Я чув про таку «втому» під час президентства Леоніда Кучми, а в листопаді 2008-го в західній пресі почали говорити про «втому від нинішньої України».
Пригадую, півроку тому Брукінгс Інститут (заснований у 1916 році впливовим вашингтонським think tank) видав рекомендації адміністрації президента США Барака Обами щодо роботи з Україною. Серед них: якщо влада в Україні не почне співпрацювати, зусилля США виявляться мінімально результативними; а потім глава Єврокомісії Баррозу у зверненні до українського народу у зв'язку з Днями Європи сказав про необхідність «терміново проводити системні реформи, які можуть бути спочатку болючими, але дозволять залишити велику спадщину майбутнім поколінням».
Захід послідовний. Пам'ятаю, як 28 липня 2005 року на слуханнях в Конгресі США заступник держсекретаря США Ден Фрід стверджував: «Нове українське керівництво не використало політичний капітал, який воно отримало під час Помаранчевої революції для перетворення України на державу з ринковою економікою». І ще одна цитата від Д.Фріда: «Практично кожен посткомуністичний уряд, який починав економічні реформи, не був переобраний. Урядам, які починають реформи, віддають належне набагато пізніше, можна сказати, посмертно. Але ми також знаємо, що альтернативи ринковим реформам немає».
Згідно з Конфуцієм, починати треба з «виправлення імен», тобто з повернення словам їх справжнього змісту. Спробуємо повернути зміст деяким симулякрам.
Спочатку про «персональні стосунки». Якість нинішньої української влади така, що чинні глава держави та прем'єр не співпрацюватимуть ніколи. Це треба запам'ятати і їм на Заході, і нам в Україні.
Стосовно реформ. У тому й річ, що ніхто в Україні не хотів і не хоче очолювати посткомуністичний уряд, який здійснює економічні реформи і тому не переобирається. Всі хочуть, щоб їх переобрали. А реформи потрібні. Наприклад, у ЖКГ. І ще політики повинні припинити брати хабарі. От і всі реформи.
Смішно говорити про українських політиків, які опікуються спадщиною майбутнім поколінням. Україна останніх років виразно продемонструвала: альтернатива ринковим реформам є, і не одна. Це, як мінімум, бездіяльність, що супроводжується нескінченними обіцянками. Але не тільки це.
Не судимо про владу за намірами, лише за результатами; сказано в Евангелії від Матвія: «по плодах їх дізнаєтеся їх». Нам запропонували єдину національну ідеологію, тоді як за Конституцією жодна ідеологія не визнається обов'язковою. Нам запропонували права нації замість прав людини. Єдину помісну церкву замість особистої свободи віросповідання. Національне суспільство - замість громадянського суспільства. По факту: забули про конституційну норму «український народ - громадяни України всіх національностей». Костянтин Паустовський, Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Михайло Булгаков, Олександр Купрін, Віктор Некрасов - виявилися «меншими українцями», аніж Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Микола Лисенко, Леся Українка, Іван Франко, Василь Стус. Чому видатних синів України, неукраїнців за національністю, нині навіть не згадують на сайті Міністерства закордонних справ?
Робити Україну «українською» виявилося набагато приємніше, ніж проводити реформи. Але нам потрібно набагато більше реформ, ніж тільки в енергосекторі. Це Захід може чекати реформ. Їх не може чекати Україна, інфраструктура її міст, що розвалюється, де скоро спливе граничний термін експлуатації теплотрас і ліфтів.
У відсутності реформ є і провина Заходу. У геополітичному плані США і їхні союзники, ймовірно, отримали від нинішнього керівництва України все що хотіли, включно з взаємодією по ПРО, планом зі створення американської дипломатичної місії в Криму, і навіть призначенням колишньої співробітниці спецслужб Великобританії Бриджіт Остін радником голови Служби безпеки України. Не отримали лише контингент в Афганістані.
Не дозволимо собі забути? 15 січня 2008 року ми дізналися про звернення Президента Віктора Ющенка, прем'єр-міністра Юлії Тимошенко і спікера парламенту Арсенія Яценюка про приєднання до «натовського» ПДЧ від американського сенатора Річарда Лугара.
США давно утримуються від публічних негативних оцінок діяльності Віктора Ющенка, миряться з усім, що роблять під його крилом українські «реформатори».
Зворотна сторона - фаворитам прощають те, що не прощають іншим, і їхні помилки замовчують, а незаконні дії оголошують «труднощами зростання демократії». Показово, наприклад, відсутність публічної реакції США на пересування внутрішніх військ до Києва в травні 2007 року - наказом глави держави. Тільки 9 червня 2007 року посол США в Україні Уїльям Тейлор заявив, що «ми були стурбовані тим, що потенційне зіткнення, в якому могли брати участь сили Міністерства внутрішніх справ, могло залишити Україну менш об'єднаною. Тобто були моменти, коли ми відчували серйозну стурбованість». Стурбованість, нехай навіть серйозна, - це все?
Цього року віце-президент США Джозеф Байден в Києві зустрічався з усіма кандидатами на найвищу державну посаду України. Новопризначенний посол США в Україні Теффт, заяви якого в 2004-му і 2005-му роках пам'ятаю добре не лише я, також зустрівся з усіма кандидатами.
Щоб не бути заручниками особистих симпатій до своїх українських фаворитів, США повинні не провокувати фаворитизм. Будуючи стосунки з усіма політиками, з народом (що роблять через Корпус миру), з великими і не дуже підприємцями, з журналістами - і все безпосередньо.
Тоді й буде ситуація, коли у Вашингтоні не червонітимуть після чергового «бзика» фаворита, що вирвався з-під контролю, а ми - не дивуватимемося, як можна було не уникнути очевидної проблеми. І всі ми - не шкодуватимемо про безцільно згаяний час.
В'ячеслав Піховшек, журнал «Главред»
Фото - «Главред»
