Призначивши 11 березня міністром освіти і науки України Дмитра Володимировича Табачника, президент Віктор Федорович Янукович почав виконувати свої передвиборні обіцянки, у невиконанні яких його звинувачували прихильники. А опоненти, в свою чергу, потирали руки: отакий він, «тому що послідовний», кинув свій електорат. Насправді ж Янукович наочно демонструє принцип: «Пацан сказав - пацан зробив». Якщо хто ще не зрозумів: ідеться про обіцянку Віктора Федоровича зробити російську мову другою державною, в перспективі - повернути Україну в російський культурний контекст. І те, що голова держави 9 березня запевнив свій народ у тому, що Україна лишиться українською, а державна мова - єдиною державною, насправді виявилося димовою завісою.
Бо вже за два дні Янукович сам (або з чиєїсь підказки) зробив хід конем. Тепер освітянську сферу віддано на розтерзання - не підберу іншого слова - людині, котра від народження, на генетичному рівні, сприймає Україну як країну, територію якої населяють здебільшого фашисти та їхні поплічники.
Дмитро Табачник як чесний фальсифікатор
На кожне звинувачення в українофобії він, перфектний оратор, ритор та демагог, завжди має відповідь. Ось кілька варіантів: «Я неудобный политик», «Я борюсь с мракобесием», «Я говорю всем неприятную правду». Через наявність подібних стандартних заготовок жодна дискусія з Дмитром Володимировичем - хоч на сторінках преси, хоч на майданах, хоч у студіях - апріорі неможлива.
Хоча б тому, що своїх поглядів, котрі не сумісні не лише з Конституцією Україні, але й із основними законами будь-якої держави, яка себе поважає, пан Табачник чесно не приховує. Його немає в чому викривати - він весь на долоні. Широкого резонансу набула пряма причетність Дмитра Табачника до підтасовки результатів телепроекту «Великі українці». Сам історик, до речі, не надто й заперечує. І виглядає, що скоро в школах викладатимуть історію так, як це подобається панові Табачнику. Ну, а свою причетність до інших, більш давніх фальсифікацій, він віднедавна навіть декларує.
Візьміть для прикладу книжку про Табачника з серії «Знамениті Українці», підписану невідомим мені Геннадієм Зубченком і написану явно з благословення та за редакцією головного героя. Ми можемо прочитати там про Табачника, що він зітканий із протиріч і, зокрема:
- а також про те, як перед Табачником принижувалися офіцери КДБ, як він сам хамив по телефону президенту Ющенку, як хотів побити міністра культури Вовкуна, і нарешті про те, що доля не дала йому шансу стати останнім героєм (стор.117).
Найцікавіше написано на четвертій сторінці обкладинки. Мушу процитувати: «Однако до конца потенциал Табачника еще не раскрыт, и свою главную роль в отечественной истории он пока не сыграл». Тепер, як бачимо, зробивши хід Табачником, новий голова нашої держави дав цій фігурі шанс розкрити свій руйнівний для України потенціал.
Дмитро Табачник як розумний противник
Мені зараз неймовірно важко утримуватися від фраз, котрі сприймуться як безглузді пафосні гасла на кшталт: «Табачник - українофоб!» або «Табачник - ненависник всього українського!». Чесне слово, після того, як Віктор Ющенко зробив за п'ять років із «усього українського» клоунаду, бутафорію та велику приватну пасіку, важко говорити про якусь національну ідею, ідеологію, історію, сучасну українську культуру, її спроби влитися в європейський контекст: зміст кожної з цих фраз Ющенком нівельований і зведений до рівня нижче плінтуса. Власне, саме через це повернення Табачника не кудись, а саме в освітянську сферу, виглядає, без перебільшення, трагедією.
Бо якщо з Януковичем на його посаді можна і навіть треба змиритися, Табачнику треба опиратися з усіх сил. Але Віктор Федорович зі свого боку все зробив правильно. Тепер, коли йому почнуть закидати проросійськи налаштовану освіту, він розведе руками: «Це - не я. Це - Табачник». Але з посади міністра він навряд чи звільнить. На це теж знайдуться аргументи. Наприклад: «Дмитро Володимирович на своєму місці, бо він - розумний!». Це вже звучить навіть із вуст відомих політологів.
Банально, та від цього не легше. Адже Табачник насправді не дурний. І тут Україна може програти: на неї пішов війною розумний, хитрий, підступний та цинічний ворог, який до того ж тепер наділений владою. Причому - безмежною, абсолютною та безконтрольною: куди-куди, а в гуманітарну та освітянську сферу президент і прем'єр втручатися не будуть. Не хочуть. Україна ж не може, не здатна в силу різних причин протиставити українофобії міністра освіти нічого, крім примітивної русофобії.
У нас нема ідеології. У Табачника вона є. Свою ідеологічну платформу та програму він не раз вільно викладав у пресі. Дмитро Табачник є автором кількох книжок публіцистики, і його навіть називають «полемічним публіцистом». До речі, все це досить добре продається, навіть нагороджується - і це в державі, яку автор нагороджених книжок готовий розділити між Польщею та Росією! З книгарень не вилучається - і слава Богу! Надання Табачнику можливості вільно висловлювати свої неприємні нам погляди означає торжество свободи слова в Україні, за яку ми так ратуємо.
Ось тільки з приходом Табачника в міністерство освіти полемічні погляди його, окремо взятого громадянина, перестануть бути такими. Вони перетворяться на політику очолюваного ним міністерства. Всі незгодні будуть звільнятися з роботи.
Я не маю нічого проти російської мови. Я сам білінгв, пишу українською та російською, переходжу з однієї на іншу тоді, коли мені заманеться. Цим я не оригінальний. Проте любити країну, в якій народився і живеш, громадянином якої є і яку хочеш бачити кращою, може двомовний українець, російськомовний українець, російськомовний етнічний росіянин, грузин, єврей, вірменин, білорус, чукча - той, хто тут живе і зв'язує себе з Україною. Любити Україну може навіть глухонімий українець.
Красномовний киянин Дмитро Табачник, чудово знаючи українську, Україну не любить. Ця держава, на його глибоке переконання, виникла випадково, без жодних для цього передумов, і розвивається лише на догоду вузькому колу україномовної інтелігенції. Так, ця фраза виглядає вирваною з контексту. Табачник говорив це, маючи на увазі - за незалежність треба боротися. Але ж тепер нашу боротьбу за незалежність освіти від його, Дмитра Табачника, проросійських ініціатив він, полемічний публіцист, визнавати не буде в силу свого службового становища.
Дмитро Табачник і НЕК
Не смійтеся, але я знову апелюватиму до Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі: чому НЕК жодного разу не розглянув книги, статті та усні публічні висловлювання пана Табачника про Україну й українців як зразок розпалення міжнаціональної ворожнечі, приниження гідності українців тощо? Поясню: тому що діяльність НЕК і діяльність Табачника знаходяться в одній ціннісній площині. Вони доповнюють один одного, і я дивуюся, чому Дмитро Володимирович досі не член НЕК і не заступник Василя Васильовича Костицького.
Свою діяльність НЕК виправдовує насамперед турботою про наших з вами дітей. Табачник, отримавши посаду міністра освіти, піде ще далі: якщо НЕК дітьми прикривається, то пан Табачник своєю владою візьме дітей у заручники тієї системи середньої та вищої освіти, яку він створить, перекроївши під свої погляди.
Ось лише одне припущення. Незабаром обов'язковий екзамен із української мови в Україні перетвориться на екзамен із просто «мови», на вибір. І можливості української, без того невеликі, тепер буде обмежено волею Табачника вже на рівні шкіл. Предмет «Історія України» перетвориться за значущістю на «Историю Украинской ССР» (була така зелена тоненька книжечка в моєму шкільному отроцтві), зате історія сусідньої держави буде подаватися як історія нашої. Якщо батьки школярів думають інакше, ніж прописано в затвердженій Табачником шкільній програмі, ці школярі просто не матимуть хороших оцінок із історії, літератури, мови, навіть прикладних наук. Ну, далі фантазія може породжувати інші футуристичні кошмари.
Дмитро Табачник і «рука Москви»
Кілька днів тому в київській книгарні я побачив цілу серію свіженьких, 2008-2009 року видання, книжок, привезених сюди з Росії і написаних російськими істориками про Росію. Їх десь десяток, але насправді більше - не хотілося витрачати часу на моніторинг решти. Всі вони присвячені одній темі: обґрунтованій реабілітації «дядечка Джо» - товариша Сталіна. Виявляється, в 1937 році треба було влаштувати терор, бо інакше троцькісти та інші фашисти вбили б Сталіна та захопили владу. Тоді ж, у 1937 році, треба було негайно саджати всю інтелігенцію в табори, бо інакше вона повтікала б до Гітлера і СРСР не виграв би війну. А так кращі уми сиділи в системі ГУЛАГу та кували перемогу. Ось як запобігли відтоку мізків. Ще там є книжка про непричетність Сталіна та партії до голоду 1932-1933 років. Словом, реабілітація сталінізму йде повним ходом, і це вже не поодинокі думки окремо взятих громадян Росії - це книжкова серія, видана дорого та якісно. Що означає: реабілітація комунізму та сталінізму стала частиною політики сусідньої держави.
Я поняття не маю, які зобов'язання Партія регіонів має перед Табачником. Але вже навіть не натякають, а відкрито кажуть: його кандидатуру саме на цій посаді лобіював не лише Леонід Кучма - тут вбачають «руку Москви». Ваш автор не є прихильником пошуку зовнішнього ворога, вселенського зла й теорій змови. Проте, зважаючи на погляди пана Табачника та його численні реверанси в бік Великого Брата, боюся навіть уявити, що зробить із нашою історією Дмитро Табачник і як інтегрує її в загальноросійський контекст, віддячуючи за потужне лобі. Тепер він може почати експансію актуальних у сусідів ідеологем.
Як приватна особа пан Табачник має право поділяти будь-які погляди та називати чорне білим, а голене - стриженим. Проте йому аж кортить зробити власні погляди основою української освіти й науки, новою державною ідеологією. Тому я не здивуюся, якщо після його нововведень дітям у школах розповідатимуть: великий терор був насправді благом для України, голод - оздоровленням нації, а СРСР - «золотим віком». Хочу помилятися - але інформація, почерпнута з збірників публіцистики Дмитра Табачника, не дає мені права на помилку.
Чи є можливість опору?
Що робити? Влаштовувати мітинги, писати маніфести, збирати підписні листи з гаслом: «Табачник - геть»? Ні.
Влаштовувати мистецькі акції «АнтиТабачник: ні українофобії в освіті»? Теж ні.
Власне, все це насправді потрібно, але громадська думка стосовно персони Дмитра Табачника в Україні вже сформована і без акцій протесту, результат яких буде нульовим. Думка ця здебільшого негативна. Інакше як пояснити, що слово «шок» вживається після оприлюднення списку складу нового уряду лише по відношенню до персони міністра освіти, причому про шок, у тому числі культурний, говорять і пишуть на абсолютно різних телеканалах і в абсолютно різних за спрямуванням суспільно-політичних виданнях. Чомусь жодне інше призначення нікого так неприємно не шокувало. Навіть соратники по партії, нині - теж міністри, про нього невисокої думки. Але акціями публічного протесту нічого не вирішити. Як на мене, слід апелювати до двох категорій громадян.
Перша і головна: українські освітяни. Ці безмежно шановані мною, мало оплачувані та залежні від міносвіти люди, повинні оголосити Табачнику та його ініціативам війну. Ви скажете: ще нічого не почалося, а цей переляканий уже галасує. Проте не раз говорилося: ініціативи Дмитра Володимировича спрямовані на проросійську орієнтацію української гуманітарної сфери. Своїх орієнтирів він чесно не приховує. А значить, думати на кілька ходів наперед у ситуації, що склалася, таки не завадить.
Шкільні вчителі - ось хто справді мусить протестувати, й ось чиї підписні листи та заяви дійсно будуть дієвими. Або взяти з пана Табачника обіцянку, що він не буде мати нічого проти «української України», хоча це звучить дуже наївно - він її просто не дасть. Не забувайте: в системі освіти в нас працюють переважно жінки. Якщо вірити численним історичним розвідкам, українські жінки завжди були зразком гордої непокори, особливо - коли над ними збиралися чинити наругу. Отже, освітянам, а точніше - освітянкам протестувати й опиратися політиці нового міністра сам Бог велів.
До того ж шановані мною освітяни повинні усвідомити одну важливу річ (і я готовий на колінах благати їх про це): не треба боятися чинити опір поганим для освіти ініціативам Дмитра Табачника. За опір ініціативам нового міністра освіти жодну людину не розстріляють, не посадять у тюрму, навіть не скалічать у темному під'їзді. Зрештою, освітяни мають право вимагати, щоби кожну свою реформу міністр пояснював публічно, відкрито та в форматі дискусії. Бо саме дискусій та полеміки, а не огульних звинувачень на свою адресу, вимагає від своїх опонентів Табачник.
Друга категорія - не смійтеся - нова влада, особисто президент та опозиційні політики. Якщо та ж сама опозиція справді по-державницьки налаштована, якщо нова влада та новий президент справді хочуть працювати для України і завести тут, як дехто прогнозує, власний рай, а не апендикс сусідньої держави, всі повинні домовитися: Табачника забирають з цієї посади в обмін на якісь спільні дії влади та опозиції, корисні в результаті обом сторонам.
Між іншим, ось коли, нарешті, з нашого боку може знадобитися Тягнибок, зійшовшись із новим міністром освіти у відкритому бою. Але ВО «Свобода» на призначення Табачника загалом ще ніяк не відреагувало, хоча львівська організація цієї найбільш опозиційної до Табачника організації вже долучилася до хору протестувальників. Причому, знову ж таки, не будучи прихильником жодної політичної сили, схильний припустити: ось коли «Свобода» нарешті може виявити себе, діючи послідовно та конструктивно і створюючи противагу всім імовірним ініціативам пана Табачника стосовно корекції і без того не всім досконалої української освіти.
У політичних іграх я дилетант. Та ось що підказує хлопський розум: якщо вже Дмитрові Володимировичу обіцяно посаду в уряді - хай обіймає будь-яку іншу. Ну призначили ж Василя Цушка міністром економіки! Табачник міг би бути міністром транспорту, тоді б у бік Росії ходило більше швидкісних поїздів, зручних для тих із нас, хто має в сусідній державі друзів, родичів, бізнес-інтереси, гастролі, інші справи. Бо економічних, культурних та особистих зв'язків із державою Росія ще ніхто не відміняв.
Це об'єктивно, шановна інтелігенціє: в інший спосіб негативний вплив поглядів нового міністра освіти на освіту наших дітей не усунути. Бо якщо в школі дітям будуть розказувати про Переяславську Раду та ОУН-УПА одне, а вдома - інше, проте за межами квартир дітей каратимуть оцінкою за почуте вдома, це буде чергова перемога подвійної моралі.
Фото - www.pravda.com.ua
