Мені вже доводилося писати про страшну й багатоголову гідру печалі, яка прокидається у моєму серці тільки тоді, коли на телеекрані з'являються гумористи і, значить, починають жартувати. Ця похмура скотина ридає від кожного дотепу, а якщо у програмі трапляється імпровізація - її охоплюють почергово параліч, конвульсії та вогневиділення. Так, я давно зрозумів, що клоуни не винні, це все вона, гідра чортова, зроджена після багаторічного злягання «кавеенщиків» із «комедіклабівцями» на кривих дзеркалах усенародного почуття гумору.
Спершу я намагався подолати її тваринний опір і сміятися разом із публікою в залі, щоб насуплене рило моєї внутрішньої гідри зганьбилося, відчуло всю свою неадекватність. Бо все ж таки, знаєте, якось невимовно прикро, коли люди в кадрі регочуть, аж перевертаються, а ти стирчиш у кріслі, як томагавк у грудях іспанського конкістадора, й сумніви прогризають дірочки в плавленому сирку твоєї кволої посмішки. Відчуваєш себе агентом бюро ритуальних послуг, усі очікування й надії якого обертаються довкола одного тільки запитання: так будуть вони замовляти вінки чи ні? Й скільки ще чекати?
Шоу «Пороблено в Україні» на каналі «Інтер» виняткове для мене бодай тому, що не викликає занепадницьких емоцій. А втім, з іншими емоціями теж якось сутужно, наче таки пороблено. Гідра час од часу здивовано кліпає всіма своїми очима, проте її терпіння ніяк не вистачає на всю програму.
Справа в тому, що ця почвара надзвичайно шанує пародію як жанр. І програма пародій - це її давня мрія. Почасти тому, що пародія - дошкульна сестра сатири, істинний апендицит гумору, який на телебаченні часто-густо видаляють про всяк випадок. Пародія може бути злою і достатньо образливою для митця, що несвідомо виплекав для неї трон у своїй творчості. Відтак справжній момент істини - це навіть не творення пародії, а реакція на неї публіки та піддослідної жертви. Можливість показати інший бік місяця, розвернути халабуду баби-яги на 180 градусів, зрештою, брутально оголити короля - ось ті звабливі цінності пародії, про які постійно торочить моя внутрішня гідра. Для таких маніпуляцій потрібний не тільки смак, але й бездоганне знання душевної хірургії. Бо це той випадок, коли пацієнта не тільки можна, але й треба поранити заради якогось вищого суспільного катарсису.
Звісно, авторам пародій доводиться постійно нагадувати, що вони висловлюються не про людей, а про їхні твори (чи то діяння, коли йдеться про політиків). Але так само зрозуміло, що з цими сіамськими близнюками не все так просто. Тож телевізійне виживання пародії залежить від багатьох компромісів, які дозволяють ліпити непогане шоу, але завдають значної шкоди самому жанру. І «Пороблено в Україні» - це насамперед відкрита історія хвороби, що містить багато повчального матеріалу.
Формат шоу нібито дозволяє влаштовувати справжню екзекуцію публічним людям, і тому перший та найважливіший компроміс полягає в тому, як саме заманювати гостей на сеанс висміювання, щоб і вовки з гідрами наїлися, і вдячні вівці полишали студію з великим духовним піднесенням і почуттям вдячності. Так, це фігура вищого пілотажу, яку не кожен зуміє виконати; зрештою, не варто перебільшувати й кількість досвідчених авіаторів серед наших VIP-персон.
Але одна річ - зняти пародію на відеокліп популярної співачки й разом із нею тихо-мирно погиготіти, й зовсім інша - запропонувати топ-політикові виступити у ролі народного посміховиська. І справа навіть не в тому, що поп-зірки мають краще почуття гумору й настільки терпимі до критики. Просто у маскультури є чудовий вроджений захист від пародійної інтерпретації, адже її походження виразно травестійне. Відтак творення пародії на пародію, яка ще й іноді має подвійне дно - це вже суто постмодерна гра, що немислима у форматі розважального шоу.
І коли ведучі стримано кепкують над текстами пісень Тіни Кароль, вони заходять на безплідні землі; з тим таки успіхом можна ганити вітчизняну попсу за те, що в ній за багато років не з'явилося жодного Моцарта. Тож і ставлення естрадних зірок до того, що їм було «пороблено» у програмі, незмінно поблажливе й приязне; мовляв, давайте ще, чудовий стьоб. Іноді від цього тхне якоюсь кашпіровщиною ‑ таке враження, ніби артисти приходять до студії із чіткою «установкою»: безтямно реготати з пальця аж до сліз.
З політиками все інакше. Якщо Ані Лорак показують кліп на пісню Ані Лорак, а дуетові «Чай вдвойом» - теж про «Чай вдвойом», то вже Нестору Шуфричу пропонують посміятися... ну, звісно ж, із Віктора Ющенка, бо яка ще може бути пародія, гідна такого шановного гостя? Відтак і Євгену Червоненку запопадливо продовжують життя переглядом пародії на епічне льодове побоїще київського мера. Іноді така ж висока честь - посміятися з когось іншого - випадає й артистам.
Наприклад, Наталю Могилевську розсмішили роликом про Кузьму, а кліпмейкера Бадоєва, вочевидь, уже не знали, як обрадувати, то й показали йому... знову ж таки, Віктора Ющенка (та ще й у гуцульському гей-вестерні). Переконаний, що єдиний гість-політик, якому автори шоу наважилися би показати пародію на власну персону - це сам Віктор Андрійович.
Ця вибірковість інтонацій і тем для безгрішного сміху позначена ефектом бумеранга: пародисти зазнають аварії та виконують роль блазнів із іншої аншлагової опери. Поділивши своїх гостей за рівнем їхньої «недоторканності», програма «Пороблено в Україні» поволі прощається з пародійними амбіціями. І в цьому вже точно немає нічого смішного.
