Не пройшло і кількох місяців як відгула ювілейна «Червона Рута» в Чернівцях, як деяких з її лауреатів почали показувати в телевізорі. 20 січня об 11.20 на Першому національному можна було побачити дует братів Золотухіних - Михайла та Валерія. Хлопці з класичними гітарами вибороли третю премію на фестивалі в номінації акустична музика.
Оглядини переможців відбувались в рамках програми «Життя триває» з ведучою Оленою Баришевською. Промоутером артистів виступив член журі «ЧР» Кирило Стеценко, якого, признаюся, я спершу й не впізнав - діяч поголив вуса.
Чогось революційного за формою та режисурою від даного телепродукту очікувати годі. Сучасні люди сидять на дивані в студії і балакають. Від 80-х років минулого століття відрізняється видиво тільки прямоефірністю, яка раніше не дуже заохочувалась. А в цілому, інтер'єр студії, стиль та манера подачі ведучої справляли враження, що життя не триває, а застигло. Втім, написати хочеться не про це. Стильова архаїчність програми не запеерчує пекучої актуальності тем, які там обговорювалися. Крізь долю братів Золотухіних я побачив страшенну прірву, де одиноко конає масово популярний колись жанр авторської пісні та співаної поезії.
У Чернівцях 1989 року загальну тональність першої «Рути» визначали саме барди та рокери. Василь Жданкін, Едуард Драч, Тарас Чубай, Сергій Шишкін, Тризубий Стас, Марія Бурмака. Протягом наступних років в їхні ряди вливалась свіжа кров і в першій половині 90-х ми отримали надзвичайно потужний рух, який мав непересічний вплив на найширші верстви українців. Співці з гітарами та роялями створили цілу ідеологічну систему, яка підживлювала свідомість мільйонів. У них було все - закордонні гастролі Західною Європою та Північною Америкою, теле- та радіоефіри, пристойні тиражі альбомів. Особисто для мене показником шаленої популярності вищезгаданих є перше знайомство із записами Тризубого Стаса - його мені ввімкнув сусід-тракторист на касеті, з іншого боку якої був записаний чи то «Сектор Газа», чи то «Scorpions». Тоді когорта авторів-виконавців влучно та сильно резонувала з громадськими настроями і виступала їхнім формотворчим началом. Вони співали те, що люди хотіли почути, а подекуди і те, від чого слухач ставав зовсім іншим. Це була лагідна мистецька лоботомія, що вимітала залишки «совка» з сотень тисяч голів. До речі, подробиці зародження та становлення української авторської пісні (УАП) можна дізнатись у розвідці її популяризатора та подвижника Петра Картатого.
Мені б хотілось зупинитися на тих віхах процесу, що безпосередньо дотичні до історії братів Золотухіних. На хвилі шаленої популярності акустичних авторів-виконавців виник потужний рух, покликаний відшукати та згуртувати вітчизняних бардів. З'явилися фестивалі-конкурси («Оберіг», «Срібна підкова», «Я і гітара», «Студентські струни»), міжжанрові фестивалі-імпрези («Лір», «Вивих»), на яких нашим героям відводилось чільне місце. Але країна змінювалась надто швидкими темпами і на зміну революційно-патріотичній патетиці перших років незалежності прийшла музика для ситих. Легіон блискучих, сексапільних виконавців на всі лади верещав з ефірів єдину тезу: «Жери! Розважайся! Збуджуйся!». Цілком безболісно значна частина українців почала радісно пожирати розважальний поп-корн і за кілька років мистецтву для мислячих на великих сценах вже не залишилось місця - там весело вимахували трусиками нові зірки. Ера популярності бардів відходила в минуле, їхні концерти та фестивалі збирали все менші натовпи, і, врешті-решт, герої першої половини 90-х забарикадувалися в андеграундних бункерах. Втім, працювати в рамках жанру ніхто з вище означених митців не відмовився, просто звузились масштаби явища.
Змінила вектори та сфери впливу і «Червона Рута». З 1997 року бардів в лавах її переможців ставало все менше, а сама номінація стала називатися «акустична музика», де традиційних бардів почали витісняти апологети ансамблевої гри. Випадало так, що і самі корифеї жанру все більше експериментували з різними музичними напрямками, збираючи гурти, практикуючись в автентичній музиці, а то й пірнаючи з головою у церковний спів.
Однозначних та категоричних процесів бути не може, особливо в такій пластичній царині, як музика, тому говорити про повну агонію УАП ще зарано. В останні кілька років фундаторами напрямку було проведено кілька фестивалів, зустрічей та концертів. Живучість явища підтвердила перемога братів Золотухіних на останній «Руті». Їхня творчість цілком вписується в рамки сестри-близнючки авторської пісні - співаної поезії. Перемога на конкурсі була здобута завдяки пісням на вірші Олександри Самарцевої, блискуче аранжованих братами. Михайло та Валентин професійні музиканти, вони віртуозно грають на класичних гітарах. Бездоганна техніка, чисте двоголосся в терцію і запаморочливі пасажі на шестиструнках. Все гарно, але з непереборним присмаком ретро.
Враження позачасовості від їхнього виконання підсилювалось архаїчними атласними сорочками хлопців та зачісками а-ля Павло Дворський. Брати ніби виринули з середини 80-х. Я не помилився - один зі своїх найсвіжіших виступів Золотухіни провели у Москві спільно з зірками «брежнєвської» епохи - «Піснярами». Текстуальне наповнення пісень своєю пафосністю теж відсилало до топосів 20-річної давності. Хлопці виконали присвяту Володимирові Івасюку та пісню «Тарасова гора», де пролунав архетиповий вигук «до землі святої припади». Оцінка творчості сімейного дуету Кирилом Стеценком не давала братам квитка в сучасність. З одного боку їх порівняли з Bee Gees та Саймоном і Гарфанкелем (Paul Simon and Arthur Garfunkel), а з іншого - з мистецтвом геніальних Рея Чарльза (Ray Charles) та Стіві Вандера (Stevie Wonder). Все це зразки західної музики, вихід яких на музичний олімп стався у 50-60-х роках минулого століття. Між тим у «Червоної рути» ще ніхто не забирав епітет конкурсу сучасної музики, отакий от парадокс.
Загалом ефір залишив по собі суперечливі враження. З одного боку, щем за агонізуючим жанром авторської пісні та співаної поезії, а також за величним колись фестивалем, який зараз нічого не змінює та ні на які культурні процеси не впливає. А з іншого - життєтворча сила та міць сліпих братів-музикантів, які вірують у своє професійне майбутнє і своєю роботою доводять, що все можливо.
Фото www.yablog.org.ua
