Минуле п'ятиріччя запам'ятається нестримним зловживанням двома словами із трьох букв, що підкорили собі словник чи не кожного з українських медій. Ідеться про слово «дух» і слово «газ». Якими далекими одне від одного не здавалися б ці поняття, вони запанували у слововжитку не випадково, а через їхню глибоку, непомітну для буденного ока спорідненість. Будучи позірними протилежностями, ці слова-гегемони утворюють діалектичну пару, між полюсами якої ми змушені обертатися.
Що спільного між духом (здебільшого українським) і газом (переважно російським)? У першу чергу - їхня хронічна нестача. Нам кажуть, що «дух» у занепаді, його необхідно відроджувати, розкріпачувати й плекати. Тоді він обов'язково змінить свій агрегатний стан і перетвориться на благодатну «духовність». Своєю чергою газ, подібно до духу, повсякчасно ширяє невидимими сферами, матеріалізуючись лише у періодичних побутових вибухах і телевізійних істериках. «Чи вистачить газу, щоб зігріти країну?» - питання таке ж принципове, як «чи стане нам духу, щоб відродити духовність?».
Показово, що небувала активізація духовної риторики на державному рівні сталася синхронно з загостренням ситуації в газових трубах. Поки з газом все було гаразд, розмови про дух в українській політиці точилися хіба що в профільному комітеті з питань культури і духовності, а також серед недобитків української інтелігенції. Щойно ж забракло газу, питання духу постало в усій його метафізичній красі. Кількість духовних метафор, випущених офіційними посадовцями протягом останніх років, за інтенсивністю нагадує хіба що пожежу на газовому родовищі. При цьому духовність поширюється суспільством так, ніби на кухні залишили відкритим газовий вентиль й намертво позамикали всі вікна.
Річниця помаранчевої революції була позначена неабияким викидом цієї безцінної субстанції. Усі раптово заговорили про «революцію духу». Цей елегантний зворот хутко перетворився на загальне місце в дискусіях про Майдан, спричинених, як і будь-які інші українські дискусії, нічим іншим як потребою відзначити якийсь ювілей. Йдеться не лише про полум'яну публіцистику, але й, скажімо, про музейну справу. Зокрема, музей «Шлях української звитяги», що функціонує при Києво-Могилянській Академії, відзначив річницю Майдану виставкою «Революція духу. 5 років». На виставці можна оглянути експонати, що потрапили до музейних фондів безпосередньо з наметового містечка на Майдані або ж були щедро пожертвувані учасниками тих подій.
Експозиція являє собою скупчення різноманітної помаранчевої атрибутики - від американських валянок до рудої ялинки - яке імітує аналогічне нагромадження об'єктів, що мало місце навколо Майдану. Надмірна матеріальність виставки не може не зрадити того факту, що усі теревені про «революцію духу» є нічим іншим як спробою сховати фізичний, тілесний вимір тієї події, що повністю визначив її перебіг. Споглядаючи усі ці наліпки, стрічки та прапорці, важко не здогадатися, що ніяким «духом» на Майдані й не пахло. Натомість те, що сталося, варто розуміти як «революцію тіла» в чистому вигляді.
Що відбулося наприкінці 2004-го? Люди, позбавлені, на їхню думку, права вибору й таким чином із політичних суб'єктів зведені до стану фізичних тіл, використали ці тіла для матеріальної окупації простору влади. Показово, що для участі в такій революції достатньо було позначити своє тіло помаранчевим атрибутом. Абсолютна відсутність «духовної» складової стає очевидною, якщо пригадати, скільки учасників Майдану не були прихильниками його лідерів, що аж ніяк не заважало їм брати участь у революційних тілесних практиках - таких як вигукування гасел чи ходіння колонами. Поразка стала неминучою, коли буремну тілесність революції було віддано на поталу «помаранчевого духу». Характерно, що катакомбну церкву адептів цього духу, облаштовану в підвалі Музею української звитяги, оформлено чималеньким шматом помаранчевого рядна, що тягнеться під стелею, неначе газова труба.
Що ж стоїть за прагненням підмінити помаранчеву революцію на «революцію духу», а з матеріальних негараздів переключитися на нематеріальні, нагодувавши й зігрівши українців їхнім же духом? Звернімо увагу на те, що в державній риториці слово «дух» закріпилося саме тоді, коли внаслідок серії енергетичних скандалів став очевидним той непристойний факт, що основною геополітичною функцією держави Україна є забезпечення безперебійного транзиту через її територію певної газоподібної субстанції. Схильна до метафізики українська влада не змогла змиритися з таким радикальним матеріалізмом. Відчувши жорстку залежність від чужорідного газу, вона зосередилася на виробництві власного, автентичного енергоносія. Прийшов час здійснити революцію в галузі альтернативної енергії: замість російського газу пустити по європейських трубах український дух.
Ілюстрація - img13.nnm.ru
