detector.media
Борис Бахтєєв
, для «Детектор медіа»
18.01.2010 10:19
«Євробачення»: скандал, гучніший за спів
«Євробачення»: скандал, гучніший за спів
«…будь, мовляв, другом, поїдь від нашого колгоспу в область на конкурс самодіяльності, більше нема кому»

Випуск «Шустер live» від 15 січня нагадав українцям про скандал, який стався напередодні Нового року й не здобув належної уваги - й через захопленість ЗМІ виборчою кампанією, й через приготування до свят.

 

Як слушно зазначали присутні у студії, визначення представників України на «Євробаченні» щороку супроводжують скандали. Але такого, як цього року, ще не було: 29 грудня НТКУ просто оголосила, що Україну представлятиме Василь Лазарович. «А хто це такий?» - здивувалися й пересічні українці, й шоу-бізнесова громадськість. Як з'ясувалося під час ефіру «Шустер live», ім'я Лазаровича все ж не є невідомим у шоу-бізнесовому світі.

 

Слід зазначити: момент для оголошення такого рішення було обрано «мудро». Насувалися свята, крім яких людей ніщо не цікавило, це був час загальнонаціональної релаксації, коли за новинами мало хто стежив ретельно та уважно. Дискусійні телепрограми або мали взяти тривалу перерву, або обіцяли бути присвячені лише темі виборів. Газети припиняли виходити наступного або позанаступного дня - тож неважко було передбачити, що більшість із них не встигнуть не лише проаналізувати те, що сталося, а й навіть повідомити про це. «Після свят ажіотаж ущухне, повертатися до теми ніхто не стане», - саме так, вочевидь, гадали автори рішення. До честі Савіка Шустера, він не дав темі лягти в архіви.

 

Представниця НТКУ Олена Загороднюк правильно зауважила: «Євробачення» - це не конкурс виконавців, це конкурс пісні. Це справді так. Словам Загороднюк є щонайменше два повчальні підтвердження. 1997 року Росію представляла Алла Пугачова й посіла лише 15-те місце. То що ж, її блискучі вокал та артистизм зрадили їй? Аж ніяк. Просто прорахувалася вона з піснею, обравши для європейського конкурсу суто текстовий матеріал, де музика була лише невибагливим акомпанементом, до того ж незнайомою, незрозумілою для переважної більшості аудиторії мовою. Минули роки. Пісня «Примадонна», що її співала Пугачова на «Євробаченні», все одно не входить до її «золотої колекції». Як показав час, це не була одна з вершин її виконавської творчості. Другий приклад - «Євробачення» 2009 року, 8-ме місце Патрісії Каас. Якби не голоси від пострадянських країн, які здебільшого голосували не за пісню, а за ім'я, місце було б набагато нижчим. Сталося те саме: Каас залишилася собою, от тільки пісня була відверто не для конкурсу, її неможливо було оцінити з одного прослуховування.

 

То що ж, чи мала рацію Загороднюк? Можна було б відповісти ствердно, якби не два моменти. По-перше, чи не головною причиною свого вибору представники НТКУ (та й та ж Загороднюк) називають унікальний тембр голосу Василя Лазаровича. Ведучи мову про конкурс пісні, а не виконавців, ці люди тут само суперечать самим собі: погодьтеся, тембр голосу - то зовсім не пісня. По-друге, якщо йдеться про конкурс пісні, то яка ж пісня так привабила керівництво каналу? Де вона, та пісня? А ніде й ніяка: її ще немає, її тільки-но будуть писати, точніше, надсилати варіанти, з яких журі, якого ще теж немає, обере найкращий. То якими все ж таки були критерії відбору? Що такого показав Василь Лазарович, що саме його визнали найкращим? Гаразд, хай представники каналу не хочуть називати імен тих, хто ухвалював рішення, ховаючи їх під висловом «керівництво». Але ж критерії навіщо ховати? «Перевагу було віддано Лазаровичеві з-поміж усіх інших претендентів», - заявляли в інтерв'ю представники НТКУ. То завдяки ж чому? Чи, може, насправді там нема чого ховати, бо нема їх, тих критеріїв? Як не було й ніяких інших претендентів - а точніше, вони були, але їх не розглядали?

 

Тож нічого не лишається, як тільки смакувати цей вишуканий абсурд: нікому не відомий співак виборов право на участь у конкурсі пісні, не маючи ніякої пісні. Наталя Валевська дуже влучно загострила проблему й відверто поставила питання, що, напевне, в багатьох крутилося на язику: якщо хтось має гроші та іноді співає караоке - чи цього буде достатньо, щоб поїхати на «Євробачення»?

 

Так, справді, Олександр Пономарьов, Руслана та Ані Лорак не проходили відбору. Але, як слушно зауважила Мозгова у студії в Шустера, вони - то певний знак якості, їхня майстерність є широко відомою. До того ж, Ані Лорак бодай відбирання пісні зробила публічним. Тут не було й цього. «Гринджоли»? Микола Томенко 2005 року не послав їх на конкурс вольовим рішенням, а, як і інших виконавців, вивів у фінал національного відбіркового конкурсу; проголосували за них глядачі.

 

До речі, ведучи мову про конкурс пісні, де виконавець нібито й не має особливого значення, представники НТКУ лукавлять. Чи, може, на «Євробачення» треба подавати ноти й тексти пісень, з-поміж яких потім відбирають найкращі? Ні, ні. Якщо бути точним, то це таки конкурс виконання пісень. Самий по собі пісенний матеріал має таке саме значення, що й вокальні дані артистів - тобто не має ніякого значення. Конкурс виконання пісень - от як було б коректно назвати «Євробачення». З висловлювань представників НТКУ випливає, ніби була б гарна пісня, а хто й як її співатиме, немає жодного значення.

 

У коментарі інтернет-виданню «Таблоїд» музичний директор НТКУ Олена Загороднюк сказала, що серед шести кандидатур Лазарович був єдиним чоловіком. Вагома обставина, нема чого казати... Чомусь інші 5 кандидатів так і залишаються найбільшою таємницею НТКУ. «Неетично називати їх», - каже Загороднюк у «Таблоїді». Ще вона сказала, що це мало бути представлення українського мелосу, мелодійного наспіву, через який можуть впізнати українців як українців. Слова, слова, красиві та правильні, але змісту в них - ніякого. Справді, як можна «впізнати українців як українців»? По шароварах? А як отак розпізнати «український мелос», а тим більше запланувати його? Children of Paradise легендарних Boney M - чудовий приклад українського мелосу в поп-музиці. От тільки навряд чи Boney M про це знають: отак вийшло, й усе. Одразу після оголошення про рішення НТКУ в одному з інтерв'ю Лазарович хизувався своєю дружбою з олігархами - саме це слово не без задоволення він і вживав. Невже оце й є, на думку керівництва НТКУ, тією «справжньою Україною», яку треба негайно представити всій Європі?

 

Після тривалих пошуків редакція «Шустер live» знайшла-таки ролик виступу Лазаровича й продемонструвала його. Враження (суб'єктивні, звісно ж)? Чимало людей співали б не гірше. Може, тембр голосу й справді унікальний, але не аж настільки, щоб це одразу помітили нефахівці з тонким музичним слухом. Голос, до того ж, не надто потужний. У виступі не відчувалося драйву, захоплення, душа співака не співала: він добросовісно відтворював музичний матеріал, і не більше. А співав він «Я піду в далекі гори» Івасюка - пісню, що, за майстерного виконання, мусить просто-таки накривати собою слухачів.

 

Олена Мозгова кілька разів закликала до створення суспільного телебачення - але, тільки-но зайшлося про конкретику, з'ясувалося, що під цим терміном вона розуміє телекомпанію, керівництво якої призначала б Верховна Рада і яке звітувало б перед нею.

 

Чомусь пригадалося інтерв'ю з віце-президентом НТКУ Романом Недзельським, яке я брав для «Детектор медіа» у травні минулого року. Тоді, подаючи його до публікації, я вирішив не акцентувати увагу на трьох моментах. Перший: пан Недзельський неодноразово вимовляв назву EBU як «Ей-Бі-Ю». На моє прохання уточнити її він «проспелингував» таку інтерпретацію дуже чітко, а мій подив витлумачив як моє незнання англійської абетки. Другий: пан Недзельський заявив, що Україна є асоційованим членом EBU. І третій: пан Недзельський розповідав, що під час національного відбіркового конкурсу (2009 року) через технічні проблеми Олександру Панайотову дозволили повторити виступ, після чого буцімто кількість поданих за нього голосів одразу ж різко зросла. Так от, вона не могла зрости, чи, принаймні, пан Недзельський не міг про це знати, оскільки відкрили голосування лише після завершення всіх виступів, включно з повторним виступом Панайотова. Тоді я не став ловити мого візаві на неточностях, бо вважав їх за непринципові. Тепер мені здається, що вони дуже точно віддзеркалили загальне ставлення НТКУ до «Євробачення».

 

Василь Лазарович неодноразово заявляв, що не має ані продюсерів, ані спонсорів. Цим можна було б пояснити його нерозкрученість; утім, за умови наявності достатніх для поїздки на «Євробачення» грошей він міг би вдатися до самопродюсування. У світовому шоу-бізнесі такі приклади відомі. Але річ у тім, що принаймні починаючи з 29 грудня 2009 року це - неправда. Продюсером та спонсором Лазаровича виступила НТКУ, а точніше, всі ми з вами: НТКУ - організація бюджетна. Тож можемо цим пишатися. Хай співак має вдосталь грошей для виступу на конкурсі - але чи й трансляція відбуватиметься його коштом? Чи й матеріали у ЗМІ, пов'язані з конкурсом, виходитимуть на правах та за правилами реклами?

 

Дивно... Прикро... Образливо... Ні, все не те. От не можу підібрати слова, щоб схарактеризувати почуття, які викликає продемонстроване НТКУ ставлення до України. Так-так, саме до України. Адже керівники державного телеканалу - державні чиновники, офіційні особи! - розписалися в тому, що ставляться до України мов до глибокої провінції. Такої, представляти яку у світах можна послати друга, знайомого, людину з грошима, кота в мішку - кого завгодно й із чим завгодно. Мовляв, як для хохлів, то й таке проконає, - чи не саме так повівся «патріотичний» Василь Ілащук? Будь, мовляв, другом, поїдь від нашого колгоспу в область на конкурс самодіяльності, більше нема кому! Підкреслю: я не веду мову про артистичні чи суто вокальні дані Василя Лазаровича. Я про них нічого не знаю й, боюся, не дізнаюся аж до самого травня. Я веду мову про принцип «по блату», коли за розмінну монету править репутація моєї Батьківщини.

 

... А розмова у студії Шустера все крутилася довкола співацьких якостей та конкурсних перспектив пана Лазаровича. Світлана Лобода, Олександр Пономарьов, Руслана, Олександр Злотник, Еріка - всі вони висловлювалися обтічно, у стилі «давайте жити дружно». Слова Загороднюк про те, що на «Євробачення» цього року компанії не дали жодної копійки, через що й довелося вдатися до такого неоднозначного кроку, потонули у словах «про взагалі». Заклики Олени Мозгової та Віталія Козловського виробити ставлення до того, як надалі обирати представників України на «Євробачення», так і не знайшли відгуку.

 

А справді, як? Хтось із присутніх продюсерів запропонував створити таку собі «раду старійшин шоу-бізнесу», які би з року в рік обирали найгіднішого. Можна було б погодитися з цими словами, якби не одне «але». Щось не віриться в об'єктивність та відстороненість оцінок наших акул шоу-бізнесу. З одного боку, нашому шоу-бізнесу не чужий той самий принцип «по блату», коли розкручують вельми посередніх виконавців, а яскраві співаки не можуть пробитися. Принаймні, світових успіхів наш шоу-бізнес не досягнув. З іншого боку, відбіркові конкурси «Євробачення» показали: аудиторія голосує не так за цікаве виконання цікавих пісень, як за розкручені імена. Та й перелік учасників цих конкурсів є вельми цікавим: без жодного винятку, на кожному з них був один і лише один явний фаворит, декілька виконавців середньої популярності та масовка, яка від початку не могла ні на що розраховувати - хіба що засвітитися на телеекранах. Коло замикається. Чи є з нього вихід?

 

За правилами конкурсів «Євробачення», на них можуть лунати пісні, що з'явилися в комерційному обігу не раніше від кінця жовтня року, що передував конкурсові. Умовно кажучи, за півроку до фіналу. У березні країни-учасниці мусять визначитися зі своїми представниками та з піснями, які вони виконуватимуть. Тож і доводиться пригадати радянські роки. Тоді новорічна ніч ставала часом загального релізу. У новорічному телеефірі лунали майже без винятків лише нові пісні - ті, які потім мали стати хітами на цілий рік. Часто таки ставали. Іноді навіть пісні суперзірок провалювалися. Іноді суперхітами ставали пісні артистів другого ешелону, а то й зовсім маловідомих. Потім ці артисти могли вже ніколи нічим не вразити - але цей єдиний суперхіт у їхній творчій біографії таки був.

 

За два місяці якраз і ставало зрозумілим, які пісні вийшли вдалими, а які не вийшли. Якраз до березня рейтинг популярності й складався. То, може, варто повернутися до практики новорічного релізу, а потім обирати пісню, що стала найпопулярнішою?

 

Хоча... За нашою телевізійною традицією, у новорічну ніч, та й узагалі, домінувати мусять російські зірки. Інакше - нерейтингово. То вони й муситимуть представляти Україну на «Євробаченні»? Випуск «Шустер live» змусив звернути увагу на ще одну обставину. І Віталій Козловський, і Наталя Валевська розмовляли українською мовою, а співали російською. Слідом за фільмами та серіалами наша поп-музика, схоже, взяла курс на смаки та уподобання російської аудиторії - щоб продаватися в Росії. Україна - ніщо, вона не самодостатня країна й не може такою бути, українська аудиторія обійдеться тим, що призначене для російської, - от які переконання, схоже, запанували в нашому шоу-бізнесі.

 

Чи виправданими вони є? Пригадаймо: ВВ та «Океан Ельзи» завоювали російську аудиторію україномовними піснями. Вєрка Сердючка - суржикомовними, але були й пісні чистою українською. (Росіянам сподобалася Вєрка Сердючка до того, як вона заспівала, але ж вони, звикнувши до «розмовної» Сердючки, могли не визнати «співочої»!) У Росії здобули популярність саме україномовні пісні Гайтани. Українською заспівав Олександр Малінін. Тоді як прикладів, коли б українські артисти завойовували Росію російськомовними піснями, отак одразу й не пригадати. «Любовь - яд» Ірини Білик росіяни належним чином не оцінили. «ВІА Гра», Потап та Настя Каменських, Анастасія Приходько? Вони починали свій творчий шлях із завоювання російської аудиторії, росіяни не асоціювали їх із Україною (а якщо й асоціювали, то не більше, ніж Ларису Доліну, Лоліту чи Наташу Корольову) і вважали за своїх, росіян.

 

Український шоу-бізнес, схоже, дедалі більше вважає Україну за якусь маргінальну територію. Тим самим він із невідворотністю маргіналізується сам, але не тільки в тому річ. От саме на маргінальних територіях і трапляються історії, подібні до нинішньої новорічно-євробаченнєвої. Вони не можуть не траплятися - статус провінції зобов'язує.

 

Якщо повернутися до історії «Євробачення», то чимало оглядачів 1997 року припускали: низьке місце Алли Пугачової, не виключено, було зумовлене тим, що ще в аеропорту вона заявила про себе як про переможницю майбутнього конкурсу та вимагала «гідної зустрічі». Про це широко повідомляли не лише місцеві газети, й багато хто саме через цю обставину не став голосувати за Пугачову. Подібні до нинішньої історії так само не лише не додають авторитету Україні - вони прямим чином можуть вплинути на результати українських представників.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY