Яка б влада не приходила, які б гасла не висувала, але журналістика продовжує перебувати в зоні підвищеної небезпеки.

 
Здавалося, стільки списів було зламано в країні внаслідок переслідувань журналістів, стільки трагедій за двадцятиліття вже вписано в сумні сторінки історії України, але це не зупинило головної тенденції: український журналіст як такий є потенційною мішенню для нападу і розправи.

Хто з президентів чи прем`єрів міг би гордо сказати, що він чи вона не брали участі в атаках на журналістів, що він чи вона захищали журналістський цех, як могли?

Що вже говорити про їхніх підлеглих, які готові були розірвати будь-якого журналіста за критику на адресу їхніх хазяїв.

Український бізнес як поводився розбещено по відношенню до журналістів, так досі не змінив свого ставлення до цієї професії. Люди, які працюють в приватних інформаційних осередках, добре знають, як до них ставляться власники.

Дається взнаки фатальна для країни спорідненість влади з підприємництвом. Так і не сталося українського дива - практично ніхто з верхніх ешелонів політики чи бізнесу не став на захист журналістської професії в країні.

Якщо і були якісь незграбні вчинки, то виглядали вони радше конвульсійно, оскільки, як на долоні, було видно особисті інтереси отих вчинкарів.

Власне, з неміччю примирилося майже усе суспільство, тим самим кинувши журналістську братію один на один із силою, яка журналістів в принципі бачить або підкупленими, або погубленими. І третього тут нема.

З приходом до влади ново-старих лідерів принцип не змінився. Тема несвободи слова почала набирати старо-нових горизонтів і обріїв.

Списки журналістських жертв поповнюються новими іменами. На журналістів тиснуть. Їх нещадно б`ють. Вони зникають. В правоохоронних органах уже стало рутиною пояснення: нещасний випадок із журналістом пов`язують із його професійною діяльністю.

По-звірячому побили редактора газети «Коломийський вісник» Василя Дем`яніва. Зовсім загрозливо звучить зникнення головного редактора харківської газети «Новый стиль» Василя Климентьева. Уже зараз цю історію порівнюють із розправою над Георгієм Гонгадзе.

Атмосфера в країні наближається до того, що журналістів доведеться відзначати не званнями заслужених діячів, а буквально військовими нагородами - медалями і орденами «За мужність», «За хоробрість», «За героїзм»...

Ця приреченість журналістів на наднебезпечне до них ставлення створює щось на зразок особистого апокаліпсису для кожного з них. Вони стоять перед вибором як перед вироком.

Як же відчути суспільству пряму відповідальність за своїх журналістів?

І скільки ще потрібно жертв?

 

Олександр Народецький,  «Радіо Свобода»

 

 

Фото -  «Радіо Свобода»