enter Music з групи «Інтер»), який справді вів програму, та україномовний Олексій Ананов (керівник відділу культурно-просвітницьких програм «Радіо Ера»), котрого режисери навіть не одразу представили (що красномовно характеризує всю стилістику дійства), - власне, не представили цілком справедливо, бо слово йому надавали тоді, коли Молчанов переводив дух.

 

Виявляється, зібралася група молодих (в основному 30-40-літніх) персонажів, яка вирішила зробити щось добре для ветеранів війни. Зібрати кошти, зігріти увагою... Справа справді благородна, якби йшлося про ветеранів. Але весь цей помпезний телемарафон вочевидь мав на увазі зовсім інші цілі, а потреби ветеранів були тільки прикриттям, не більше.

 

Інакше б не звучало з екрану стільки гнівних, але дивовижних за змістом інвектив на адресу попередньої влади (академік Петро Толочко дійшов до того, що заявив: якби, мовляв, усе тривало так, як у минулі п'ять років, ми б забули своє історичне минуле, стали би перекотиполем, людьми без коріння; схоже, в його розумінні знати про Голодомор, про боротьбу за незалежність України, про її репресованих тоталітарними режимами достойників й означає бути перекотиполем...).

 

Інакше не містилося б у псевдодокументальній хроніці бойових дій стільки нісенітниць та брехні (не буду обтяжувати читача подробицями, зауважу тільки, що не Ватутін приймав рішення про наступ на Київ із Букринського плацдарму і не Ватутін після провалу двох спроб наступу прийняв рішення перекинути основні сили на Лютіжський плацдарм, а особисто Сталін; і не стало оточення німецьких військ під Корсунь-Шевченківським таким уже беззастережним успіхом Червоної армії, оскільки з цього оточення вирвалася якщо й не переважна, то значна кількість німецьких вояків; і не був наступ у березні на південь України переможним маршем - в оточенні в районі Чернівців опинилася вся 1-а танкова армія Катукова, інша річ, що ніхто не впав із цього приводу в паніку - війська закріпилися й відбили всі ворожі атаки до підходу основних сил фронту - і т. д., і т. п.). Взагалі, зауважу принагідно, що будувати якісь конструкції на основі реляцій совєтських військ дуже небезпечно, цього уникали навіть у сталінські часи; аматори військової історії не полінувалися й підрахували, скільки ж Червона армія знищила ворогів, якщо скласти докупи цифри з донесень 1941-45 років: вийшло 100 мільйонів солдатів і 150 тисяч танків...

 

І, нарешті, інакше б загальна політизація акції не виходила б постійно за межі пристойності («немецкая чума», «братство славянских народов», «народ-победитель, который всем известен - советский народ» тощо).

 

Ага, совєтський народ, а не Об'єднані Нації. Дві третини втрат сухопутних військ Німеччини - на Східному, третина - на Західному фронтах; в авіації співвідношення зворотне: дві третини на Заході, третина на Сході. І, нарешті, поетично всі втрати німецького флоту - на Заході. Це не рахуючи ленд-лізу, без якого Червона армія просто не змогла б воювати і припинила б опір.

 

Не вірите? Що ж, слово експерту.

 

«Сейчас говорят, что союзники никогда нам не помогали... Но ведь нельзя отрицать, что американцы нам гнали столько материалов, без которых мы бы не могли формировать свои резервы и не могли бы продолжать войну... Получили 350 тысяч автомашин, да каких машин!.. У нас не было взрывчатки, пороха. Не было чем снаряжать винтовочные патроны. Американцы по-настоящему выручили нас с порохом, взрывчаткой. А сколько они нам гнали листовой стали! Разве мы могли бы быстро наладить производство танков, если бы не американская помощь сталью?»

 

Знов-таки, це не «наймит буржуазних розвідок», а чотири рази Герой маршал Георгій Жуков. Той самий. У своїх публічних виступах маршал часом любив прибрехати, але ж перед нами - розшифровка слів Жукова, сказаних у вузькому колі військових товаришів за «чаркою чаю» і зафіксованих апаратурою КҐБ у 1963 році; розшифровка, яка потрапила тоді на стіл самого Хрущова й автентичність якої не викликає сумнівів. Ви звернули увагу на слова «не змогли б формувати свої резерви і не змогли би продовжувати війну»? Отак. Замовчувати це все - тут навіть доктор Геббельс блідне...

 

Утім, що там Геббельс із його мораллю, точніше, аморальністю! Це ж треба взяти й примудритися не згадати, що українці почали війну з нацизмом не 22 червня 1941 року, а ще на світанку 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського. Може, цей сюжет (участь 200 тисяч українських вояків у вересневих боях 1939 року з нацистами) було випущено, бо довелося б згадати й тих кілька сотень українців-офіцерів Війська Польського, що були розстріляні в Катині?

 

Та, власне, яка там мораль, коли ведучий каже про Україну, Росію й Білорусь: «Мы по сути один народ... у нас одно Отечество... Одна вера...» І це на Першому телеканалі... національному чи антинаціональному?

 

А перед мікрофоном міністр освіти і науки України, ясна річ, не якоюсь там хохляцькою мовою, розказує про «свободу», яку начебто відстояла тоді Червона армія. Тільки що ж це за дивна «свобода», коли у 1946-47 роках від нового штучно організованого владою голоду померло понад мільйон жителів УРСР? Чим вона відрізняється від нацистського «нового порядку»?

 

І знову слово експерту. Тепер уже «наймиту», «зраднику», «брехуну» тощо. Віктор Суворов, репліка з Лондона спеціально для сучасної України.

 

«6 ноября 1943 года Киев освободили от немецко-фашистской армии. Киев собирается праздновать эту дату, мои друзья киевляне рассказывают, что к этой дате в столице развешивают билборды, прославляющие подвиг солдат. Но будет ли правда полной, если описывать ее только начиная с 1943 года?

 

В Киеве на улице Владимирской, 33 в советское время находился сначала НКВД, потом КГБ, во время войны - Гестапо. Сейчас там находится здание СБУ. Так вот, когда советские войска в 1941 году отступали из Киева, было сожжено огромное количество зданий. Что-то было заминировано, а потом разминировано немецкими оккупантами.

 

Но при этом здание НКВД пребывало в полном порядке. Там были застелены зеленые скатерти, на столах стояли графины с водой и приготовлены начисто протертые пыточные инструменты. Они широко использовались НКВД в довоенное время. По отдельным данным, в Быковне похоронено более ста тысяч репрессированных советскими спецорганами.

 

Киев пережил оккупацию со всем ее ужасом, с расстрелами в Бабьем Яру как евреев, так и украинских патриотов, подпольщиков. Когда немцы уходили из Киева, они тоже сжигали Киев, но тоже оставили в полном порядке здание Гестапо - НКВД на Владимирской, 33 - со всеми пыточными инструментами. Любопытна преемственность отношений между двумя родственными режимами. У обоих красные флаги, у обоих строительство социализма и развитие концлагерей. Одни убивали киевлян в Быковне, другие - в Бабьем Яру.

 

Теперь есть повод "попраздновать" 67лет освобождения Киева - когда один режим изгнал из Киева другой...»

 

До цього можу додати лише пікантну деталь, яку розповів мені історик Віктор Коваль, котрий підлітком пережив нацистську окупацію Києва: кілька знайомих йому міліціонерів восени 1941 року знову вийшли патрулювати вулиці міста, тільки вже з пов'язками німецької поліції. А після 1943 року парочку з них він знову бачив у совєтській міліцейській формі. Воно й справді - і там, і тут червоні прапори, концтабори та соціалізм...

 

Я розумію, що хтось із Суворовим може не погодитися, але де вдячні пісні співучого українського народу на честь Червоної армії? Де, зрештою, задушевні ліричні українські пісні воєнного часу? Маса блискучих, часом геніальних російських пісень - і жодної української. Краща з пісень доби війни з українською тематикою - «Ой, Дніпро, Дніпро» - належить двом російським євреям, Долматовському та Фрадкіну; Євгеній Долматовський знайшов такі пронизливі слова, не сидячи десь у Ташкенті, а втікши з полону під Уманню і пройшовши за кілька місяців пішки через усю Україну до лінії фронту по окупованій території (і тим, до речі, переконливо довівши відсутність якогось питомого українського антисемітизму). А де ж власне українські пісні того часу, варті уваги? Це тільки повстанські пісні, що змушує до певних висновків. Не випадково Олександр Пономарьов заспівав сучасну пісню і класичну «Смуглянку». І все б добре, тільки пісня та не є піснею «Великої Вітчизняної»; написано її чи то 1939-го, чи то 1940 року для «визвольного походу» Червоної армії на Захід, як і купу інших пісень. Але от лихо: під час Другої світової війни не існувало жодного молдавського партизанського загону (крім як на папері у московських пропагандистів...).

 

На цьому можна було б поставити крапку, якби не специфічність закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Цитую ті статті документу, які безпосередньо стосуються теми.

 

«Стаття 4. Ветерани війни

Ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.

До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

 

Стаття 6. Особи, які належать до учасників бойових дій

5) колишні військовослужбовці, особи вільнонайманого складу, а також колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР;

 

Стаття 7. Особи, які належать до інвалідів війни

До інвалідів війни належать також інваліди з числа:

6) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також колишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території  колишнього Союзу РСР і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов'язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по 31 грудня 1954 року».

 

Панове, після 1945 року воювали вже не фронтовики, а карателі. Сталін любив напівжартома-напівсерйозно представляти іноземним дипломатам Лаврентія Берію: «А це наш Гіммлер». У такому разі військовослужбовці НКВД-НКҐБ-МҐБ - «це наші есесівці». І функції в них схожі були. І бойові нагороди вони одержували - аж до суто полководського ордена Суворова І ступеня у Берії за депортацію народів Північного Кавказу. І шансів дожити до сьогодення в них виявилося значно більше... Отож кому реально підуть гривні, які буде зібрано за допомогою телемарафону, - тим, хто воював із нацистами, чи тим, хто «кував перемогу» в тилу або «зачищав» совєтські території від чеченців, карачаївців, кримських татар та інших бандер?

 

Та, власне, гроші - це супутній продукт видовища. Головний його продукт - пропаганда в найбільш брутальному совєтсько-чекістському вигляді.

 

P.S. Прямий ефір - це річ справді небезпечна: коли людина довго тримає в руках мікрофон і щось говорить, вона врешті-решт неминуче скаже щось правдиве. Так сталося і 27 жовтня. Ведучий Юрій Молчанов між іншим сказав фразу, сенс якої, схоже, і сам не одразу зрозумів: «Телеканал "Интер", продюсером которого мне довелось служить...». В якому званні, цікаво?

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY