«У сучасному світі подія відбулася, якщо її показало телебачення». Або й ще більш категорично: «Подія є такою, як її показало телебачення». Ці хоча і заяложені, але на загал справедливі твердження в Україні слід читати так: «Політичні сили мають вплив і рейтинг, якщо їх постійно показує і розповідає про них телебачення; лідери цих сил набирають популярність не так у результаті своїх реальних дій, як унаслідок вдалих телевізійних виступів, хай і в комфортній для себе атмосфері».
При цьому в більшості випадків не має особливого значення, показують тебе позитивно чи негативно: український електорат настільки різний за своїми вподобаннями, що «плюс» в очах однієї частини є «мінусом» в очах іншої - і навпаки. Згадаймо, в якому негативному світлі показували 2004 року Віктора Ющенка практично всі телеканали, крім 5-го, й на останньому етапі виборчої кампанії - «Ери» та «Києва», як щодня на «Плюсах» лунали «п'ятихвилинки ненависті», як старався Сергій Кисельов на ICTV... Допомогло? Навпаки - створило Ющенкові імідж принципового і послідовного борця за щастя народне й мобілізувало всіх противників чинного режиму. А на виборах 2010 року Віктор Янукович, неспроможний під час імпровізації не переплутати частин світу, посад і прізвищ ключових політичних діячів світу чи цифр, що характеризують державний бюджет, провів кілька вдалих, ретельно підготовлених «боїв із тінню» за відсутності опонентів на всіх провідних телеканалах, що й стало не останнім чинником його успіху.
Але все ж таки в попередні роки політика була не настільки віртуалізована, як сьогодні: президентські вибори і 1999 року, й особливо 2004 року супроводжувалися масовими ніким не оплаченими вуличними акціями, добровільним розклеюванням листівок, активністю низових організацій політичних партій тощо. 2010 року телебачення, принаймні, для цілої низки кандидатів, замістило собою все чи майже все. Тенденції ці лише посилилися після виборів.
Звернімося до щойно опублікованих соціологічних даних. Отже: згідно з результатами всеукраїнського опитування громадської думки, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у період 11 - 20 червня (методом інтерв'ю опитано 2028 респондентів у всіх областях України, Криму та Києві за стохастичною вибіркою, репрезентативною для населення України віком від 18 років), у разі проведення президентських виборів у середині червня близько 39% опитаних громадян України проголосували б за Віктора Януковича, Юлію Тимошенко готові підтримати близько 12% респондентів, Сергія Тігіпка - близько 11,5%, Арсенія Яценюка - 5%.
Щодо Януковича, то до його 35% під час президентських виборів додалося ще певне число громадян з таким типом ментальності, який спонукає їх завжди голосувати за чинну владу. Така публіка наявна у будь-якій країні, і навіть дивно, що за нового президента сьогодні не готові проголосувати десь так 45% українців. Ну, а телебачення не дає забути про главу держави, за рідкісними винятками показуючи його у вигідному чи бодай нейтральному світлі й у міру можливостей уникаючи детальної розповіді про його постійні ляпи - не тільки під час виступів, а й у суто політичних питаннях.
А от Юлія Тимошенко втратила підтримку значної частини свого електорату. І тут винне далеко не тільки телебачення, хоча і воно, оскільки на більшості телеканалів практично відсутнє висвітлення поїздок регіонами країни лідера найбільшої опозиційної сили та її зустрічей на місцях.
Але найцікавішими наразі є рейтинги Сергія Тігіпка та Арсенія Яценюка. Що такого грандіозного за останні місяці зробили ці два політики, що перший навіть «наростив м'язи» у порівнянні з виборами (бо ж голоси там рахуються не від усього числа дорослих громадян, а від учасників голосування; прийти на виборі дільниці сьогодні готові 79% опитаних), а другий - зберіг свої позиції? Ба більше: Тігіпко як віце-прем'єр з економічних питань несе всю повноту відповідальності за ті відверто ідіотські законопроекти (включно із Податковим кодексом), які подає уряд до Верховної Ради. Якби раптом усі ці законопроекти було ухвалено у незмінному вигляді, на українську економіку (а особливо на середній клас) чекали б «кранти» у ближчому майбутньому. Та це не заважає Тігіпкові набирати вагу. Чому? От тут уся справа у телевізорі.
Чи відбулися хоч раз за останні місяці «теледопити» віце-прем'єра у справді жорсткому стилі, як і належить у непростій економічній ситуації? Ні. Хоча Тігіпко регулярно з'являється у програмах прямого ефіру на різних каналах. Але розмови йдуть на рівні загальних побажань (ну, не хочуть ведучі псувати стосунки з Сергієм Леонідовичем), а серйозних опонентів віце-прем'єр не має. Та, власне, що опоненти? Говорить Тігіпко в основному правильні та приємні речі (скажімо, що наступного року бюджетний дефіцит має становити 4,5%), а про речі неприємні - наприклад, про реальний, не декларований обсяг цьогорічного бюджетного дефіциту - воліє мовчати. Або називати не надто страшний (хоч насправді й фантастичний) показник - 5,3%. Але сьогодні кваліфікований контрпрогноз із значно гіршими (але реалістичнішими) показниками знайдеш хіба що в інтернеті. От і набирає віце-прем'єр рейтинг серед телеглядачів...
Ще більш неймовірна ситуація виникає, коли ми звертаємося до даних цього самого опитування, присвячених потенційним парламентським рейтингам. Отже, якби вибори до Верховної Ради відбулися в середині червня, то симпатії виборців були б на боці Партії регіонів (38%), БЮТ (11%) і «Сильною України» (7%). За «Фронт змін» Арсенія Яценюка проголосувало б близько 4% респондентів, і приблизно рівну кількість голосів (по 3%) громадяни віддали б Всеукраїнському об'єднанню «Свобода» та КПУ.
Ну добре, Партія регіонів і БЮТ - це реальні структури, хоча вони й мало нагадують політичні партії. КПУ та «Свобода» - також реальні, ба більше - це більш-менш справжні партії. А що таке «Фронт змін» і «Сильна Україна»? Це, як модно говорити, «політичні проекти», які більше скидаються на типові симулякри, тобто імітаційні структури, які «нагорі» репрезентують неіснуючі об'єкти, простіше кажучи, файна локшина для прикрашання вух виборців.
Бо ж реальна політична партія - це не тільки регулярні виступи у Шустера та Кисельова самого Тигіпка, Олександри Кужель та Костянтина Бондаренка («Сильна Україна») чи Яценюка плюс Андрія Пишного («Фронт змін»), хай навіть ті виступи будуть найрозумнішими і найдотепнішими! Політична партія - це ефективний комунікатор між владними інституціями держави і суспільством. А ця комунікація здійснюється далеко не тільки на рівні чи то балачок з розрахунку на публіку, чи то розмов у вузькому колі «тих, хто приймає рішення». Це постійна робота на місцях, це участь осередків у житті населених пунктів, це масові акції спільно з громадськими організаціями та «точкові» удари у ЗМІ партійних інтелектуалів, це співпраця з ідейно близькими закордонними структурами... І так далі, і таке інше.
Що ж ми бачимо? Візьмімо для прикладу драматичні події у зеленій зоні Харкова та журналістський рух проти цензури. Добре, Яценюк виступив із законодавчими ініціативами, в яких утілено побажання руху «Стоп цензурі!» А де партія? Де бодай якась її акція на підтримку законопроекту свого лідера? А де члени харківського осередку «Фронту змін» у протистоянні з гевалами-дроворубами? І взагалі - де ті 200 з гаком тисяч «фронтовиків», чому їх не видно і не чути? Ну, а про демонстрація сили «Сильної України» взагалі не йдеться. Звісно, у реальності, а не на телеекрані.
А тим часом справді реальні, хоча і не надто потужні партії, як, наприклад, «За Україну!» мають незрівнянно меншу підтримку. Не відбивають настрої виборців? Чи просто не представлені належним чином на телеекранах?
... Звісно, у віртуалізації української політики винне не телебачення як таке. Винне телебачення в тому вигляді, в якому його викохали власники вітчизняних телеканалів і менеджери державних. Воно, це телебачення, найменшою мірою служить глядачам (громадянам, виборцям, українцям). Якщо воно займається політикою, то грає на чийсь персональний чи груповий тактичний результат. А стратегія державного розвитку та - як би це гучно не звучало - національні інтереси його не цікавлять. Точніше, тих, хто на ньому владарює. От і маємо в підсумку відхід суспільства за допомогою телебачення у все більш химерну і все більш несимпатичну віртуальність. Єдине, що тішить - творці віртуальності самі вірять у неї все більше і більше.
Ілюстрація - nnm.ru
