«В этом узком провинциальном мирке (Галичині. - Авт.) развилась национальная шизофрения...» Це не цитата з нового наукового витвору міністра освіти й науки Дмитра Табачника. Це фрагмент авторського тексту з нещодавно відзнятого в Росії фільму Леоніда Млєчіна «Степан Бандера. Рассекреченная жизнь», доступ до якого з мережі інтернет абсолютно відкритий і безкоштовний.

Леонід Млєчін - російський журналіст, політичний оглядач компанії «ТВ Центр». Цікавий документаліст, він активно пише документальну й художню прозу, знімає фільми, є частим гостем радіостанції «Эхо Москвы». За його плечима - чималий журналістський досвід. І фільму «Степан Бандера. Рассекреченная жизнь» у майстерності донесення до глядача своєї точки зору не відмовиш. Але, як це часто буває з російськими діячами, їхній професіоналізм та принципова громадянська позиція закінчуються там, де починається українське питання.

За версією авторів, фільм «Степан Бандера. Рассекреченная жизнь» є документальним і «расскажет о подлинном лице вождя Организации украинских националистов и о его политической карьере». Після перегляду стає очевидно, що це черговий пропагандистський продукт, який нічого спільного з документалістикою не має.

Емоційний тон, одна точка зору, фактично відсутність посилань на конкретні історичні документи, суцільне вішання ярликів, і врешті-решт панічний страх перед українським націоналізмом (хоча Росія не соромиться на основі історичних міфів вибудовувати не те що власну національну ідею, а цілу «громадянську релігію» - Андрій Окара, «День» №100 від 11 червня 2010 р.).

Але про фальсифікацію історичних даних нехай розповідають історики. Фільм Млєчіна - ніби лакмусовий папірець, завдяки якому даються взнаки проблеми нашого з вами суспільства. І справа навіть не в постаті Степана Бандери. До нього, як до особистості, можна ставитися по-різному - і це право кожного українця як громадянина демократичної країни. Але чому сусідня держава повинна нав'язувати нам своє ставлення, і буквально таврувати тих, хто з нею не погоджується? Тобто навіщо ЇЙ це потрібно - зрозуміло, але чому для цього можуть застосовуватися будь-які методи без жодної адекватної реакції українського керівництва - це залишається питанням. Можливо, справа в тому, що саме керівництво не надто поінформоване про те, що національний інформаційний простір перенасичений пропагандистським продуктом, у той час, як фільмів і книг, які протидіяли б маніпулятивному впливу, вкрай мало. Тоді варто було б відповідним службам моніторити інформаційний простір країни та доводити до відома її керівників наявну ситуацію.

Зрозуміло, що Бандера - надто суперечлива постать, його зробили таким десятиліття пропаганди. І нинішня влада не бачить у ньому героя. Але особиста симпатія чи неприязнь можновладців до певної історичної постаті не повинна ставати на заваді захисту національного інформаційного простору, свідомості своїх громадян, гідності країни. А для цього необхідна узгоджена політика пам'яті, побудована не на міфах, а на розумінні історії.

Тим не менше, поки українське керівництво мимоволі чи навмисне сприяє утвердженню чужої історичної істини, ми залишаємося інформаційно вразливими. Тому інші держави дозволяють собі стосовно нас будь-які оцінки, тому ми програємо інформаційні війни і, як результат, отримуємо вже не віртуальні, а реальні наслідки.

Експерти «Дня» поділилися своїми думками стосовно фільму Леоніда Млєчіна та тієї ситуації в інформаційному просторі України, яку він віддзеркалює.

За десятиліття в Росії змінилася державна парадигма

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, публіцист:

- Зараз у Росії розгортається нова пропагандистська хвиля щодо українського національно-визвольного руху. І фільм Млєчіна - це типовий приклад примітивної пропаганди, розрахованої на російську аудиторію та схід України, які, на думку пропагандистів, усе проковтнуть. Він побудований на абсолютній фальсифікації історії Галичини. Складається враження, що те, що пише Табачник, і те, що розповідає Млєчін у своєму фільмі, робилося в одному й тому ж відомстві. У фільмі йдеться про міжвоєнну Галичину, глибоко провінційну, ні на що не здатну, яка замкнулася в собі. Насправді, у міжвоєнній Галичині кожен випускник гімназії вільно володів щонайменше трьома живими європейськими мовами, не кажучи вже про класичні грецьку й латинь. У тій же міжвоєнній Галичині краща молодь їхала на навчання до Праги, Варшави, Берліна, Парижа. Про яку провінційність у такому випадку можна говорити? На той час на Західній Україні, незважаючи на тиск польської влади, функціонували потужні кооперативи. Наприклад, «Маслосоюз» активно діяв не тільки на польському ринку, а й на британському, де українське масло конкурувало з австралійським, що вважалося найкращим. У порівнянні з цією «провінційною» Галичиною молодь Києва чи Харкова, та й Москви, була значно більш провінційною, тому що не була настільки відкрита світу. Я вже не кажу, що після перегляду фільму складається враження, ніби радикальні націоналісти були єдиною політичною силою на Галичині. У той час якраз найпопулярнішим було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке мало своїх представників у польському парламенті, й у структурах Ліги Націй. Тому кожного разу дивуєшся, наскільки начебто професійні московські історики - адже справа не тільки в Млєчині - спрощують і примітивізують національний український рух. Один російський публіцист, професор Андрій Буровський десять років тому в своїх книгах писав, що заздрить Україні, яка мала Українську Повстанську армію в той час, як Росія ні на що подібне в опорі сталінізму не спромоглася. Тепер він заповзято викриває український нацизм. За десять років у Росії надзвичайно сильно змінилася парадигма у науці, публіцистиці та масовій свідомості. Як на мене, така ситуація є дуже небезпечною соціально, а в науковому, моральному сенсі хибною. У такому випадку реальні суперечності, реальний трагізм будь-якої події відкидається, в результаті чого вимальовується абсолютно фальсифікована лінія історичних подій.

Внаслідок впливу фальсифікованої історичної думки ми сьогодні отримали декларації деяких голів облдержадміністрацій про те, що вони не допустять у своїй області українського націоналізму. Ми маємо відмову центральної влади від багатьох засадничих речей. Ми маємо наступ неорадянської псевдоісторичної міфології за підтримки сьогоднішньої української влади на і без того деформовану національну пам'ять. У 1990 році я давав читати програму ОУН 1943 року різноманітній публіці в Дніпропетровську, не показуючи, чия це програма. Російськомовні люди казали, що програма дуже хороша й її треба підтримати. Тобто ці історичні міфи можна зруйнувати, але для цього замало тих зусиль громадськості, які базуються виключно на ентузіазмі. Потрібна чітка державна програма. Оскільки найближчим часом на це можна не сподіватися, то ті сили, що називають себе опозиційними, повинні створити й підтримати на елементарному рівні програми історичної просвіти.

Захист від пропаганди - підвищення медіа-грамотності населення

Олександр Старіш, доктор політичних наук:

- Проблема захисту національного інформаційного простору носить системний характер. Корені цього явища слід шукати, окрім всього іншого, в законодавчій базі. «Доктрина інформаційної безпеки України» не тільки не відповідає сучасному світовому дискурсу щодо цієї проблематики, але й не дає уявлення про жоден механізм щодо забезпечення виписаних у ній тез. Можливо, це сталося тому, що Доктрину частково «списали» з аналогічного російського документу. Але Росія затвердила свою Доктрину в 2000 році й, можливо, це єдине пояснення, чому в українській Доктрині навіть не згадується про такі надзвичайно актуальні речі, як цифрове мовлення та безпека інтернет. При цьому, якщо Росія зрозуміло виписала механізми щодо реалізації представлених тез у спеціальних підпунктах - «Для достижения этого требуется», то експерти, які готували українську Доктрину, зосередилися виключно на гаслах. Тим більш, що в Росії в тезах Доктрини відчувається наступальний настрій, тоді як українська виписана за принципом «моя хата скраю». Але проблема в тому, що природа світового інформаційного простору має такий характер, що «закрити» якийсь його сегмент - тобто «забезпечити інформаційний суверенітет держави» - фізично неможливо. Тому цю проблему потрібно розглядати крізь призму захисту індивідуальної й суспільної свідомості громадян. Щодо національного інформаційного простору - він не є конкурентоспроможним і для зміни такої ситуації реалізувати декілька принципових речей: створити і впровадити в країні систему Суспільного мовлення та Систему інформаційної політики держави; позбутися тоталітарних атрибутів - таких як «державні» та «комунальні» засоби масової комунікації (ЗМК), так як, коли за рекламу конкурують приватні ЗМК та ЗМК, що є на повному бюджетному утриманні, - це як мінімум ненормальна конкуренція, яка породжує багато проблем; визначитися з графіком впровадження в Україні цифрового мовлення, бо коли аналогове телебачення в 2015-му відключать, Україна ризикує мати мільйони людей, яким цифрове мовлення буде недоступне; обрати конкретні механізми для підтримки українського інформаційного продукту, інакше російські серіали та попса завжди переважатимуть у інформаційному просторі; запропонувати як альтернативу російському інформаційному продукту - європейський продукт. Історія з українською редакцією Euronews триває кілька років, але - лише на словах. Створення в Україні «інформаційного суспільства», про що йдеться в Доктрині, за сучасних умов можливо завдяки мережі. Але для України, де ще не всі села мають телефонний зв'язок, це непросте завдання. Досвід Європейського Союзу показує, що, говорячи про інформаційну безпеку, вже сьогодні варто думати, як захиститися від internet-провокацій як ззовні, так і зсередини. Розуміючи, що «закрити» internet не можна, в Європі роблять ставку на медіа-грамотність населення. Щоб посилити інформаційну присутність України в світі, потрібно просувати позитивний імідж нашої країни за кордоном. Уже сьогодні можна зробити низку реальних кроків для того, щоб українську позицію в світі чули та розуміли. Я б рекомендував створити Центр моніторингу та оперативного реагування на інформаційні виклики, звідки має надходити єдина офіційна позиція Києва; збільшити перелік мов, якими ведуть мовлення українські інформаційні агентства, крім російської та англійської, хоча б ще французькою й німецькою мовами; реформувати систему закордонного мовлення. Нам потрібно навчитися не тільки реагувати, але й задавати свій контекст дискурсу в світовому інформаційному просторі. Поки всі ці проблемні питання не будуть вирішені, національний інформаційний простір України буде простором інформаційних війн. А те, яка країна їх вестиме - не матиме значення, тому що індивідуальна і, як наслідок, суспільна свідомість українців будуть залишатися інформаційно уразливими. Відповідно, українському суспільству потрібне щеплення. Щеплення від «Коров'ячого сказу», «Проблеми-2000», «Пташиного грипу», «Свинячого грипу», «Ми з майбутнього», «Ми з майбутнього-2»... Але це вже питання до системи освіти.

Якісної системи освіти в передбачуваному майбутньому країни чекати не доводиться, тому українцям потрібно шукати нові можливості для професійного, духовного та світоглядного зростання в літературі, пресі. Як сказав американський філософ Ральф Емерсон, те, чого нас навчали в університетах, - не освіта, а тільки спосіб отримати освіту. Очевидно, настав час займатися самоосвітою.

Вікторія Скуба, «День»