Цього тижня дзвінко й гучно, під шум і пил невгамовного вулкану Ейяф'ятлайокудль, відкрився головний кінофестиваль Землі. 63-й Міжнародний - у Каннах. Шанований і авторитетний кінокритик Андрій Плахов уже повідомив Лазурному узбережжю: цей форум із якимось «несподіваним українським акцентом».
Так і є. У Каннах, на «передовій» світового кіно, заявлено одразу дві художні стрічки, до яких доклала виробничу руку наша дорогоцінна кінематографічна вітчизна.
«Шантрапа» режисера Отара Іоселіані (копродукція з Францією) - у престижній позаконкурсній програмі.
І «Щастя моє» режисера Сергія Лозниці (копродукція з Німеччиною) - в основному конкурсі (обидві стрічки продюсував українець Олег Кохан).
Повторю ще раз: вітчизняний кінематограф уперше у своїй важкій історії ось так і примудрився потрапити на найважливіший кіночемпіонат планети...
І цей фокус крутіший, ніж наші містечкові «конкурси», де далебі не задарма стурбовані визначенням «Найтовстішого грошового гада» або ж вибором «Найдосвідченішої «профурсетки». (Тільки цією тривожною стихією останнім часом і захоплюється вітчизна, забуваючи у піні світської «туси» про тверезість - у рамках загальнолюдських цінностей...).
Оглядачу «ДТ» пощастило першому (серед представників світових ЗМІ) переглянути наше «щастя» для Канн... (Там показ відбудеться лише наступного тижня.)
І зумисне - аби не наврочити, не накаркати і нічого не прогнозувати - цьому фільму і не буде присвячено жодних оцінних закарлюк: «добре», «погано», «жахливо» або «геніально»... Цей текст - лише «приватне враження».
* * *
Десятки сталевих коней різні режисери вперто і часто спрямовують на тривожні, небезпечні стежки. Хто «бумер» рихтує, хто «бронепоїзд», а хто - «мотоцикл із коляскою» заводить (як у «Вантажі 200» садист А.Балабанов). І все - щоб... Щоб - за добровільною кінематографічною традицією - на світ подивитися і себе, натхненного, білому світу в усьому творчому заповзятті представити.
«Щастя моє» від уродженця Білорусі, «учня» України і, здається, вже громадянина Німеччини - у певному сенсі, традиційний roаd-movie.
Фільм-подорож.
Мандрівка в нікуди. Подекуди - хрестоматійна (шлях, ліс, галявина, хатина якоїсь тітки Томи), а інколи - з цікавим операторським підходом (адже за справу взявся талановитий румун Олег Мугу, раніше помічений міжнародними фестивалями).
Шлях головного героя і майбутнього глядача звично проліг розбитою дорогою в гуркітливій вантажівці. У її кузові - мішки з борошном. Машина мчить пострадянськими рівчаками (знімали в Чернігівській області) темним-темним лісом - за якимось, бачте, «інтересом»...
Далі пам'ятаєте?
«Інте-інте... Інтерес...» Виходь, сволото, на букву «С»!
«Воно» - і виповзає. І все - на «С».
Дві години й шість хвилин екранного часу це «С», помножене на шум вітру і шелест шин, складає містичний саундтрек нашому кіно, в якого немає інших солодких мелодій, окрім традиційних вигуків повсякденності - «пішов на...», «...твою мать!».
І немає кращого композитора для цього фільму - ніж волання народу.
Згодом так і полізуть назустріч герою - досвідченому водієві Георгію (його зображає, а не «грає» білорус Віктор Нємєц) - і Сказ, і Страх, і Скотство (людське), і різні Суки(підколодні)... і, нарешті, Смерть (безславна)...
Усе - на «С»...
І подорож ця спочатку «закінчиться». (Тому що фільм - у «реверсі».) А потім усе й почнеться з розгону. Постісторія. Бездиханне брудне тіло нелюди тягнуть за руки-ноги темною-темною дорогою. Жбурляють труп у канаву. Екскаватор загрібає дорожньою грязюкою невідоме згасле життя. Затемнення. Чорний квадрат. Титри. Початок. «Щастя моє». Невже?
І життя починається знову...
Він ще лаштується в дорогу. Око його (і наше) пригнічують провінційні індустріальні «пейзажі». Дружина його, здається, курва. Єдиний «комфорт» - друг-автомобіль: надійний такий приятель, який згодом все ж таки затягнув хлопчину в дорожню прірву.
Куди і кому транспортує цей водій свій цінний «вантаж 2000» - те ж таки борошно - не зовсім зрозуміло. І не дуже важливо. Мабуть, голодують люди в якомусь далекому селищі. Ось і їде туди рятувати... Дорогою до нього підсідає підозрілого вигляду старий - місцевий. Як і годиться, теревенить про своє, про особисте: про страшну таємницю часів Другої світової. Як добив колись із бойовим товаришем одного безневинного хуторянина, котрий посмів симпатизувати ворогу. І залишив таким ось злочинним чином сиротою дитину - хлопчика.
Воєнні ретроепізоди миттєво врізаються в сучасний монотонний дорожній - мирний - кінокілометраж. І фільм намагається закільцювати дві «війни». Ту, давню, зовнішню - велику й вітчизняну. І війну «внутрішню» - маленьку, але повсюдну, яка димить пекельним вугіллям в ницій душі та діянні кожного зустрічного, перетворюючи існування ближнього на спалене поле, на суцільну лінію фронту... «Ти не один!» - співав собі Юрій Шевчук, присвячуючи композицію «майстрам керма»... «Когда идет дождь, когда в глаза свет проходящих мимо машин и никого нет, на дорожных столбах венки, как маяки прожитых лет, пока ты в пути... И кажется все по нулям - кислород и бензин, и с кем там она... Но все-таки знай: ты не один!..»
І наш машиніст (у машині часу) - не один.
На путі-дорозі на нього зирять «лісові сестри», провінційні шльондри, які «догоджають» кожному попутному братові-водію.
Одну з них, зовсім дівчисько, він намагається наставити на шлях істинний. Рубль на життя - просто так: як подарунок.
Тільки Добро у цьому кіно (втім, як і в житті ) виключно карається. Не підсаджуй у кабіну незнайомців, а то накаркають хату-домовину. Не втішай шльондр - інакше заблукаєш...
І ось у відповідь: «Шляхетний? Чесний? Поїдеш... А мені як...» І - в пику його, дурня, добряка: звичайного негероїчного дядька, який ризикнув піти на «геройство» - на добре слово у «країні глухих».
Звісно, далеко він так не заїде. До найближчого лісу - у кращому разі. На ночівлю. І зграя волоцюг-злодюжок його «вгамує» - монтировкою по макітрі. І далі - знову як у пісні: «Было лето вчера, а сегодня - зима».
За проміжок, що промайнув, - уже інший пейзаж на екрані. Холодний і нещадний пейзаж. Якийсь містичний тупик, де чи то чорти, чи то «людиноподібні» гніздяться. Той-таки старий будиночок на безіменному хуторі. Начебто з часів Другої світової (з розповіді діда-попутника).
Тільки хатина та - зовсім покосилася. Мир за 65 років так і не переміг колишньої війни. Все стало гірше, пустельніше. Ще страшніше.
І заправляє нині в хатині не нащадок давно убієнного (його нащадок, до речі, - один із «лісових братів», котрі прибили героя). У теремі - заповзятлива циганка-румунка.
І в цій же хатині (у вигляді людинорослини)... наш колишній бравий водій... Не впізнати! Заріс, втратив сліди чоловічої привабливості.
Його - як збайдужілий плід - використовують для різних потреб. Як тупу сексуальну цяцьку. Як волоцюгу - на місцеві базарчики тягне-потягне на саночках свій же старовинний скарб... Колишній цінний «вантаж 2000» - борошно те... Яке, здається, зливається з мертвим талим снігом в об'єктиві румунського оператора.
Дальше - зовсім трагічне. Ось буцегарня, куди потрапляє напівживий бідолаха-водій. Осатанілі менти: справжні господарі саме «цього» життя.
Ось і розстрільна - передостання - сцена... «Всі померли!». Амінь...
Залишилися живими лише суцільні «Жахи» на невідомих доріжках, які так і норовлять витріщити свої баньки з кожної щілини. І такі корчать свої противні пики. І перетворюють людину - на багно, а життя - на г... Зло - тут справжній герой, найцінніша істота. Тому що Зло перемогло і бабло, і Добро... І все і всіх. І навіть Спасителя... Бо то місцевість лише з одним «порталом» - БОГА.net.
А він «їм», здається, і не потрібен...
Очевидно, що цей депресивний (але чесний) фільм - про суцільне здичавіння.
Про градус мерзотностей, котрі зашкалюють, опускаючи саме уявлення про те, яким життя могло б бути. Жах (життя) у цьому фільмі саме й проростає - з буденності. Це «найстрашніше» - у тому темному-темному лісі, на плутаній проїжджій дорозі... На занедбаному хуторі, де господарює якась інша реальність. А насправді не інша - а повсякденна. Природна.
Ні режисерові, ні оператору її не треба моделювати. Оскільки все це - поруч. За кілька сотень кілометрів - від Києва, від Москви. Варто лише сісти у вантажівку - і проїхати три години «вглиб» вітчизни. Війна, яка закінчилася 65 років тому, все ще триває. «Час, либонь, неспокійний...» - каже один із героїв-мутантів. Адже скрізь - «битви в дорозі». Люди з'їдають одне одного. Просто так. Тому що «хочеться». І після такої трапези не залишається нічого - ні болю, ні моралі. Ні хрускоту, ні голосу... Як зауважив ще один поет (неначе і про цей фільм): «Мой голос словно снег вам упадает в ноги - и он умрет как снег, и обратится в грязь...» (Грязюка - у фіналі, тобто на «початку»).
«Діду, га, діду, - запитує хтось із «пасажирів», - а ця дорога куди?».
«А нікуди!»
Марна річ - мріяти, що той, хто «потрапив у полон», втече, - нікуди. Скрізь роги й ратиці великих чи малих Жахів.
І крізь ночі течуть безглузді дні переможених... І ці «начебто люди» якщо й брати - то виключно... менші. Йди чи не йди «дорогою вільною, куди веде тебе вільний розум», а все одно звернеш - і потрапиш на Хутір. Наче давним-давно передбачений М.Гоголем у «Вії» (або в інших творах про нечисть). Містика повсякденного життя, кошмари цього життя і неминучість безславної загибелі - виявляється, цілком «мирні» і дружні категорії для філософа-мандрівника, що, дивися, вирішить поцікавитися: ну то як там вони, «вдалині», живуть-поживають? Весело...
Сам фільм - «очима» оператора і режисера - начебто беземоційний, байдужий і трохи відчужений погляд із вікна вантажівки. Це міг би бути й «цілодобовий» фільм. Бо нічого хорошого після титру «Кінець» не передбачається... Немає у випадку з цим кіно ні кінематографічних, ні поетичних, ні якихось інших «віньєток». Усе суворо, одне слово - «жерсть».
Якщо на ситі висіяти дві-три ключові «метафори», то надто вже вони пов'язані з «побутологією» картини. Дорога і борошно. І особливі шифри для цих образів, як ви розумієте, не потрібні.
Та й не образи - тут... А життя як воно є: тут і там - і зараз. Життя немовби в режимі on-line.
З фантазійною натяжкою можна вигадати умовну (загальну) манеру цієї стрічки - ніби «споглядальний реалізм». Колишні документальні кінодосліди режисера Лозниці та жорсткі принципи нового румунського кіно від оператора Мугу - своєрідне «перехрестя», яке визначає поетику фільму.
Автор (режисер, оператор) не впливає на безпосередню канву того, що відбувається. Він - відчужений, байдужий, відморожений (інколи). А послання його (авторське) - лише у пред'явленій картинці (і загальній картині).
І цей «посил» - у нещадності й відвертості погляду...
Вочевидь, уже кожен глядач після перегляду (касових лаврів у прокаті очікувати не слід: кіно - фестивальне) цю мораль і витягуватиме на свій лад. То поплескуючи по плечу неоднозначну «фільму», то, можливо, лаючи її за надто відкриту правду повсюдно брехливого буття... Де маргінальність - не хитромудрий термін від філософів, а звичайний земний стан - поза межею Добра і Бога. «За» - Стовповою Дорогою... Оскільки, знову-таки, нікому невідомо: куди веде ця дорога?..
Що принципово для міжнародно-української роботи: відсутність усілякої театральності в манері існування персонажів. Це таке щастя, доповім я вам, особливо після щовечірніх витівок серіальних розфарбованих дуреп... Герої каннської картини, як і фільм загалом, на межі - світу художнього і світу документального. Перемісти їх - із одного в інший вимір, і особливої різниці не відчуєш. (Не випадково задіяно близько 200 непрофесійних артистів.) Вони - жива фактура цього кіно: його ворсинки, бородавки, беззубі роти і безсоромні очі.
Тут не «художні образи», а якісь молекули життя. Такі вони всі природні, кострубаті, справжні - мерзотні.
І тканина картини - ніби ковдра циганська: ворсинки різні, а кибитка - одна (на всіх), як і та дорога... Загалом, художнє і реальне - єдине ціле для того середовища й тієї атмосфери, де «Щастя моє» - лиш відлуння рваної струни у забутій пісні: «Счастье моё я нашёл в нашей дружбе с тобой...»
Хоча внутрішня суть кінострічки перегукується з іншою цитатою: «Повільно мелють млини Господа, але стирають все - на порошок...»
P.S. У Каннах фільм Михалкова «Втомлені сонцем-2» і «Щастя моє» Лозниці експерти зіштовхують - як головних антагоністів. Тому що порушено (втім, по-різному) воєнну тему. Та й у назвах - відлуння давніх пісень. Втім, картини справді дуже різні - інколи до непристойності. Кровожерлива високобюджетна війна як образ схибленого світу від Михалкова. І локальний провінційний «мир», який так і не подолав недугу «війни», - у відносно недорогій картині Лозниці...
Пісні в назвах - ось і вся «любов».
