Я не люблю музичних конкурсів, набувся в юному віці. Мені здається, що змагання з видобування звуків - це для тих, кому потрібно щось комусь довести, для таких собі пасіонарних бетменів. Мені вдалося знайти собі інші музичні реалізації, яких цілком вистачає для заспокоєння: фестивалі, клубні виступи, робота над записами, кліпами, створення нових композицій і тому подібна захоплива діяльність. А ось фестивалі, тим більше телевізійні... гм... якось воно не тойво.
Каюсь, на учасників телевізійних конкурсів я дивився з певною часткою скептицизму, як і на всю цю індустрію телеталантів. І як же при цьому всьому я, такий весь хороший, потрапив у «тенета пекельні»? Ну по-перше, було цікаво, все ж похід на телеконкурс не табу, а крім того в нас настільки зателевізійована країна, що навіть за умов провального виступу - це гарний піар. А по-друге, я вирушав за переможними лаврами з колегою по музичному проекту, яка дотримувалася дещо іншої думки щодо «X-фактору»: «Це ж міжнародний конкурс, це зовсім інше, ніж УМТ, або "Народна зірка". Крім того, там у журі Серьога, Йолка, їм точно наша музика сподобається, а якщо навіть ні - це ж гарна пригода».
Отакі причини. А приводом стала безпосередня вербовка нашого дуету редактором програми «Х-фактор». Я навмисно не називатиму проект, що виступав на конкурсі, - кому дуже цікаво, сам усе зрозуміє. Одразу скажу інше: ми продули й облажалися, зовсім скоро це можна буде в усій змонтованій красі подивитися в телевізорі, але деталі цієї захопливої пригоди я із задоволенням вам розповім.
Наприкінці травня, зійшовши з потяга «Полтава - Київ», ми вирушили на найперший відбір талантів на Софійську площу. Десятки наметів і черги до кожного з них обіцяли і справді щось грандіозне. Коли ми вже наблизилися до розпеченого брезенту й пірнули всередину, я очікував побачити там літнього викладача консерваторії або училища ім. Глієра, але попереднім відбором займалися молоді та симпатичні кастинг-менеджери. Невеличкого уривочку з нашої скромної творчості вистачило, щоб нам дали пропуск «нагору».
Озброївшись заповітними номерками, наш дует окрилено потюпав на наступний етап селекції - до Будинку вчителя. На сходах юрмився народ усіх кольорів веселки. Був і гламурчік, і трешачок, і білесенькі попелюшки, і дівчата в стилі вамп, і відверті чічоліни, і скромні школярки. А поруч брутальні панки, мужні рокери, полупокери, готичні лорди та метросексуали. Коротше, на будь-який смак.
У холі Будинку вчителя - довжелезний стіл, за яким потрібно було заповнювати анкети, договори, підписувати різноманітні папери та здавати ксерокопії необхідних документів. Коли з усім цим було покінчено, почалися тяжкі й нудні години очікування. Кажуть, навіть на війні найтяжче - це чекати. А в нашому випадку я мстиво виливав відра іронії на колегу і під'юджував бідолашну кинути нашу авантюру. Роздратованість підсилювало ще й те, що могутні охоронці категорично відмовлялися випускати конкурсантів на вулицю. Тож курцям доводилося періодично розкручувати свої вуха з трубочок. Нарешті з третього поверху підійшла дівчина і виголосила наш номер!
Ми вже були готові заспівати, але цей виклик означав лише те, що тепер нам треба чекати не в холі, а в прольоті між другим і третім поверхом, аж поки ще один (скільки ж їх там!) адміністратор не дозволив нам втулитися в чергу біля дверей.
У просторому кабінеті, де витав дух Грушевського, за столиком сиділи: усміхнений юнак, строга викладачка з вокалу і сам (!) Ігор Кондратюк! Ми радісно вилізли на подіум і дістали з сумок: акустичну гітару, єгипетську скрипку, африканське піаніно, губну гармоніку. Виконання пісні з репертуару нашого дуету, де було задіяно весь інструментальний арсенал, теж подіяв на журі позитивно. Нас попросили виконати щось із шлягерів, ми попросили народну. Тут виникли конкретні проблеми, оскільки виступи в акустиці не є прерогативою нашого проекту. На живих виступах ми використовуємо значну кількість електронних пристроїв, без яких наша музика - як каліка без милиць. У принципі ми навіть не сподівалися, що справа дійде до другої пісні. Затягнувши народний експромт, ми з тріском його провалили. Втім, перший номер був, вочевидь, настільки ефектним, що нам пробачили. До честі пана Ігоря, він ставив досить оригінальні запитання, підкріплені інформацією з наших персональних анкет, фотографувався з екзотичними інструментами і повсякчас нас нахвалював.
Що й казати, вийшли ми радісні та задоволені! Першу вежу було взято! Якщо журі настільки поблажливе до нашої альтернативної музики, то є надія на наступний тур.
День Х наступив якось непомітно, на біду він був ще й двічі робочий. Вдень потрібно було працювати в офісі, а ввечері - грати концерт у клубі ще з одним моїм проектом. Це додавало нам із партнеркою нервозності, адже учасників зобов'язали з'явитися до Палацу спорту на 9-ту ранку. Я категорично відмовився - жертвувати стосунками з роботодавцями не хотілося. Тому було вирішено направити до Палацу представницю прекрасної статі, а я мав блискавично зреагувати на дзвінок і в потрібний час предстати перед очі журі.
В офісі час тягнувся непомітно, чого не скажеш про танталові муки моєї колеги. Засвідчивши свою присутність, їй довелося сидіти в холі, без права покинути приміщення. Нарешті я отримав оперативний дзвінок із центру. Агенти повідомили, що наш виступ може відбутися о пів на п'яту! Чудово! Нав'ючившись електропристроями та екзотичними інструментами, я попрямував до естрадної мекки. Подолавши блок-пости охорони, якої там більш ніж вистачало, я в черговий раз підписав купку паперів і дав скопіювати сторінки свого паспорту.
В Палаці спорту адміністрації та обслуговуючого персоналу було мало не стільки, скільки самих учасників. Шкода, що дізнатися час власного виходу на сцену, або ж технічні моменти підключення було майже неможливо. Працівники «Х-фактору» на екстра-важливі для нас запитання відповісти не могли.
Втома, змішана з хвилюванням, конденсувалася на стінах та стелі. Чи вдасться нам підключити свою електроніку? До безпосереднього виходу на сцену ми так і не спромоглися це з'ясувати. До слова, в лічені дні перед виступом ми дізналися, що в нашому репертуарі має бути один загальновідомий хіт. Уже в самому холі нам стало відомо, що на виконання авторських пісень на конкурсі накладено вето. А оскільки ми такі музиканти, для яких співати чужі пісні «взаподлюку», довелося викручуватись і видавати один із власних творів за шлягер народів Океанії. Через усе це разом інтерв'ю перед виступом я давав із невеселою міною, а точніше просто насуплено мовчав, чим попсував нерви як прекрасній половині нашого дуету, так і інтерв'юерові. Нарешті адміністратор завів нас до темної зали, за лаштунки сцени, де ми довго чекали своєї черги.
Із підключенням наших електроінструментів виникли проблеми. Подовжувач із двома розетками й три мікрофони на стійках на лискучій сцені, очевидно, псували її досконалий вигляд, а крім того як усе це звучатиме - не уявляв ніхто: ні технічна команда «Х-фактору», ні ми. Конкурсантів заводили за лаштунки групами по 5 осіб, наша п'ятірка давно відвиступалася, зробили свою справу ще 10 артистів, почали виступати гості шоу. Стало тоскно і зовсім не страшно, аж поки нам не дали команду «старт». Красивий прохід перед телекамерою по команді, розмова з Оксаною Марченко і - під софіти. Там сталася катастрофа. На сцені були відсутні монітори, річ обов'язкова для сценічних виступів, і коли завелися наші пекельні машинки, скоординувати наше звучання було майже нереально, все посипалося, як тетріс.
Ковтаючи сльози розпачу, ми попросилися зіграти в ненависній акустиці, що було зроблено, м'яко кажучи, посередньо. Журі одноголосним вердиктом висловило нам своє «фе!». Серед претензій була моя зігнута навпіл постава на сцені. Зігнутися впоперек мені довелось, оскільки я грав наживо в мікрофон на таких інструментах, які потребують окремої визвучки, грати на них випроставшись неможливо технічно.
Наш вихід і так був проблемою для звукорежисерів, і просити додатковий мікрофон для баяну зовсім не хотілося. Та й з огляду на час, попроси ми його - і мій вечірній рок-концерт був би під загрозою зриву.
Російський музичний критик сказав мені, що бути зігнутим, мов жебрак, - це негарно. Я не став дискутувати - навіщо, мандрівні жебраки завжди були найкращими музикантами, принаймні в моїй системі координат. А «Х-фактор» - це інша система, де 99% співають під «мінусову» фонограму не свої пісні. Зате - чомусь - із випростаною спиною.
