detector.media
Борис Бахтєєв
03.09.2010 10:52
Радянська телепрограма про українську армію
Радянська телепрограма про українську армію
Новий проект Першого національного «Хочу в армію» виявився гібридом радянських програм «Служу Советскому Союзу» та «Время» і стартував у найкращих потьомкінських традиціях

Можемо себе привітати. Російсько-радянське телебачення не лише дісталося до нас, а й стверджується в Україні, стає Головним Форматом. Наштовхнула на цю думку (точніше, остаточно переконала в ній) поява на Першому національному щонедільної програми «Хочу в армію» з Наталкою Розинською. Переглянувши випуск від 29 серпня (і, може, піддавшись побаченому), я зрозумів: я таки хочу в армію. З Наталкою Розинською. Без неї - боюся, радше за все, ні. Бо надто вже часто виникали підозри: «армія з Наталкою Розинською» - то не те саме, що просто армія як така.

 

Власне, розпочала програму інша ведуча, що представилася як Токарева Катерина, саме в такому порядку. За наявною інформацією, саме вона надалі й вестиме «Хочу в армію».

 

Що ж воно було? Якась дивна суміш із двох цілковито різних жанрів. Перший з-поміж них - така собі модернізована «Служу Советскому Союзу». Модернізована рівно настільки, наскільки можна модернізувати ковбасу «Отдельная», загорнувши її у блискучу обгортку й назвавши «Гайдамацькою». Другий жанр - це абсолютно не модернізована, а просто тематично звужена програма «Время». Як ці жанри поєднати між собою? В авторів «Хочу в армію» це, до певної міри, вийшло. От, наприклад, 29 серпня наприкінці програми було аж три сюжети в стилі програми «Время».

 

У першому міністр оборони Михайло Єжель, сидячи на чолі довжелезного столу для засідань, розповідав про компенсацію військовикам за наймання житла і про те, що в гуртожитках військових вишів мають право мешкати лише курсанти (студенти), а решту буде виселено. Промову Єжеля відрізняла та сама річ, яка на російському телебаченні завжди відрізняє самого Владіміра Путіна: інших учасників засідання не показували, а розповідав міністр про речі, які фахівцям мали б видатися навіть не давно відомими, а просто загальними, на які навряд чи варто витрачати робочий час. Будь-якому глядачеві мало бути зрозуміло: насправді міністр говорив спеціально на камеру, а не для учасників міфічного засідання, а ілюзію засідання було створено задля враження «він працює».

 

Другий сюжет було присвячено створенню на харківському БТРЗ пожежного танку, що може працювати в «безпілотному» режимі. Досі гасіння пожеж на складах боєприпасів було ускладнене тим, що наявні пожежні танки не можуть гасити вогонь, поки не буде вимкнено двигун. Харківські конструктори цю проблему успішно розв'язали.

 

Третій інформаційний сюжет розповідав про появу новітньої медичної апаратури у Військово-медичному центрі Південного регіону. У найкращих радянських традиціях, так і не було сказано, в якому місті цей центр розташований - і це при тому, що до більшості військових госпіталів вхід нині вільний, а отже, жодного режиму секретності, й цілком слушно, в них немає.

 

Що ж до першої частини програми, то це був такий собі ледь не документальний вестерн. Солдати (а головним чином, Наталка Розинська) то стріляли, то навчалися водити машину, то робили ще якісь цікаві справи. І все це на оформлених за останнім словом навчальної техніки тренажерах. Відбувалося все в навчальному центрі в селищі міського типу Десна Чернігівської області. В тому самому, про який ще з радянських часів і дотепер ходить чи не найбільше «страшилок».

 

«Служити не лише тяжко, а й неймовірно цікаво», «Ми зробимо так, що вам захочеться в армію», «Може, незабаром перед військкоматами стоятимуть черги дівчат», - так ведуча заохочувала глядачів до армії. Виявляється, в Десні солдати самі обирають собі військовий фах і більшість обирають фах розвідника, або снайпера, або танкіста. Ну, просто тобі військовий комунізм. Чому обирають саме ці фахи? Заступник начальника навчального центру Юрій Зубрицький пояснив: молоді, романтичні. Оця романтика була чи не лейтмотивом усього випуску. Увечері, у вільний час, солдати збираються надворі на посиденьки й співають під гітару. Щоправда, чомусь хлопця, що співав під гітару, показали одного, на тлі якогось паркану, і жодного разу камера, бодай на мить, не показала його друзів-слухачів.

 

А ще солдати щовечора ходять у лазню (тут сором'язливо, на мить, камера показала крупний план у літньому душі). А в солдатській їдальні солдати приносять собі обід із чотирьох страв (в армії його традиційно звуть пайкою, але такої брутальності в програмі, звісно ж, не було) на розносах, у пластикових одноразових тарілках, і їдять такими ж пластиковими одноразовими ложками та виделками. От, виходить, куди йдуть мізерні армійські фінанси - на одноразовий посуд! Компот солдати п'ють зі склянок. Один лише прокол був у цьому сюжеті: камера так і не показала (а ведуча так і не розповіла), де ж беруть солдати ці цілком цивільні розноси з цілком цивільним обідом. Може, вони ще й замовляють страви на власний смак? На жаль, у випуску вони лише підходили з розносами до столу й сідали за нього, з'являючись у кадрі невідомо звідки.

 

А ще солдати прокидаються щоранку о шостій у затишній казармі. Судячи з того, що показувала камера, це було зовсім не приміщення ледь не в сотню метрів завдовжки, а невеликий кубрик - щоправда, камера чомусь так і не показала його на всі боки, а лише один його куточок. Заправляють постелі на зовсім не двоповерхових ліжках. А оточують казарму затишний плац і чудові краєвиди. Щонеділі солдатам віддають їхні мобільні телефони, й вони можуть досхочу телефонувати та відправляти есемески. Ніякої тобі відірваності від звичного життя!

 

І головне: виявляється, в навчальному центрі новобранців передусім навчають... аналітично мислити, а ті, хто добре навчається, отримують «пряму дорогу» до силових структур із їхніми блискучими кар'єрними перспективами. Просто тобі військова частина на правах вищого навчального закладу!

 

На особливу увагу заслуговує ведуча. Ну, по-перше, вона повторювала анонси наступних сюжетів ледь не кожні три хвилини. Воно й зрозуміло: цільова аудиторія програми - люди цивільні, аналітично мислити їх ще не навчили. Саме через це, мабуть, у кожному анонсі ведуча повторювала: «Хоч я й білявка...». Узагалі ж, у коротенькій маєчці, яка щільно облягала фігуру, з декольте «аж до всім відомих меж» Наталка Розинська мусила справити на солдатів, що були її партнерами на зйомках, незабутнє враження. Один цей день, імовірно, змусив їх таки не шкодувати, що пішли в армію.

 

А ще ведуча декілька разів привернула увагу до своїх підборів. Дванадцятисантиметрових, як вона підкреслила. За її словами, вона сподівалася, що її перевдягнуть, але придатної для неї форми, зокрема, чобіт (до відома авторів програми: солдати звуть їх берцями) тридцять восьмого розміру не виявилося, поки що не пошили. Тож і довелося солдатам «робити вигляд, що не помічали дванадцятисантиметрових підборів». Воно, звісно ж, в армії не обійтися без «тягот и лишений», тож, мабуть, саме задля того й поїхала пані Розинська в армію саме в такому взутті. Перевдягнуть - не перевдягнуть, але їхати поза місто, вочевидь не на прогулянку бульваром, не до бару й не до театру, в туфлях на високих підборах? Як там справи з аналітичним мисленням?

 

До речі, дуже важко припустити, що от зажадала знімальна група приїхати до військової частини, приїхала - й її тут само впустили й дозволили знімати. У таких справах не обійтися без довгих і, радше за все, обставлених купою умов переговорів. Тож як довго у Десні створювали антураж для майбутнього знімання, як довго муштрували солдатів, скільки потів із них за цей час зійшло - залишається тільки гадати.

 

Але можна збагнути, що саме поєднує несумісні, на перший погляд, жанри «Служу Советскому Союзу» та програми «Время». Це намальована армія, армія як художній витвір, яка коли й має стосунок до реальної, то лише за формою одягу дійових осіб. Це армія, в якій немає проблем, а є самі лише романтика й «аналітичне мислення». А щоб не склалося враження, що програма є зовсім уже рекламно-лакувальною, і знадобився «другий розділ» - де проблеми є, але, по-перше, лише як спадок «тяжкого минулого», а по-друге, їх успішно розв'язують - чи то міністр, чи то харківський БТРЗ.

 

Жанр «рекламної армії» давно вже в пошані в Росії, тож його поява на українському телебаченні була лише справою часу. Тепер от час настав. У Росії, до речі, пішли далі, там навіть поп-зірки (як-от Леонід Агутін та «Отпєтиє мошеннікі») співають агітки про армію: їдуть вони, мовляв, служити, й не куди-небудь, а на кордон - ну, куди ж іще, адже Росія-матушка - у ворожому оточенні, всі сусіди тільки й прагнуть, що їй накапостити! Може, чекати на щось подібне й у нас? Агов, Михайле Поплавський!

 

Узагалі-то, ідея рекламувати службу в армії - далеко не російська, а, якщо не помиляюся, американська. У США вона й досі широко застосовується, і досить винахідливо. От звідти, здається, й було запозичено тези про «аналітичне мислення» й «кар'єрні перспективи». Є лише одна деталь: армія США є вільнонайманою, контрактною. Рекламування служби в американській армії, відповідно, є способом залучити контрактників. Рекламування ж армії за умов, коли хочеш - не хочеш, а однаково забриють - річ, м'яко кажучи, вельми сюрреалістична. А гроші, витрачені на таку рекламу, видаються витраченими не з найбільшою ефективністю.

 

У Росії це виправдовують «відродженням пошани до людей у формі». Зрозуміло: за наявної там системи силові структури є однією з підвалин не лише державного, а й одержавленого суспільного життя. У нас, здавалося б, система є дещо іншою. Принаймні, донедавна була. Та й якби ж то в такий спосіб можна було «відродити» справжню, а не паперово-звітну пошану до армії! Якби ж то аудиторія подібних рекламних телепостерів не мала інших джерел інформації про армію, окрім таких-от телепрограм! Якби ж то ті, хто тільки-но повернувся зі служби, давали сувору підписку про нерозголошення ані найменших деталей свого життя протягом року! Ой, що це я кажу? Ще так і зроблять!

 

Узагалі, чи є люди, що хочуть в армію? Безсумнівно - так само, як є люди, що хочуть у бухгалтери, дипломати, юристи чи артисти. Рекламування (і не лакувальне) військових училищ - от що стало б їм у нагоді. А рекламування «почесного обов'язку»? Однаково ті, хто не хочуть до армії, не захочуть і після перегляду подібних програм. Вони, звісно ж, підуть служити - бо нікуди не подінуться. Тільки - за умов високотехнологічних збройних сил - користі від того не буде жодної. Бо солдати, що лише відбувають номер та відпрацьовують повинність, не зроблять українську армію ані модернішою, ані боєздатнішою. Це буде армія «числом, а не вмінням».

 

Фото - newslive.com.ua

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY