- Андрію, як виникла ідея зняти фільм і чому саме про події 9 березня 2001 року?

- Це фільм про те, як народжується нація. Тому що, фактично, доля народу і формується такими моментами вибору. Ми не говоримо про те, хто був правий, хто ні. Але події березня 2001-го, драматичне зіткнення різних полюсів українського суспільства – це однозначно потрясіння такої сили, яке формує характер нації. Я думав про щось подібне давно. І власне ще тоді, коли ще жило у Києві наметове містечко, я записав свій stand up, і він пригодився у цьому фільмі теж. Безпосереднім ініціатором фільму, його „мотором”, була Ірина Чемерис, з громадської організації „Республіка”. Вона ж стала продюсером. А загалом працювала збірна команда. Режисери – Руслан Гончаров та Марія Білик (СТБ), журналістка – Наталя Якимович (СТБ), оператор Павло Муравйов („Новий канал”), і дуже багато добровольців, що підключалися на різних стадіях проекту. Робота йшла часом непросто, бо матеріал був рваний і виникало чимало суперечок щодо композиції фільму.

- Вважаєш, що акції протесту призвели до перетворення народу в громадян?

- Я не беруся стверджувати саме так. Але я побачив дуже сильну націю, здорову, мудру, але дуже раниму. У неї є відвага, сила, витривалість, але вона страждає від того, що люди не чують один одного. Але це точно був момент вибору.. Той, хто чекає від фільму відповіді, що ж насправді сталося, хто був правий, а хто ні, може бути розчарований. Але він точно знайде відповідь на запитання: чому це сталося, що відчували люди, які робили це, і навіщо вони це робили. Як є у фільмі і відповідь на запитання, що ці люди відчувають зараз. Герої нашого фільму досить різні – перші організатори наметового містечка, УНСОвець Ігор Мазур на кличку „Тополя”, що зараз перебуває у Лук’янівському СІЗО, беркутівці, міліціонер Савченко, що курував дії міліції під час акцій протесту... Це все дуже різні люди, і всі вони особисто відчули ці події і тому дуже цінні були їхні враження. Моїм бажанням було зафіксувати ці враження, я хотів би, що б за 10, 20, 50 років, коли глядачі ще більше знатимуть про причини і наслідки цієї події, щоб вони могли б поставити цю касету і чітко відчути, ким були учасники подій, про що вони думали, за що переживали....

Крім того, унікальним моментом фільму є те, що ми говоримо про тримісячну акцію, політичну кризу, але серед героїв фільму немає жодного політика. Володимир Чемерис, Юрій Луценко присутні у якості тих людей, що жили в наметах, ризикуючи власним здоров’ям. У цьому і був своєрідний експеримент – розказати про політику без політиків. Результат нас приголомшив. Як бабуся з Житомира, що прийняла у своєму помешканні десятьох демонстрантів, незнайомих їй людей. Вона розповіла нам, що зробила це тільки тому, що вірила: вони йдуть за кращим життям. Або, скажімо, беркутівець, який розповідав, що йому страшно, коли на нього летить натовп, і він не розуміє ні тих, хто штовхає натовп на міліцію, ні тих, хто не хоче цих людей почути. Героїнею нашого фільму також стала дівчина Світлана, що варила два місяці кашу для протестуючих у наметовому містечку. Є молоді люди, що познайомилися у наметовому містечку, одружилися й народили сина. Ми намагали вислухати усіх: і організаторів, і правоохоронців, учасників, що на різних стадіях приєднувалися до акції чи розчаровувалися у ній, серед наших героїв є журналісти і безробітні - всі ті, хто склав колективне обличчя протесту. Це сильніше за пафосні лозунги політиків. Це інший рівень свідомості.

І те, що ми побачили – це обличчя нової країни, що досить часто виглядало некрасивим аж до потворності, але воно було небайдужим.

І я не беруся за цих людей вирішувати, що саме для них змінилося, а що ні. Однак, усі учасники фільму говорили про дуже великі уроки і великі зміни, як в країні, так і для них особисто. Для когось це було відкриття власних сил, для когось – протверезіння. Після подій вони жили з думкою про те, що відбулося, аналізуючи сотні разів, осмислюючи, що вони могли б зробити інакше чи краще. Це був величезний і найважливіший урок відповідальності для них і для країни. І моє відчуття, що зміни відбулися.

- А ти усвідомлюєш той факт, що на фоні участі українського ТБ у формуванні певного засуджуюче-загрозливого стереотипу ставлення до акції „Україна без Кучми”, твій фільм може ніколи не потрапити на вітчизняне телебачення?

- Я маю на це трохи оптимістичніший погляд. Ми зараз ведемо переговори із деякими з українських телеканалів. Я дуже сподіваюся на їх результативність. І проблеми не тільки політичні, хоча вони очевидно є. Інша проблема: це - годинний фільм, а український телевізійний ефір не пристосований до такого формату. Тому канали об’єктивно переживають і за рейтинг, і за те, як він може бути сприйнятий.

Але для мене було важливим випробувати саме такий формат. І для багатьох людей, що думали про роботу у жанрі документалістики, збирали матеріал, але так і не наважувалися розпочати, є можливість подивитися, як це вийшло у нас, і знайти сили працювати.

А щодо міфів – наш підхід принципово інший: ми не намагалися дати оцінки, з’ясувати точну версію того, що сталося. Це просто можливість учасників виговорити почуття, з якими вони живуть. Бо у мене інколи було відчуття, що це нація самотніх людей, яких ніхто не чує. Їм усім було однаково страшно. І беркутівцю, і унсовцю. Їм однаково боляче і неприємно від того, що вони нічого не можуть змінити, що вони не почуті. Це фільм про безглуздо розділений народ, якому треба насправді навчитися чути один одного.

- Ти говориш про свій фільм, як про „першу спробу” осмислення цих подій, чому?

- Я думаю, що про новітню історію України у такому жанрі українське телебачення ще не говорило. Для мене було подивом і те, що ніхто з журналістів серйозно не пробував розібратися у матеріалі. При тому, що в іншій країні це могло стати найблагодатнішою темою для дослідження. Майже скрізь ми були першопрохідцями. Скажімо, на організацію інтерв’ю з Ігорем Мазуром у СІЗО пішло кілька місяців. Але ми з’ясували, що до нас цього ніхто й не пробував зробити. Фактично, це перше телевізійне інтерв’ю з унсовцем за два роки їхнього ув’язнення! Як на мене – це абсолютний парадокс у країні, дуже заполітизованій, із величезною школою політичної журналістики! І ніхто за два роки не спробував прийти до цих людей... Моє відчуття, що у цій країні багато речей не відбувається тільки тому, що люди бояться, лінуються, не хочуть зробити перший крок, або не вірять, що це можливо.

У мене ж після роботи над цим проектом залишилося велике бажання працювати далі.

- Ми спостерігаємо народження нової студії документального кіно?

- Можливо. В планах реєстрації продакшн-телестудії чи створення телекомпанії. Поки що є бажання працювати далі, тим паче, що білих чи сірих плям в історії чимало. І інтерес до них, я впевнений, буде прокидатися. Тим паче, що зараз є чимало журналістів, що почали працювати у цьому напрямі.

Читайте також:

"Обличчя протесту" – фільм про життя і смерть УБК

Керівництво “1+1” “морально зобов’язане” показати фільм “Обличчя протесту”, - заявляє Михайло Бродський

Відкритий лист до власників та керівників загальнонаціональних телеканалів

18 березня 2003 року о 12:00 у Будинку кіно відбудеться презентація документального фільму Андрія Шевченка “Обличчя протесту”.

Обличчя протесту - потворне, але небайдуже