Навіть у найдемократичніших країнах, де дуже багато говорять про відстороненість та об'єктивність телебачення, насправді надають величезного значення телеіндустрії - тоді, коли йдеться про формування бачення історії масовою людиною, вона ж рядовий виборець і громадянин. Але відмінність демократій від тоталітарних держав у цьому сенсі принципова: обстоюючи цінності свободи людини та незалежності країни, «нормальне» телебачення виховує у глядача не тільки відразу до деспотизму, а й критичний погляд на дії вітчизняних політиків, уявлення про певну поліваріантність правди, коли йдеться про долі людей (скажімо, хоча Північ США у громадянській війні мала за собою «велику» історичну правду, на боці багатьох жителів Півдня була правда екзистенційна, життєва, особистісна).
І коли Україна взагалі практично не «перекриває» своєї історії за допомогою телевізійного інструментарію, коли вона віддає історію на відкуп іноземним, переважно російським, авторам, котрі нерідко дуже своєрідно поводяться з фактами, чи заповнює телевакуум стрічками радянського часу, то з якого дива населення держави, а передусім молодь, буде шанобливо ставитися до цієї держави? Тим більше в останнє десятиліття, коли в Росії активно і цілеспрямовано, не в останню чергу за допомогою науково-популярних та художніх книг, кіно й телебачення, відроджується радянська соціальна міфологія, доповнена чіткою шовіністично-імперською складовою? Причому робиться це не шкодуючи коштів та організаційних ресурсів?
Нині у Російській Федерації щорічно виходять друком десятки книг найрізноманітніших жанрів, які «розвінчують» критиків дій сталінського режиму у воєнні роки та не менше число праць відверто апологетичних, у яких і колективізація, і терор 1937 - 38 років, і знищення чолівки Червоної армії, і навіть її відступ у 1941 - 42 роках до Москви та Сталінграда оголошуються єдино правильними в тодішній ситуації. Ба більше: з'явилися вже книги про інспіровані Британією та США змови проти Сталіна, про доцільність стратегічного союзу «батька народів» із соціалістом Гітлером, а не з якимись там капіталістами Черчиллем та Рузвельтом, про розквіт освіти, науки і техніки за сталінської доби тощо. Додайте до цього художні (і не надто художні) твори подібного спрямування - і матимете більш-менш повну картину у сфері книговидавництва...
Ті історики, які мали необережність у попередні роки заявити про себе як про послідовних критиків сталінського воєнного генія та радянської політичної системи, або пом'якшили свої оцінки, або виїхали за кордон, або дуже важко знаходять можливість для друку своїх нових досліджень. Ну, а про вихід на телебачення й говорити не доводиться - там домінують такі персонажі, як Юрій Мухін, котрий заперечує не тільки розстріл енкаведистами полонених польських офіцерів у Катині, а й політ американців на Місяць, генетику і навіть теорію відносності (в останньому він, утім, не оригінальний: його попередниками тут були Сталін та Гітлер).
Дехто, щоправда, зумів обміняти свободу власних досліджень періоду Другої світової війни на участь у кампанії проти українських, литовських та інших націоналістів як «гітлерівських союзників» і «місцевих фашистів». Та погоду на книжковому ринку все одно роблять інші автори, випускаючи кожен за рік по декілька книг, у яких визнаються лише окремі недоліки «ефективного менеджера» та його оточення - а водночас ведеться мова про визначні сталінські досягнення. І, звісно, автори більшості книг «викривають» підступних західних союзників СРСР та доводять, що на Східному фронті Німеччина та її союзники насправді втратили у кілька разів більше військ, ніж сказано в офіційних документах.
Переважно такого ж ідейного штибу й численні російські кінофільми й телесеріали «про війну». Часом ловиш себе на думці, що навіть у радянський час на екрані можна було побачити більш правдиві - ясна річ, на рівні «окопної правди» - твори, ніж сьогоднішні замасковані під правду химерні фантазії про повітряних десантників, котрі знешкоджують нацистську диво-зброю - «літаючі тарілки», чи про підводників, котрі торпедують німецькі лінкори та крейсери. А загалом і книги (науковоподібні й художні), і фільми, і газетні публікації, й інтернет - усе сприяє формуванню в свідомості всіх прошарків російського суспільства - від науковців і бізнесменів до люмпенів - уявлення про те, що існує «правильний», «справедливий» тоталітарний лад, що СРСР був переможцем у Другій світовій («Великій Вітчизняній») війні, що західні демократичні держави поводилися з Радянським Союзом підло, що Сталін, попри свої недоліки, був і лишається взірцем мудрого правителя.
А хіба недовіра до «чужоземної» демократії та уявлення про ефективність деспотичних форм правління - це не те, що потрібно багатьом політикам і політичним силам не лише в Росії, а і в інших пострадянських державах?
Утім, попри всі зусилля «червонозоряної столиці», Україна вcе ж досі перебувала на периферії цього цілеспрямованого відновлення неорадянської політичної системи за допомогою «останнього міфу» (як назвали міфи, пов'язані з Великою Вітчизняною війною Радянського Союзу, автори зробленого в 1990-ті роки у Москві багатосерійного публіцистичного телефільму). В українських підручниках було зникло навіть саме поняття «Великої Вітчизняної». Зникло не випадково: ця пишна назва - теж один із головних міфів, пов'язаних із тією війною.
Адже ще 1918 року Сталін вживав термін «вітчизняна війна» для означення боротьби радянської Росії проти «світової буржуазії». А 1927 року він чітко сказав: «Червона Армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату... Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». А яким було гасло Комінтерну? Всесвітній Радянський Союз, і не менше. Тож 24 червня 1941 року, коли Червона армія одержала наказ наступати і вийти на територію Польщі та Румунії, московська газета «Известия» писала, що почалася «Вітчизняна війна» і точиться бій за країну Рад - тобто за «вітчизну всіх трудящих світу». Іншими словами, первинне значення поняття «Вітчизняна війна» у радянському лексиконі - це війна за розширення територіальних меж СРСР - «вітчизни всіх трудящих»...
Проте навіть перебування на периферії процесів реінкарнації радянських міфів про Другу світову війну мало для України негативні наслідки. Ще за президентства Ющенка відбулося повернення терміну «Велика вітчизняна війна» до підручників та навчальних програм (міністр-соціаліст, який керував освітою, зробив свою справу). А новітні російські воєнні серіали та фільми (між іншим, нерідко зроблені в нас), здається, остаточно заполонили телеканали України. Навалі ж книжок відповідного змісту майже нічого протиставити, і не тому, що відсутні фахівці з Другої світової війни, а тому, що українське книговидання перебуває в перманентній кризі - і навіть за «найбільш українського президента» не мало належної підтримки, тоді як у Росії діє чимало відкритих і прихованих цільових видавничих програм.
Але тепер часи змінилися: нова влада відверто прагне зрушити історичний час назад - як у Росії - і зробити навколовоєнну тоталітарну за своїм характером міфологію однією з ідеологічних опор свого панування. Вкотре стосовно масової свідомості у не надто (м'яко кажучи) демократичних державах успішно застосовується знаменита формула Джорджа Орвела: «Хто контролює минуле - той контролює майбутнє».
Отож і залишається: не вмикати телевізор хоча б у ці дні, особливо сповнені тоталітарною брехнею й істерикою, не слухати радіо, а - якщо буде настрій - перечитати чесні спогади справжніх ветеранів тієї війни - Шумиліна «Ванька ротный» чи Нікуліна «Воспоминания о войне». Вони є в інтернеті. А для естетів рекомендую - роман Кононова «Голая пионерка»...
Ілюстрація - www.freeoboi.ru
