4 жовтня у кінотеатрі «Київ» у рамках кінофестивалю «Молодість» відбулася прес-конференція зі шведським кінорежисером, сценаристом та продюсером Лукасом Мудіссоном.

1999 року його стрічка «Клятий Амал» («Покажи мені кохання»), що розповідала про кохання двох шведських школярок, здобула Гран-Прі «Молодості», а також низку престижних світових кінонагород, включно із призом за найкращий гей-лесбійський фільм Берлінського кінофестивалю.

Того року Мудіссон не зміг відвідати Київ через сімейні обставини, проте зараз представив «Клятий Амал» для фестивальної програми «20+20».

Разом із режисером на запитання преси відповідала й виконавиця однієї з двох головних ролей фільму Александра Далстрьом.

Також Мудіссон розповів про свої інші роботи: картини «Разом» (2000), «Ліля назавжди» (2002), «Дірка в моєму серці» (2004), «Контейнер» (2008) та «Мамонт» (2009).

Лукас Мудіссон: Я не знаю, як пояснити успіх своєї першої повнометражної картини. Фільм був знятий шведською, і коли я зустрічав його шанувальників у різних куточках світу, мені було дуже дивно, та, водночас приємно, що ці люди співвідносили себе з думками та почуттями героїв.

Мені здавалося, що це фільм про маленьке нудне шведське містечко, та, мабуть, у світі повно таких нудних містечок, де люди відчувають себе самотніми та несхожими на інших. Проте своїм фільмом я не хотів змінювати світ, а просто показати людям, що важливо знайти себе і залишатися собою.

Зараз «Клятий Амал» рекомендований для показу в шведських школах, але моїх дітей від перегляду звільнили. Їм було незручно розмовляти про «татків фільм». Але необхідно, щоб діти могли сісти і поговорити про те, як важливо знайти власний шлях у житті.

Картина «Ліля назавжди» також розповідає про маленьке нудне місто, але воно знаходиться у пострадянській Естонії. Проте головна відмінність цього міста від шведських містечок полягає в злиденності його жителів. І саме розпач та безнадія дають початок усій історії. Шведи більш забезпечені, хоча і в нас є бідність. Втім, гроші, як відомо, не роблять людину щасливою.

Александра Далстрьом: Шалена популярність «Клятого Амалу» нас усіх здивувала. Коли я почала зніматися у цьому фільмі мені було лише чотирнадцять. До того я вже знімалася у головній ролі в одній картині, там мене і побачив Лукас. Але теми, які він розкривав, мені були ще незрозумілі.

Моя героїня Елін була дуже сильною та мудрою дівчинкою, а про мене це сказати важко, тож я багато навчилася під час зйомок. Найважчим у роботі було вивчити південно-західний шведський діалект, яким розмовляють героїні. Я не переймалася сексуальним аспектом картини, для мене найголовнішим був досвід.

Лукас Мудіссон про фільм «Разом»

Мене часто запитували, чи жив я у комуні гіппі. Дія фільму відбувається 1975 року, коли мені було лише шість років, тож я фізично не міг там бути. Але навіть така мала дитина бачить, що відбувається навколо, відчуває атмосферу, хоча і не розуміє значення подій.

Моєю метою було відобразити дух часу, знайти лише йому притаманні деталі. Для мене фільмування - це процес дослідження та пошук відповідей на запитання. І коли я закінчую фільм, то знаходжу лише кілька відповідей, тоді як майже усі запитання залишаються.

Коли я переглядаю свої старі стрічки, то відчуваю, що задоволений якимись деталями, але сумніви нікуди не зникли. Це одна з причин, чому я вирішив піти з кіно.

Про творчий метод

Я вважаю, що соціальне та психологічне життя людей тісно пов'язані між собою і окремо існувати не можуть. Навіть якщо ми зніматимемо камерний фільм, де троє людей будуть замкненими у кімнаті, соціальні розбіжності між ними рано чи пізно проявляться. Вони не існуватимуть поза контекстом, поза зовнішнім світом.

Світ дуже складний, і мені доводиться мати справу з багатьма різними проявами життя - як сумними, так і веселими. Треба бути чесним і говорити про ці речі у правильному тоні.

Зазвичай ми розмовляємо спокійно, проте є ситуації, коли потрібно шепотіти або ж кричати. Зараз нам зручно, що я говорю з вами нормальним голосом. Так само і з моїми фільмами. Вони дуже різні. Скажімо, «Діра в моєму серці» - це фільм-крик, а камерний «Контейнер» - шепіт.

Про роботу з акторами

Для мене немає різниці, з ким я працюю: із дитиною, твариною чи знаменитістю. Інколи акторам треба дати волю, а часом - направити у потрібне русло.

Я дуже люблю процес кастингу, адже саме тоді написані тобою сухі репліки сценарію оживають і ти дізнаєшся, як насправді виглядає твій герой.

Я довго підбираю акторів, проводжу з ними багато репетицій та імпровізацій. Це забирає чимало часу і багатьом це, звісно, не подобається. Єдине, що я не люблю, то це відмовляти людям.

Про дітей, родину творчі плани та фільм «Мамонт»

Найкраще я почуваюся у Швеції. Мені взагалі комфортніше на півночі, ніж на півдні, а погода у Києві для мене приємніша, ніж, скажімо, в Іспанії. Можливо це неправильно чи наївно, та мені здається, що на півночі люди серйозніше ставляться до життя.

За останні кілька років я збагнув, що не люблю дітей. Раніше я б міг працювати з дітьми: бути вчителем у школі чи дитячому садочку. Тепер це минулося. Звісно, що до дітей я ставлюся прихильно, та люблю далеко не всіх.

У мене троє дітей і я намагаюся приділяти їм щонайбільше часу. Але це важко робити, знімаючи фільми.

Коли я знімав «Мамонта», то дуже сумував за своєю родиною. Через родину я не їжджу на фестивалі і тому не поїхав на «Молодість» 1999 року, щоб представити свій фільм.

Тож я вирішив покинути фільмування. Звісно, розлука з родиною під час зйомок - не єдина причина цього рішення, але одна з найголовніших.

Взагалі у світі є багато покинутих та зневажених дітей. І причина цього не лише у важкому матеріальному становищі батьків. Та я не можу нікого засуджувати.

Батьком бути важко і я в цьому переконався. Проте ми повинні виховувати своїх дітей так, щоб у нашої планети було майбутнє. Якраз про це я і намагався сказати у «Мамонті». І хоча це не центральна ідея фільму, проте вона також дуже важлива.

Анна Купінська, «Українська правда»

Фото -  arthouse.ru