Мені, студентові Запорізького національного університету, пощастило провести рік у Швеції, вивчаючи журналістику в Технологічному університеті міста Лулео. За кордоном я зустрів багато цікавих людей. Про одну з таких зустрічей я й хочу розповісти.
Я познайомився з дивною людиною, оглядачем шведського національного телебачення SVT, відомим журналістом-міжнародником Стігом Фредріксоном. Саме він допоміг письменнику Олександрові Солженіцину оприлюднити більшість його матеріалів, проливши такими чином світло на те, що насправді відбувалося в Радянському Союзі.
Звісно, ім'я лауреата Нобелівської премії в галузі літератури, письменника-дисидента і громадського діяча Олександра Ісайовича Солженіцина знають в усьому світі. Він був першим, хто заговорив про табори смерті. Але, крім цього, Солженіцин залишається досить неоднозначною особистістю, багато хто критикує його як за творчість, так і за його погляди й висловлення. Українці для критики мають свої вагомі причини. Колись наш дисидент і політичний діяч Левко Лук'яненко виступив проти матеріалу Солженіцина «Посварити рідні народи?», в якому письменник називав Голодомор історичним викривленням...
Але ви переконаєтеся, що ця історія не лише про те, як думкам Солженіцина за допомогою Стіга Фредріксона вдалося «витекти» крізь «залізну завісу», а й про фактор особистості в журналістиці.
- Народився я 1945 року, - розповідає Стіг. - Журналістської освіти в мене немає. Під час військової служби я вивчав російську мову, потім захопився французькою, історією літератури, закінчив університет. Тоді було легко знайти роботу в журналістиці. Ще під час навчання я почав писати для місцевої районної газети. Це були рецензії на театральні спектаклі й книжки.
За допомогою цих публікацій після університету Стіг потрапив до стокгольмського бюро «Ассошіейтед Пресс». Потім - працював у шведській агенції новин «ТТ» (Шведська телеграфна агенція). А ще за рік молодого кореспондента відправлять до Москви. 1972 року, коли йому не було й 27 років, журналіст почав працювати одразу на кілька телеграфних агенцій Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії. Саме тоді він і познайомився з Олександром Ісайовичем Солженіциним.
Налагодження контакту
Ще до приїзду в Росію Фредріксон був знайомий з перекладачем праць Солженіцина шведською.
- Перекладач попросив мене зв'язатися із Солженіциним, щоб на прохання Шведської академії дізнатися в письменника, як організувати церемонію нагородження Солженіцина Нобелівською премією в Москві. Ідея була така: премію мали дати Олександрові Ісайовичу у квартирі його дружини, в центрі Москви, на вулиці Горького.
Від перекладача Стіг отримав адресу дружини Олександра Ісайовича й навіть дізнався про місцезнаходження письменника, якому було заборонено з'являтися у квартирі дружини, тому він жив на дачі в Ростроповича (відомого радянського віолончеліста) в селищі Жуківка. Але одного разу, коли Стіг прийшов до Наталії Дмитрівни, дружини письменника, йому пощастило зустрітися і з самим Солженіциним.
- Я запитав у нього щодо церемонії й передав його відповідь до Стокгольма. - згадує пан Фредріксон. - Зрештою з цього нічого не вийшло - секретареві Шведської академії не дали візи в Москву - КДБ просто заборонило цю церемонію.
Але це не зупинило ані письменника, ані журналіста: першого - розповісти всю правду про те, що відбувається в Союзі; другого - допомогти цій правді «витекти» через залізну завісу. Після тієї зустрічі Олександр Ісайович попросив Стіга про ще одну зустріч. А коли вона відбулася, Солженіцин попросив шведа про послугу: передати до Стокгольма його нобелівську лекцію.
- Я пообіцяв, що постараюся йому допомогти, - продовжує Стіг. - Він дав мені плівку, на якій було сфотографовано лекцію. Цю плівку я поклав у свої речі й сів на поїзд до Гельсінкі. Мені пощастило, я благополучно зумів провезти цей «багаж» із Фінляндії до Стокгольма. А восени 1972 року лекцію Солженіцина опублікували по всьому світу. Це був дуже сильний текст. У ньому він вперше вживав слово «ГУЛАГ», що згодом стало відомим усьому світу.
Далі Стіг повернувся до Москви. За словами Фредріксона, Солженіцин був дуже задоволений їхньою «співпрацею». Письменник і шведський журналіст зустрічалися регулярно: «він давав мені рукописи, тексти, листи, які слід було надіслати на Захід», - розповідає Стіг.
Новий маршрут
Утім, довго так тривати не могло: швед зрозумів, що самому вивезти матеріали Солженіцина через кордон йому не вдасться. І тоді йому допомогло... посольство Норвегії в Москві.
- Оскільки я тоді працював також для Норвезької телеграфної агенції, норвезьке посольство вважало мене своїм справжнім кореспондентом! - вигукує пан Фредріксон. - Вони були настільки мені вдячні, що дозволяли користуватися їхньою дипломатичною поштою. А ось шведське посольство мені відмовило...
Згодом Олександр Ісайович назве цю допомогу від Стіга і норвезького посольства «Великим північним шляхом»... Одного разу Солженіцин дізнався, що в КДБ є копія його книжки «Архіпелаг ГУЛАГ». Письменник вирішує піти в контратаку. І, зустрівши Стіга пізнього вечора у вересні 1973-го, він віддає шведові листа для свого адвоката (який жив у швейцарському Цюриху). У ньому Олександр Ісайович терміново просить усіх перекладачів видавати перший том «Архіпелагу ГУЛАГ»: французькою, англійською, німецькою й навіть шведською.
- Того вечора він мені дав прес-комюніке, яке я передав усім моїм колегам. Уперше світ дізнався про книгу «Архіпелаг ГУЛАГ», перший том якої вийшов 1974 року на заході. А в лютому, через місяць після виходу першої книжки, Солженіцина заарештували. Його позбавили громадянства й вислали із СРСР.
Хитрість і розбіжності поглядів
20 років Олександр Солженіцин прожив у Вермонті, США. До Москви повернувся лише 1994 року.
Стіг дотепер дивується, чому їх не впіймало КДБ.
- Тоді я весь час думав, що в Радянському Союзі є одна людина, за якою всі повинні стежити - і це був Солженіцин. Ви можете уявити собі ресурси КДБ? Набагато пізніше, 1993 року, я взяв у Солженіцина інтерв'ю для шведського телебачення й запитав: «Чому нас не спіймали?» І письменник відповів: «Стіг, ви знаєте, навіть у найдосконалішої організації є свої недоліки». І крім цього, він сказав, що ми були хитрими.
Протягом усього таємного співробітництва Стіга й Олександра Ісайовича швед не зробив жодної позначки про їхні зустрічі. Знав Фредріксон і про можливе прослуховування його телефону:
- Наш зв'язок був тільки в наших головах: час, число, місце, де ми мали зустрітися. Коли щось траплялося, то були й резервні дати. Моя і його дружини знали про це, крім них - ніхто більше, - додає Стіг.
У середині 1980-х Фредріксона відряджають кореспондентом до Вашингтона на чотири роки.
- У Москві ми не говорили про політику - не було часу й були важливіші справи - пошта і тексти. Наші зустрічі були короткими, бо треба було весь час пильнувати. Але потім, коли він опинився на заході, ми дізналися, що наші політичні погляди не збігалися, - каже пан Фредріксон.
- Як ви це зрозуміли?
- Можливо, я був наївним, але я бачив його, як і весь світ, - борцем номер один проти радянського ладу й комуністичної системи. Із цього я робив висновок, що він демократ, як я. Але потім виявилося, що він дуже критично ставиться до заходу. Він критикував Росію Єльцина так, як критикував Радянський Союз. Я взяв у нього інтерв'ю, коли йому виповнилося 80 років - це було 1998 року. Тоді він різко розкритикував капіталізм та олігархію, на що я сказав, що він має визнати, що зараз часи кращі, ніж були в СРСР. На це він мені відповів: «Ні, я не згоден, я був сильним критиком радянського ладу, але й сьогодні погано. І тільки коли до влади прийшов Путін, він почав щось позитивне в розвитку...». Останніми роками він чимдалі більше підтримував Путіна...
Цікаво, що сам він вважав своєю головною працею не «Архіпелаг ГУЛАГ», не «Останній день Івана Денисовича», не «У колі першому», а «Червоне колесо». І сам я не дочитав цього твору, там сім тисяч сторінок, у чотирьох вузлах-томах.
А причина, чому Солженіцин не повернувся до Росії одразу після розпаду Радянського Союзу (1991 року за це його критикували), - в тому, що він хотів дописати цей роман у Вермонті. І коли він закінчив цей твір, то переїхав до Москви й там відійшов. У США в нього були спокійні умови і натхнення. Він міг тихо сидіти й працювати, найважливішим для нього було завершити «Червоне колесо», - розповідає Стіг.
- Стіг, яким у вашій пам'яті залишився Солженіцин?
- Він був, звісно, сильною особистістю. У нього був дуже сильний характер: якщо він хотів чогось - важко було сказати «ні». Я давав йому себе використовувати, але робив це свідомо. Вражає, що таке прагнення було в нього протягом всього життя: він весь час знав, куди він іде, чого він хоче і яка його мета й місія. Так, він з дитинства хотів бути письменником. І коли він сам опинився в ГУЛАГу, але не став його жертвою, а пережив ті часи, він вирішив, що його місія - бути свідком за всіх, хто не вижив і загинув. Дивно, що він дожив майже до 90 років. Звісно, у нього було важке життя: табір, заслання, рак... Я брав у Солженіцина інтерв'ю, коли йому виповнилося 80, він шкодував, що міг працювати лише по 12-14 годин на день, а не як раніше - по 16 годин. Він працював щодня й без вихідних, бо вважав, що в нього була така місія.
Від редакції
Деякі учасники Літньої школи журналістики «Дня» продовжують підтримувати творчий контакт з газетою і після «випуску». Навіть крізь державні кордони. Зокрема, минулий рік автор цього тексту Ігор Самокиш (у нашій Літній школі він брав участь двічі) провів у Швеції, де вивчав журналістику та масові комунікації. Саме звідти він привіз цю справді захоплюючу історію.
Ігор Самокиш, «День»
