Прем'єр нових телесеріалів українського виробництва ваш автор завжди чекає з жахом та нетерплячим трепетом - залежно від того, що стартує. Якщо мелодрама - жаху більше: все одно треба дивитися, аби розуміти тренд, а солодких лікерів, якими є всі без винятку любовні історії, я навіть у часи своєї алкогольно заангажованої юності не вживав. Та й не сприймають мої півкулі «про любов». Тому перегляд кожної подібної історії, зробленої в Україні, - завжди наруга та насильство над собою, хоча все це і має якийсь елемент мазохізму: свідомо мучити себе. Натомість якщо обіцяють детектив - у мене більше трепету: не часто в нас з'являється достойна кривава чоловіча відповідь жіночим соплям. Тому до старту детективного серіалу «По закону» на IСTV (з 9 лютого по буднях о 22.00) готувався старанно, налаштовуючись не на відпочинок, як того обіцяли виробники (компанія Film.ua), а на роботу - фіксувати успіхи та прорахунки насамперед текстовиків.
Для мелодрами сюжет та його втілення, за великим рахунком, вторинні, бо тітоньки завжди готують носовички лише від усвідомлення, що «він любить її, вона кохає іншого», або коли «спокушена й покинута». Натомість детективна історія тримається передусім на сюжеті. Тому детектив - надзвичайно вигідний жанр. Не слід забувати: фаховий кінокритик в Україні якщо й подивиться телевізійне кіно, то порівняє з роботами Тарковського, Муратової та Іоселіані. А значить, творців серії хронометражем у 44 хвилини звинуватять у тому, що вони - ремісники, а персонажі в них - картонні, пласкі та ходульні. Не зважаючи при цьому на те, що для 44 хвилин детективу інші персонажі й не потрібні. Ось у чому вигода: сиди, дивись та ще й трошки думай. Переймайся не внутрішнім світом героїв, а сюжетом.
Тому, беручись за адаптацію хорватського формату KRIM TIM 2 (K.T.2), український виробник вирішив не заморочуватись, роблячи біографію головним дійовим особам. Бо керівник Film.ua Віктор Мирський досить докладно та вичерпно пояснив, чому вигідніше купувати формати, аніж створювати свої з перспективою на продаж. В цю концепцію цілком вкладається безликість, а швидше - безликість майора Алчевської, капітана Макарова та старшого лейтенанта Пчолкіна (привіт герою з серіалу «Бригада» на прізвисько Пчєла). Якщо покупка апробованого та обкатаного формату, як зазначає пан Мирський, страхує від помилок, що в випадку кіновиробництва призводять до зайвих витрат, то для чого морочитися, роблячи героїв трошки більше схожими на живих людей, ніж того вимагає формат? Досвід же показав - у телевізійному детективі важливий сюжет, загадка, а не той, хто розгадує.
У нашій ситуації, цитуючи знову ж таки Віктора Мирського, глядач розгадує своєрідний кросворд. А трійця Алчевська-Макаров-Пчолкін лише підказують правильні відповіді. Зрештою, вирішення цієї проблеми залежить від акторів (відповідно, Антоніна Макарчук, Андрій Дебрін та Олексій Зорін): як вони зіграють - так і буде. Ще - від сценаристів (а їх семеро): якщо актор відчує в черговій історії щось, крім тексту, набраного на комп'ютері і роздрукованому на принтері, - він постарається. Не відчує - не постарається.
Отже, в мене як у глядача не виникає жодної потреби в так званій об'ємності героїв, головних та другорядних. Натомість є потреба в інших якостях цього фільму, які рекламував канал: «Це жорсткий урбаністичний детектив, знятий просто на вулицях міста». Урбаністику бачу - спальні райони Києва. Жорсткості - ні, хоч убийте. Можливо, трьох серій мало для того, щоби цю обіцяну жорсткість в повній мірі відчути, і я буду дивитися ще. Але закривавлений труп нареченої у весільній сукні в басейні - не та жорсткість, яку мені хочеться бачити на «чоловічому» каналі о 22.00, коли дитина спить, а дружина - у ванній. Ні, я не вимагаю розчленованих тіл із серії в серію. Але, як на мене, урбаністичний детектив, та ще й жорсткий - це не труп в офісі чи на акуратно прибраному газоні. Це - атмосфера, а якраз атмосфери жахливого злочину поки бракує. Взяти хоча б кабінет, де працюють двоє з наших героїв. Змушений повторитися: це не ментівська конура в райвідділі, навіть не відремонтований спонсорським коштом кабінет районного управління внутрішніх справ. Злочини розкриваються в інтер'єрі, не побоюся цього слова, гламурно-глянцевого офісу. І це справді жорстоко щодо глядацьких сподівань затятого любителя детективного жанру.
Серіал «По закону» вже має перші результати показу, проте незалежно від них опинився в дещо дивній, хоча загалом вигідній для себе ситуації. Хорватський формат, тобто оригінал, першоджерело, яке в Україні адаптували, ані мені, ані зацікавленому, ані навіть пересічному глядачеві не знайомий. Отже, вмощуючись перед телевізором, ми оцінюємо той продукт, який для нас приготували, як оригінальний, чи все ж таки сприймаємо пригоди Алчевської-Макарова-Пчолкіна як неймовірні пригоди хорватів в Україні? Ми не можемо порівняти, щоби повною мірою оцінити старання продюсерів, сценаристів та режисерів. Хоча, з іншого боку, після «Файни Юкрайни» я не можу дивитися «Наша Russia», хоч як би хто мене не переконував, що «Раша» первинна. Чесне слово, пробував - наші Остап та Олекса мені веселіші за їхнього Івана Дуліна. Тому лишається вірити, що виробники «По закону» не користуються тим, що нема й не буде з чим порівняти, і стараються на повну силу.
Згоден - старання за результатами трьох перших серій не оцінити. Проте в даному випадку маємо насправді не три, а шість серій. Кожен вечір «По закону» за 44 хвилини пропонує нам не одну, а відразу дві історії, причому - ура, українці! - без перерви на 20-хвилинний рекламний блок. Очевидно, це передбачено форматом. Хоча, якщо це наше ноу-хау, то дуже цікаве.
Справа в тому, що історія, вкладена в 22 хвилини, не встигає набриднути. Мабуть, у цьому родзинка: екранізація детективного оповідання такої тяглості не передбачає розмаху по локаціях. Так само сюди не пристебнеш повноцінну погоню чи будь-який інший екшн, і жоден сноб ні в чому виробника не звинуватить: бо нема Бога, крім формату, і продюсер - вірний слуга його. Подобається це комусь чи ні, але серіал «По закону» робиться не лише за певним форматом, а й справді по закону - закону сучасного телевізійного виробництва.
Вірний своїм звичкам шукати позитив у всьому (навіть у невтішних ні для кого результатах виборів), позитивними моментами ваш автор схильний вважати такі. Перше: у нас потроху знімають щось, крім мелодрам. Друге: семеро сценаристів - це семеро перспективних текстовиків, а отже - в титрах читаємо прізвища семи людей, котрі здатні писати в Україні щось, окрім потоку власної свідомості та віршів постмодерної доби. Третє: сто відсотків українських акторів, задіяних у серіалі, тою чи іншою мірою набуватимуть досвіду роботи і сформують той фундамент, на якому закріпиться потужне вітчизняне кіновиробництво. Що ж стосується самих сюжетів... Дозвольте промовчати, бо точно буду суб'єктивним. Хіба може один автор вказувати іншим у дусі: «А тут би я зробив не так»? Щоправда, мене як сексиста, напружує, що Ірина Алчевська старша за званням за кожного зі своїх колег-мужчин і формально командує ними.
І наостанок зазначу таке: якщо «По закону» справді адаптується до українських реалій, то значить, нам не можна ходити в басейни, солярії, навіть просто займатися сексом - нас всюди знімає в голому та смішному вигляді прихована камера. Це показано в трьох історіях із шести запропонованих, і це може свідчити про певну українську тенденцію, що відповідає реаліям нашого життя.
До речі, моя дружина звільнила ванну кімнату. Піду перевірю це приміщення на предмет відеожучків...
Фото - www.ictv.ua
