Унікальним і безцінним для характеристики нинішньої російської влади та автохарактеристики «національного лідера» РФ є опублікований у газеті «Коммерсантъ» від 30 серпня під промовистою назвою «Даю вам чесне партійне слово» діалог кореспондента цього видання Андрія Колесникова з Володимиром Путіним
Володимир Ілліч Ульянов-Ленін таки мав рацію, говорячи: «Пока народ безграмотен, из всех искусств для нас важнейшими являются кино и цирк». Бо ж тоталітарна влада повинна мати ефективні знаряддя впливу на маси; друковане слово в цьому плані далеко не таке ефективне: недостатньо грамотна людина його не вчитає, а справді грамотна - перечитає раз, другий, і не тільки не повірить, а ще й висміє мудрі більшовицькі настанови. Тож не випадково В. І. прагнув знайти тут золоту (виходячи з інтересів своєї партії, ясна річ) середину, щиросердо зізнавшись художнику Юрію Анненкову, який робив його портрет: «Лозунг "ликвидировать безграмотность" отнюдь не следует толковать как стремление к зарождению новой интеллигенции. "Ликвидировать безграмотность" следует лишь для того, чтобы каждый крестьянин, каждый рабочий мог самостоятельно, без чужой помощи, читать наши декреты, приказы, воззвания, Цель - вполне практическая».
Кіно та цирк у їхньому масово-видовищному, а водночас й ідеологічно-пропагандистському варіанті успішно об'єднало телебачення - починаючи з нацистської Німеччини і закінчуючи нинішньою Росією, а з недавньої пори, очевидно, й Україною. Загальна грамотність пострадянського суспільства не загрожує формуванням не просто нової, а впливової інтелігенції (так само, як і відродженням упливу інтелігенції «старої», недобитих антирадянщиків). А з друкованими засобами масової агітації та пропаганди (які в державах із різноманітними типами «суверенної демократії» чомусь звуться засобами масової інформації) справа як була, так і залишилася куди складнішою: звісно, можна надрукувати що завгодно, але ж цей текст значна частина споживачів сучасних різновидів «цирку і кіно» просто не зрозуміє - «слішкам многа букафф», - а ті, хто вибірково і прискіпливо вмикає «зомбоящик», не лише висміє десять разів перечитані вишколеною редактурою словеса, а й знайде там купу небажаної для влади інформації.
Ні, звісно, телевізор теж має чудову властивість «роздягати» сильних світу цього, проте там не все одразу вловиш, для справді ретельного аналізу «картинки» варто її передивитися ще раз, це довго, не завжди технічно можливо тощо, - а текст за своїм єством вимагає прочитати його ще раз (про феномен повторного читання як адекватного способу сприйняття тексту - у знаного філософа ХХ століття, киянина за народженням, освітою і духом Валентина Асмуса). Ну, а результат такого читання буває дуже цікавим...
Навіть читання газети «Правда» в певні часи, коли про усунення з посад тих чи тих членів політбюро чи про тяжку хворобу чергового геронтократа на посаді генсека можна було дізнатися ще до офіційних повідомлень. Ба навіть про близьку смерть Сталіна («дихання Чейн-Стокса») «Правда» написала...
Так от, унікальним і безцінним для характеристики нинішньої російської влади та автохарактеристики «національного лідера» РФ є опублікований у газеті «Коммерсантъ» від 30 серпня під промовистою назвою «Даю вам чесне партійне слово» діалог кореспондента цього видання Андрія Колесникова з Володимиром Путіним.
Усю розмову переповісти, ясна річ, неможливо - та й не треба, бо її слід прочитати, причому саме двічі. Дозволю собі зупинитися на кількох моментах її, що видаються знаковими саме в сенсі сприйняття друкованого тексту (хоча ми маємо перед собою саме діалог, але закарбований у літерах).
По-перше, виявляється, Путін під час керування Росією не робив політичних помилок. «Я вам откровенно говорю! Я вот посматриваю назад... даже сам думаю... Нет!.. Наверное, можно было сделать что-то более точно, эффективно, мудрее... Но в целом...». Наскільки мені відомо, крім Путіна нині є тільки один також безпомилковий державний лідер: Кім Чен Ір. Та і в минулому таких упевнених у собі діячів було не надто багато. Згаданий уже Ульянов-Ленін - так той постійно, аж до останнього моменту публічно визнавав свої помилки; а от продовжувач його справи товариш Сталін уже не був таким самокритичним - мені відомий тільки один випадок визнання ним своєї помилки, і то винним врешті-решт виявився його візаві - «треба було скаржитися на мене в політбюро». Як бачимо, Путін, принаймні, у власній уяві, - ще більш ефективний менеджер, аніж Сталін, і наближається у своїй непогрішимості до істоти божественного штибу...
По-друге, Путін, як з'ясувалося, є визначним політичним мислителем усіх часів і народів. Він дуже чітко описав механізми дії світової демократії, яка ґрунтується на формулі спадкоємності вищих владних посад: «Да это общемировая практика! Американский президент, уходя, как правило, всегда предлагает своего преемника. И чего в этом ненормального, если уходящий человек предлагает стране такого-то господина, потому что знает, что он порядочный, профессиональный, человек, который эффективно справится с работой на этом месте». Тут журналіст спробував був заперечити - мовляв, після цього починається реальна політична боротьба, часом визначений спадкоємець і програє, - але «національний лідер» був невблаганний: «Да, проигрывает. Альберт Гор проиграл в свое время. Ну что ж поделаешь - проиграл. А потом проиграл кандидат Буша. Ну и что? Это жизнь. Президент представил стране своего кандидата, страна его не приняла. Ну что же. Другой будет работать».
Ага. Біллу Клінтону двічі не пощастило: призначив своїм спадкоємцем Ґора, а той програв; потім власну дружину Хілларі - а ту обійшов якийсь там Барак Хусейн Обама. А от Меркель у Німеччині, очевидно, Шрьодер призначив, а Саркозі у Франції - це креатура Ширака: той наказав французам, вони й обрали законного спадкоємця. І ніяких там партій, груп упливу, ретельного зважування тих чи тих кандидатур у ЗМІ - головний пацан сказав, номер другий відповів: «Єсть!» - і пішов на вибори.
Що є найцікавішим із усього цього: журналіст «Коммерсанта», попри дещо демонстративну гостроту своїх запитань, мислить у путінській парадигмі: ясна річ, президенти всюди самі обирають собі спадкоємців, от тільки потім починаються виборчі перегони (цікаво, з ким? і хто висуває конкурентів визначених особисто главами держав та урядів наступників?).
І ще одна сентенція на тему світової політики: «У меня такое ощущение, что Обама настроен искренне. Я не знаю, че он может, че не может, я хочу увидеть, получится у него или нет. Но он хочет. У меня такое чутье даже, что это искренняя его позиция».
По-третє В. В. Путін ще раз підтвердив свою репутацію творця норм новітнього російського елітарного мовлення. До класичного «сортира» (цього разу, щоправда, поданого у вигляді «громадського туалету»), додалися не менш цікаві на вустах діяча такого рангу словесні звороти, як-от: «Чуйка у нашего человека есть!», «Сказали и чинно, стуча копытами, удалились в сторону моря!», «Где нельзя, бьют дубиной по башке», «Выйдет на волю - будет свободным человеком» тощо. То й що, скажете ви? Непогано, інколи навіть дотепно. Але ж суть ситуації в тому, що «чуйка» в розумінні Путіна наявна тільки в тих, хто підтримує владу, «цокає копитами», позиченими самі знаєте в кого, опозиція, дубцем по голові б'ють незгідних із владою, а стати вільною людиною Михайло Ходорковський може, тільки пройшовши табірні «університети» (яка ж ти вільна людина, коли на зоні пайки не хавав?). Тож політична опозиція в дискурсі чинної російської влади - це диявольське (чи західне, співзвучність цих двох понять наочно простежується в розмові) породження, а людські голови від «неправильних» (з погляду влади) думок найкраще лікуються дубцями. Крапка.
І нарешті, просто-таки тішить розуміння Путіним (отже, і всією владною вертикаллю Росії) правової держави. Тут треба дати велику цитату - вона того варта.
«Слушайте, все наши оппоненты выступают за правовое государство. Что такое правовое государство? Это соблюдение действующего законодательства. Что говорит действующее законодательство о марше? Нужно получить разрешение местных органов власти. Получили? Идите и демонстрируйте. Если нет - не имеете права. Вышли, не имея права, - получите по башке дубиной. Ну вот и все!..
Они хотят че-то сказать. Правильно? Нет, ну правда?! Критиковать власть. Вот в Лондоне определили место. Где нельзя, бьют дубиной по башке. Нельзя? Пришел? Получи, тебя отоварили. И никто не возмущается! Если целью является что-то сказать, нужно сделать по-другому...
Можно сказать за углом общественного туалета, а услышит весь мир, потому что там будут камеры все!.. А здесь цель-то другая! Не подчиниться действующему законодательству, сказать, что мы хотим правового государства для кого-то другого, а не для себя самих, а нам позволено то, что мы хотим, и мы вас будем провоцировать на то, чтобы вы нам дали дубиной по башке. И поливая себя красной краской, говорить, что антинародная власть ведет себя недостойно и подавляет права человека. Если цель - провокация, успеха можно добиваться постоянно. А если цель - донести до общественности, мировой и российской, нет смысла власть провоцировать и нарушать законы...
Получите разрешение на площадь икс и идите. А они говорят: мы хотим на площадь игрек. Им говорят: туда нельзя. Значит, нельзя».
Отже, право - це (сва)воля чинної влади, піднесена до рівня закону. І всі, хто не згоден із цією владою, мусять беззастережно підкорятися бажанням влади, бо інакше одержать по голові. Не має значення, чи відповідають ці бажання (хай і кодифіковані у вигляді законодавства) Конституції, визнаним світом цивілізованим нормам суспільного життя, зрештою, приписам християнської моралі (офіційна Росія, здається, позиціонує себе як світоч православної віри, «свята Русь»?), - ти мусиш цим бажанням підкорятися. Інакше ти провокатор. Провокатор, якщо ти не хочеш критикувати владу там, тоді й у такій формі, як тобі це дозволить (чи не дозволить) сама критикована влада.
А місце телебачення, яке, трапляється, нахабно передає загалові думки опозиції, - за рогом громадської вбиральні...
Що ж, конструкція по-своєму чітка й логічна. Незрозуміло тільки, чому в такому разі у другій половині 1940-х років у Нюрнбергу пройшло кілька процесів над німецькими суддями (так звані малі Нюрнберзькі процеси), звинуваченими саме в тому, що вони ретельно виконували всі закони. І чому на цих процесах було юридично доведено, що у певних випадках сумлінне виконання законів є злочином проти людства та людяності, що можуть існувати злочинні та неправові закони. Чи вся річ у тому, що Росію «аршином общим не измерить»? Так немає ж «общего аршина», є метр...
Одне слово, спасибі друкованому слову. Не знаю, чи сказав би все це Путін у телевізійному інтерв'ю, де акцент хоч-не-хоч був би не тільки на сказаному, а й на «картинці», яка подавала б це сказане. А тут - оголена, чиста суть. Чи, якщо хочете, оголений «національний лідер» РФ у всій своїй красі творця «суверенної демократії» та загальнодержавного порядку. Того порядку, який багато хто (і не лише з вітчизняних владних кіл) вважає взірцем для України.
Фото - discussiya.com
