Такого на Першому національному не було дуже давно, якщо взагалі було бодай коли-небудь. Можливо, 23 січня 2010 року стало початком нової сторінки в історії каналу. Що це було? Виправдовування? Піар-захід із метою розкрутити Василя Лазаровича? Пропаганда у класичному радянському стилі? Мабуть, незбагненна, неймовірна суміш із усіх цих трьох компонентів.
Вів ток-шоу Василь Ілащук. Гостями студії були двоє його заступників - перший віце-президент НТКУ Михайло Кобля та віце-президент Андрій Чернюк, продюсери Володимир Бебешко та Володимир Орлов, «дуже відомий в Україні та за межами України журналіст» Олег Вергеліс та ще двоє чи троє осіб. Були й специфічні учасники - порожні стільці «для Олени Мозгової та представників Нового каналу».
Ведучий - він же зацікавлена сторона, прямий учасник конфлікту. Цікаво, чи не правда? А як же переконливо! Він навіть не намагався абстрагуватися від своєї залученості до скандалу, відсторонитися й намагатися об'єктивно з'ясувати, хто ж правий - він чи його опоненти. Він просто знищував своїх опонентів, направо й наліво навішуючи ярлики на самісінькій межі з хамством. Що ж до чесності - тут нею й не пахло. Сценарій видався настільки відпрацьованим, що виникла майже впевненість: два порожніх стільці так і були задумані як порожні. Ну, от що б могла відповісти та сама Мозгова на запитання на кшталт: «Хто ще може підтвердити, що Василь Лазарович гідно представлятиме Україну?». Чимось невловимо радянським повіяло від того ток-шоу, хоча б от через що: п'ять, здається, відеосюжетів про історію «Євробачення» ані найменшою мірою не стосувалися цьогорічного вибору НТКУ, але їх було підверстано до розмови як доведення правильності обраного «світлого шляху». Так само років із тридцять тому могли показати картинки Нью-Йорка, вулиці, якими йшли собі люди, їхали собі машини, а потім розповісти про буцімто тільки-но побачений глядачами «звірячий оскал американського імперіалізму». Здавалося, от-от учасники почнуть висловлюватися саме такими от фразами. Їхня лексика була дуже недалекою від того, аргументація - так само.
«Фанерна, пластмасова попса», - неодноразово повторював ведучий. Та хай вона хоч поліетиленова, але яким боком це доводить виконавські чесноти Василя Лазаровича? «Лазарович, на відміну від фанерних виконавців-одноденок, співає наживо; треба нарешті показати Європі, що в Україні вміють співати наживо», - різні варіації цієї думки Ілащук повторював протягом усієї програми. Але ж на «Євробаченні» всі співають наживо! Плюсової фонограми там не може бути, всі попередні представники України саме так і виступали. «2007 року Козловський сам зняв свою кандидатуру з відбіркового конкурсу» - то що ж, він зняв її на віки вічні, раз і назавжди? Яким чином це доводить необґрунтованість претензій Віталія Козловського? Я не належу, до речі, до його аудиторії. З того, що я чув, мені здалося, що Козловський робить ставку на фактуру, зовнішність, а не на спів. Менше з тим, слухати з екрану постійні звинувачення на його адресу та принизливі його характеристики було просто-таки неприємно. Але гаразд, хай він, як і ще один об'єкт «комсомольської характеристики», даної паном Ілащуком, - Наталя Валевська, - не такі вже й видатні артисти. Чи є це доказом чеснот пана Лазаровича? Ілащук зводив відбір на «Євробачення» до бінарної альтернативи, представляв справу так, ніби на конкурс могли поїхати або Козловський, або Лазарович - більше обирати не було з кого.
Стилістика «сам дурень» домінувала у двогодинній програмі від початку й до кінця. Ледь не всі аргументи ведучого були саме такого штибу. На початку програми було згадано «Фабрику зірок - 3», навіть показано на екрані папірці з листування Нового каналу з НТКУ (прочитати їх навряд чи хтось встиг, та на це й не було розрахунку, то була просто ілюстрація) з приводу того, що «Фабрика» нібито ще восени оголосила, що її переможець поїде на «Євробачення». Потім протягом усього шоу лунали й лунали кпини на адресу «Фабрики», перемили всі кісточки і їй, і її переможцеві Стасові Шурінсу («Ця дитина ще не доросла до великої сцени»; всі цитати законспектовано з голосу, тому вони можуть виявитися не зовсім дослівними). Так, обрання переможця «Фабрики зірок» залишило багато запитань, не він видавався найяскравішим серед учасників, процедура голосування так само не завжди видавалася чесною: за сімох фіналістів голосували цілий тиждень, лише наприкінці якого став відомий восьмий учасник фіналу. Гаразд, хай «Фабрика зірок» узагалі не варта уваги. Але яким робом це доводить, що найкращою кандидатурою на «Євробачення» є Василь Лазарович?
Олександр Савенко, президент НТКУ 2003 - 2005 років, у синхроні розповів: 2004 року він зібрав претендентів на участь у «Євробаченні» й сказав їм, що НТКУ не може забезпечити фінансування. Руслана погодилася на ці умови, й ніхто не мав претензій. Ілащук підсумував: от і цього року так. То, може, він просто соромився сказати, що теж збирав усіх претендентів і розповідав їм про сувору реальність? Ні, він зазначив: ніхто до нього не звертався, ніхто з претендентів не приходив, тож він знати не знає, що хтось готувався до поїздки в Осло, витрачав сили й кошти. Оригінальна логіка: за нею, якщо 1 липня, перед самим поданням документів, університет оголосить про скасування конкурсу абітурієнтів, то й усе буде гаразд. І справді: ніхто ж з потенційних абітурієнтів до ректора не звертався, не заявляв про своє бажання стати студентом, усі, немов останні бовдури, сиділи й чекали на початок конкурсу у традиційний термін. Утім, добре, хай навіть ніхто не звертався. Але чи не спадало керівництву НТКУ на думку, що про скасування конкурсу належало б повідомити заздалегідь і публічно? Ні, здається, не спадало. Схоже, у цій організації взагалі не чули про публічність, а за єдиний спосіб діяльності вважають кулуарний, спосіб приватних домовленостей подалі від сторонніх очей. Отак і розсипалися всі запевнення у прагненні представити Європі нерозкручені таланти: за такого підходу «талант із вулиці», хоч би яким талановитим він був, не може потрапити на конкурс. Він мусить бути талантом, дуже й дуже знайомим із керівництвом НТКУ.
Протягом усієї програми Ілащук наголошував: ЄМС не регламентує процедури національного відбору й віддає її на розсуд телекомпаній-учасниць. Тож, мовляв, усе гаразд. Чи справді він не здогадується: ЄМС і не стане розписувати правила спеціально для України? Встановлення правил національного відбору - то справа самої НТКУ, навіть прямий її обов'язок. Поки що ж відбір є грою без правил, у якій співаки є пішаками. Із таким самим успіхом наші законодавці могли б виправдовувати дірки в законодавстві та недолугі закони тим фактом, що потрібні, але відсутні та «долугі» закони не розробила для нас Парламентська Асамблея Ради Європи. Чи, може, ООН.
Утім, одного разу слово «етика» все ж пролунало. Ведучий обіцяв повести мову про журналістську етику - бо пишуть про ситуацію навколо Лазаровича просто тобі казна-що. Так, до речі, й не повів.
Варто, мабуть, навести декілька прикладів «дискусії». Про Лазаровича: «Є співаки, а є виконавці. Вже очевидно, що Лазарович - то співак». (Кому очевидно?) Ще: «Бачимо, популярність зростає... Про Лазаровича заговорили, він став цікавий для всієї України». Про Наталю Валевську: «Одна співачка... точніше, одна виконавиця», «І Козловського, і Валевську суспільство не оцінило, вони ображені», от тому, мовляв, і виступають із протестами. Про Савіка Шустера: «Закордонний шоумен», який уявив себе господарем України; саме його присвячена відборові на «Євробачення» програма й стала приводом для відповіді НТКУ («одна програма на одному каналі», жодного разу не було вимовлено навіть назву програми, не кажучи вже про такі дрібнички, як дата виходу в ефір). Віталію Козловському порадили поїхати на «Євробачення» від Ізраїлю (так-так, Дмитрові Гершензону, який сказав це, мабуть, ночами спати не дають жидомасони кляті). «На "Новій хвилі" результати оцінювали нечесно, якби чесно, то Лазарович посів би не дев'яте, а перше місце». Ну й нарешті: «Хай Лазарович не переможе, хай не здобуде високого місця - але він гідно представить Україну».
І, як на мою думку, шедевр: «Ми не втручаємося у формат "Фабрики зірок", то чому Новий канал втручається у наш формат? "Євробачення" - це наш продукт!» Отак: проведення конкурсу пісні «Євробачення» в Осло - то особиста заслуга «особисто дорогого товариша Ілащука».
Кілька разів Василь Лазарович виходив співати. Багато слів було сказано про патріотизм, про те, що «Козловський та Валевська співають рідною для себе російською мовою, а Лазарович - українець», але більшість пісень він виконав російською. Ще дві - якоюсь, схожою на англійську. Українською - лише одну, ту саму «Я піду в далекі гори». Як співав? Арія з оперети «Містер Ікс» була непоганою (хоча й не без вад - із триманням високих нот у співака явні проблеми), але навряд чи щось довела: «Євробачення» - то не конкурс оперети. Решта? Дуже так собі. Навіть щедрий до того на компліменти Олег Вергеліс зазначив: забракло Лазаровичеві енергетики навіть для такого маленького приміщення. «Підкорення слухачів щирістю», обіцяного в численних заявах учасників, не було помітно.
Схвальні відгуки Марії Стефюк та Олександра Дяченка навряд чи багато чого варті: оперні співаки, хай навіть загальновизнані, - не експерти у поп-музиці, так само як Ілля Глазунов навряд чи є авторитетом у жанрі книжкових ілюстрацій. Для Стефюк та Дяченка Лазарович є лише вокалістом-початківцем, таким собі студентом, що складає іспит із сольфеджіо. Не переконували й компліменти з вуст Михаїла Фінберга - керівника оркестру білоруського телебачення, солістом якого був колись Лазарович. Співати в оркестрі (не у супроводі оркестру, а саме в оркестрі, коли голос - то один з численних музичних інструментів) та бути солістом - далеко не одне й те саме.
Затерті жарти та бородаті анекдоти у виконанні Ілащука облишмо для фахівців з телевізійної естетики. Але як вам такий «неспростовний» аргумент: «Василь Лазарович - то співочий мужик»? Чи «Євробачення» - то конкурс мужиків? Тих, що в личаках («лаптях»)?
Було в програмі й «сусіднє приміщення» - такий собі «грін рум». Там зібралися журналісти й «фани Василя Лазаровича». Включення з «сусіднього приміщення» змусило згадати щось дуже знайоме, але вже призабуте. Показували лише крупний план першого ряду фанів. Що тісно, пліч-о-пліч стояли позаду чотирьох журналістів і створювали враження юрби. От чого жодного разу не показали - то це загального плану: а скільки ж її, тієї юрби. Може, отой лише перший ряд і є. Іншим ноу-хау було відправити до «сусіднього приміщення» журналістів. І справді, чому той самий Вергеліс був серед основних гостей, а інші журналісти - за дверима? Щоб «дискусії» не заважали та своїми недоречними запитаннями не псували картини. Та й юрба фанів збільшилася одразу на чотирьох осіб.
Утім, журналістка («основні герої» ток-шоу звали її не інакше, як «дівчинка-з-Детектор медіа») стала першою, хто перервав нескінченний потік славослів'я на адресу Лазаровича, а ще більше на адресу себе ж, любої НТКУ. Загалом у двогодинній «дискусії» вдалося нарахувати аж цілих три репліки, що дуже обережно, але ставили під сумнів вибір Першого національного.
Не звернув Ілащук уваги на одну річ: ніхто не звинувачує його в порушенні юридичних процедур. Звинувачують його у порушенні норм етики - простої людської етики, яка, власне, не є якістю суто професійною, й навряд чи бодай єдиний нормативний документ НТКУ місить вимоги щодо неї. Тож людина, яка не здогадується про існування етики, може бути спокійною: з погляду букви інструкцій та циркулярів, вона не порушила нічого, просто геть нічого. А совість, порядність - це речі такі. Зарплатню за них не дають.
Що ж до Василя Лазаровича, то його стає просто-таки шкода. Він виявився крайнім в усій цій історії. Невже Василь Ілащук не розуміє простенької речі: своїми неоковирними діями він не популяризує Лазаровича, а ліпить з нього одіозну постать? Це не того роду скандал, який може викликати цікавість до творчості Лазаровича, популярність його як співака, а не як героя кулуарної хроніки.
Чи мав Ілащук право відстоювати свою позицію? Безперечно, мав. Чи мав він право використати для цього підвладний йому телеканал? Теж мав - адже йдеться не про його особисті справи, а про позицію НТКУ. Що він мусив для того зробити? Узяти десять-п'ятнадцять хвилин ефірного часу та виступити з заявою, де було б аргументовано (аргументовано!) пояснено його позицію та спростовано аргументи його опонентів. Якщо опоненти вдавалися до нечесних або негідних прийомів, на цьому так само треба було аргументовано наголосити. Ото й усе. Переконав би Ілащук аудиторію у своїй правоті чи ні, але це було б красиво, це було б гідно. Це було б, зрештою, адекватно й відповідало б його статусові державного чиновника. Влаштовувати ж псевдо-ток-шоу, залучаючи підлеглих для підтакування та виправдовування власних дій та, маніпулюючи аудиторією й показуючи «логічні фокуси», направо й наліво роздавати ляпаси, в найкласичніших бюрократичних традиціях захищати «честь мундиру», а для того знімати з ефіру заздалегідь оголошені програми (задля перегляду яких, не виключено, чимало глядачів спеціально підкориговували свій час та відкладали нагальні справи) - це було щонайменше непереконливо.
Фото Павла Старостенка
