Цікава річ: цьогорічний ювілейний (уже 20-й) конкурс «Міс Україна», проведений на початку вересня, попри присутність на ньому зірок світового шоу-бізнесу, не викликав особливої уваги вітчизняних ЗМІ. Коли й обговорювалося щось, то відсутність Перис Хілтон, вбрання Орнели Муті, репліки Жан-Клода Ван Дамма, а на додачу - у найбільш просунутих медіа - проблема корумпованості журі і підтасування конкурсних результатів, мовляв, усе було визначено заздалегідь.
Хоча насправді писати й говорити було про що. Про ту саму очевидну для всієї аудиторії передбачуваність результатів конкурсу на подіумі можна і треба було б вести мову всерйоз. Навіть якщо «Міс Україна» - це виняток у загалом корумпованому українському морі, якщо журі справді зробило висновки на основі спостережень та розмов із конкурсантками за лаштунками і якщо всі ці залаштункові операції проведено чесно. Бо ж не може за визначенням бути непублічним у найважливіші моменти публічне шоу, з трансляцією по телебаченню, з публікою в залі, котра заплатила за це свої гроші. Чи це ще одна прикмета новітнього часу, ще один симптом загальної недуги?
Можна (і варто) було б писати і про практичне зникнення української мови з конкурсу. Прикметна деталь: її знання було обов'язковим для конкурсанток 20 років тому, хоча в ефірі й на подіумі звучала й російська. Пам'ятаю, тоді глядацькі симпатії (на відміну від симпатій журі) привернула дівчина-одеситка, яка однаково вільно володіла обома мовами, а на додачу ще й вміла доречно докинути гостре слівце. Підсумок тут невтішний: в останній рік свого існування УРСР була більш українською, бодай у деяких аспектах, аніж нинішня незалежна, але «донецька» Українська держава.
А ще темою розмови міг стати й невигойний комплекс меншовартості (і якби тільки цей комплекс!) вітчизняних скоробагатьків, котрі не уявляють собі ані висококласної футбольної команди, сформованої з українських хлопців, ані масштабного шоу, де не було б московських ведучих. Це ще з боксом якось у нас так склалося, що там немає (принаймні, поки що) натуралізованих африканців. А от деяких спортсменів-борців натуралізували, вони навіть депутатство різного рівня згодом здобули. Результат «парламентських» дій одного з таких натуралізованих персонажів уся Україна могла бачити на екранах телевізорів під час ратифікації Харківських угод...
Та був іще один вимір ювілейного конкурсу «Міс Україна», на який усе-таки звернула увагу низка журналістів, проте не довела свої красномовні репортажі до логічних висновків. Очевидно, сподівання були на те, що тут факти щодо розуму й кмітливості конкурсанток говорять самі за себе.
Ось як про це написала «Газета по-Киевски»:
«Гвоздем вечера стал финальный конкурс вопросов. Комментировать это бессмысленно, поэтому приводим стенограмму.
- Наташа, - обратился Иван Ургант к финалистке Наталии Ивановой из Одессы. - Что изменится в вашей жизни, если вы победите?
- Если я выиграю, то можно много путешествовать мир...
- Скажите, Наталья Ситникова из Краматорска, какие новинки в сфере культуры - может быть, новая книга, фильм - вас больше всего впечатлили?
- Ой!.. - только и смогла вымолвить Наталья, закрыв лицо руками.
- Да не переживайте вы так, все равно судьи по-русски не понимают, - утешил девушку Иван.
- Скажите, Юлия Стратегопуло из Винницы, если бы вы были мужчиной, какую мужскую профессию вы бы выбрали?
- Самая главная профессия мужчины, - ответствовала Юлия, - быть хорошим семьянином, любить жену и детей!
- Наталия Дунич из Львова, если бы вам предложили выбрать: «Бентли» или полное собрание сочинений Толстого, что бы вы выбрали?
- «Бентли!» - не задумываясь, ответила красавица.
- И это правильный ответ! Скажите, Екатерина Захарченко из Одессы, зачем вам победа?
- Все девушки имеют формулировку конкурса «Мисс Украина», - бодро начала Катя.
- Так, давайте сначала...
- В общем, я бы хотела принести какую-нибудь пользу нашей Украине!
- Ну да, почему бы не принести пользу «Нашей Украине»? - тут же нашелся Ургант. - Пошел я...
И, проводив со сцены участниц, непроизвольно закрыл лицо руками: Ой-й... Простите, не сдержался. Но это ж потом из телеверсии вырежут?»
А ось як цей епізод виглядав «наживо»:
Як сказала потім переможниця, одеситка Катерина Захарченко, дівчата дещо «перегоріли» через велике число репетицій шоу:
- Честно говоря, я немного забыла о конкурсе вопросов. Думала: «Вот, сейчас мы уйдем», и тут - вопросы! Конечно, все мы немного растерялись».
Проте, видається, справа не в тому, що учасниці втомилися, і не в тому, що вони забули про конкурс запитань. А в тому, що за 20 років, як це на перший погляд не парадоксально, загальний інтелектуальний рівень учасниць істотно «просів». І це факт, про який варто вести мову, оскільки зумовлений він не одним, а одразу кількома чинниками, в тому числі й тими, що безпосередньо стосуються мас-медіа.
Принципи добору конкурсанток (боюся, що «надто розумних» відшивають одразу), принципи суддівства («а судді хто?»), характер змагань (коли від раціональних чинників залежить дуже мало) - все це, зрозуміло, впливає на загальну картину «інтелектуального феєрверку». Проте ще більше значення мав і має загальний стан мас-медіа - від московського телебачення до місцевої компартійної преси. 20 років тому суспільні цінності формували видання і програми зовсім іншого штибу, ніж сьогодні. Досить згадати «Взгляд» чи «До и после полуночи» на московському телебаченні, досить згадати низку не таких досконалих і гострих, як московські, але інтелектуально насичених програм українського радіо, досить сходити в бібліотеку й підняти підшивки тодішніх газет. Хоч-не-хоч, а й організатори, й журі, й самі дівчата намагалися рівнятись на планку, що нині нерідко опускається, як то кажуть, нижче плінтуса. І не тільки в сенсі змісту, а і в сенсі форми подачі й знання журналістами елементарних фактів. Що найгірше - таким пофігізмом, в числі інших, заражені й працівники та автори значного числа нинішніх видань, які претендують на інтелектуальність...
Але все ж таки не нехлюйство працівників та редакторів сучасних ЗМІ, а ціннісні та цільові настанови їхніх власників та менеджерів зумовлюють нинішню ситуацію, яка торкається далеко не тільки претенденток на корону «Міс Україна» чи якісь інші подібні витребеньки. Просто на цьому конкурсі все стало надто вже наочним, щоб не викликати відповідну реакцію як публіки в залі, так і газетярів (хоча й далеко не всіх).
При цьому маємо два, так би мовити, виміри, два чинники, що стосуються згаданих цінностей і настанов. Про перший із них найкраще, мабуть, сказав академік Іван Дзюба сім років тому в книзі «Пастка. 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна»: «Одним із суб'єктивних чинників (чи не найістотнішим) нашого занепаду й осоромлення перед світом є глибока деукраїнізованість, знекоріненість - емоційна, культурна, світоглядна - більшої частини керівного політичного, економічного, виробничого корпусу. Саме їхня "свіжість", якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів».
Тут описано, між іншим, не чиюсь злу волю, а цілком щиру настанову значної маси керманичів (чи, як каже Мойсей Фішбейн, «карманичів») України. Мовляв, як же інакше? В нас ані своїх інтелектуалів знаменитих немає, ані телеведучих справних, ані авторів детективних романів, ані взагалі чогось пристойного, крім вугілля, сталі, збіжжя та довгоногих дівчат - усе краще доводиться імпортувати, а перераховані вище чотири якісних вітчизняних продукти - експортувати. А разом із тим не гріх «кинути» нездар-лохів різних ґатунків, що становлять абсолютну більшість населення невичерпного джерела добробуту «обраних» - благодатної Хохляндії...
Тому годі чекати від подібної публіки інвестицій не в шоу для «піпла», не в примітивні таблоїди, не в «лайнометні» телепрограми, не в футбол, зрештою, а в щось інтелектуально насичене, за формою довершене, призначене безпосередньо для 5-10% населення, - але через них здатне впливати на все суспільство, задавати йому певні стандарти й орієнтири. Журнали накладом у кілька тисяч примірників ніде у світі самі по собі не приносять вигоди, але вони мають і державні, й університетські, і приватні гранти, оскільки без таких журналів відбувається інтелектуальне виродження суспільства. Так само, як і без інформаційно-освітньо-культурницьких телеканалів, так само, як і без відповідних радіопрограм і без багато чого іншого. При цьому, якщо телебачення вимагає досить серйозних коштів, то інтелектуальні видання та інтернет-сайти України сумарно потребують витрат на рік куди менших, ніж запрошення однієї зарубіжної «зірки» в журі «Тупенька міс Україна».
Утім, є й інші скоробагатьки. Цілком свідомі того, що нищення культури дає змогу безкарно збиткуватися з людей, що недоформована нація не здатна на опір ґвалтівникам, а якщо на щось і спроможеться - то не доведе справи до кінця, що, зрештою, тупенькі міски, у яких відсутні мізки, вище котуються на певних, вельми специфічних, ринках. Апеляції до цієї публіки даремні, свою лінію вони проводитимуть і далі - щоби дурість стала суспільною нормою.
Фото - tsn.ua
